Хороша школа. Як освітнє середовище впливає на те, ким ми є

Чому хтось шукає хорошу школу для своїх дітей, а хтось, навпаки, вважає, що чим раніше дитина навчиться долати складнощі, в тому числі й культурного (ціннісного) характеру, тим краще.

Та й зрештою, що означає хороша школа?

Як це розпізнати в час, коли і школа, і саме суспільство активно змінюються?

Школа має готувати до життя – ніби звичне, однак, дискусійне твердження.

З одного боку школа вже і є життям, а з іншого, до якого саме життя ми готуємося: до життя в теперішньому українському суспільстві, чи з перспективою у майбутнє, як задекларувала концепція Нової української школи?

У своїй професійній діяльності та особистому житті мені довелося дослідити як один бік – теперішнє українське суспільство, так і інший – систему цінностей розвинених західних суспільств, яку концепція НУШ пропонує вплітати в нову українську освіту.

Мій висновок – між одним та іншим набором цінностей суттєва відмінність.

Візьмемо для прикладу довіру. Якщо ми, як стурбовані батьки готуємо дитину до життя в українських реаліях, відомих нам із болісного власного досвіду, то ми докладемо зусиль, аби дитина навчилася не стати жертвою шахраїв, вміла себе захистити, була обережною у нових знайомствах, дивилася під ноги та навколо, усе ретельно перевіряла і убезпечувала, і по замовченню не довіряла іншим як людям, так і інституціям – школі, поліції, судам тощо.

Готуючись до відкритого суспільства майбутнього, нам потрібно, навпаки, демонструвати впевненість і спокій, вчитися будувати партнерства з незнайомцями, делегувати і покладатися на ділові домовленості й правила, довіряти людям та інституціям.

Аби визначити, з якого ви боку, поставте собі питання для перевірки – як ви сприймаєте розмову з вчителем/директором якщо ви батьки, або як ви сприймаєте розмову з батьками, якщо ви вчитель/директор? Як стрес і нерви чи як хвилюючий акт потенційної творчої співпраці?

Цінності не завжди усвідомлені, в них потрібно розібратися, поміркувати: чому я дію/думаю саме так? Поспостерігати за собою, вийти за межі звичного середовища, поставити свої переконання та уявлення під сумнів.

Не звинувачуйте себе, якщо контакт зі школою/батьками для вас стрес, це не означає, що ви – ретроград.

Для такого відчуття є багато об’єктивних причин, які виходять далеко за межі виключно школи – це і відсутність правосуддя в суспільстві, непередбачуваність і незахищеність, спотворені соціальні ліфти, корупція тощо.

У демократичних розвинених суспільствах люди не змушені щодня вирішувати такі складні задачі виживання, тож і взаємодія між людьми та інституціями будується цілком інакше.

Виживаючи в такому суспільстві як наше, ми захищаємо своє, закриваємося, міцно тримаємо гаманець, заходячи у громадський транспорт, не наступаємо на люки і не довіряємо незнайомцям. Такі навички необхідні, коли бракує безпеки і не діє верховенство права – захистити нас можемо лише ми самі та наші мережі знайомих/родичів/друзів. Саме це ми, усвідомлено чи ні, передаємо нашим дітям.

А школа підтримує і розвиває цю тенденцію.

Вчителі/адміністрація шкіл – це люди, що також живуть (виживають) в складних реаліях і які формувалися у тоталітарній країні.

Переусвідомлення себе – це тривалий процес.

На додачу у вчителів може бути розвинене відчуття несправедливості, коли суспільство їх не цінує, хибне уявлення про агресивність батьків, та про себе, як про невизнаних ніким героїв, що попри все жертвують собою заради "порятунку" дітей.

Цінності, які має транслювати українська освіта відповідно до концепції НУШ виглядають протилежними до наших теперішніх – аби досягти успіху треба вміти уникати відповідальності, а не шукати її, турбуватися про себе, а не про спільне, діяти відповідно до здорового глузду, а не до вимог закону.

Команда Інституту Лідерства Українського католицького університету провела воркшопи із 400 вчителями з різних регіонів країни, які розшифровували, що означають відповідальність, туброта, партіотизм та інші нові цінності у щоденній поведінці та уявленнях.

[L]Вчителі визнали, що є необхідність більше проговорювати концепти зокрема гідності, демократії і свободи, ймовірно тому, що нам як суспільству бракує досвіду життя в рамках цих цінностей, ми знаємо про них радше теоретично.

В процесі роботи окрім іншого були виокремлені й проблемні поля кожної з цінностей – тобто потенційний ризик спотворення цінності, відповідно до теперішніх реалій і досвіду.

Так, наприклад, гідність може звестися до вертикального розуміння поваги і пошани, рівність до зрівнялівки, турбота до патерналізму, свобода –  до оппортунізму, а демократія до колективної (без)відповідальності.   

Долати цю культурну відмінність варто починати із найфундаментальнішої, на мою думку цінності – гідності.

Втілення цінності гідності людини і щодо себе, і у ставленні до інших буде одним із показників, що відрізнятиме хорошу школу від поганої, чи то школу майбутнього від школи теперішнього.

Усвідомлення себе суб’єктом, не ресурсом, не тілом, а особистістю, якою народжуються, а не стають, збігається із пробудженням самоусвідомлення цілої країни – ми маємо право на існування, на власні здобутки і помилки, ми можемо бути самостійними.

Це нове відчуття для суспільства, що десятиліттями, якщо не століттями, змушене були терпіти пригноблення і знущання. Із травми, а тим більше такої тривалої, вийти не просто, і ми, як той пес, який нарешті позбувся ланцюга, і далі не виходимо за межі, куди він досягав.

Гідність це більше, ніж повага. Це широкий концепт, що включає як самоусвідомлення, так і певне ставлення до інших та оточення.

Це глибинне уявлення про те, що людина, її життя і честь не може стати жертвою заради ідеї, країни, закону чи групи людей.

Це уявлення про те, що інший – не чужий, не ворог, а потенційний цікавий партнер, особистість з правом бути тим, ким хоче.

І знову питання на перевірку – чи погоджуєтеся ви з тим, що деякі люди заслуговують на тортури?

Скажімо, водій маршрутки, що курить, хамовита працівниця ЖЕКу, лікар, що прийшов нетверезий на роботу, суддя-хабарник, брехливий депутат чи бойовик ЛНР/ДНР?

Як би ми не хотіли помститися нашим кривдникам, цінність гідності передбачає розмежування людини та її дій, відповідальність за дії при непорушності гідності злочинця.

Поки ми це не приймемо, ми ходитимемо по колу недемократичності.

Школа може і має на це впливати. Педагогіка партнерства передбачає, що кожна дитина є особистістю, а не неповноцінним дорослим, що діти не поділяються на талановитих і тупих, чемних та нечемних, що є дитина, з її непорушною гідністю, а є її поведінка, яку можна корегувати і коментувати.

Дієві інструменти для цього надає, наприклад, методика Монтессорі. 

Чотири роки я жила в Німеччині, поки вчилася в університеті, зараз вже другий рік я в Австралії, впритул спостерігаю за шкільною освітою.

Із своїх спостережень за шкільною освітою в розвинених країнах я б додала ще декілька прикладів, зрозумілих для нашого контексту:

• пояснювати замість висловлювати претензію і карати: "потрібно робити так, тому що …" замість "хто так робить? нащо ти це зробив/зробила?"

• поважати особистий простір дитини і навчити її ще з дошкільного віку казати: "не роби це, мені це не подобається" як в стосунку до однолітків, так і до дорослих

• стимулювати розвиток самостійного мислення дитини

Одна із цікавих особливостей, на яку я звернула увагу і яку я зараз досліджую прискіпливіше полягає у способі формування власної думки.

Як на мене, це друга після гідності фундаментальна ознака хорошої школи.

Вчителька у підготовчому класі в Австралії розказувала мені як проходитиме перше оцінювання навички читання у п’ятирічних дітей. Воно не включало швидкість читання чи правильність вимовляння, воно включало розуміння і вміння висловити власну думку.

На прикладі книжечки про дівчинку, що викладала на стіл іграшки, вчителька пояснила підхід. Кожна сторінка містить картинку і відповідний текст – дівчинка поклала на стіл машинку, дівчинка поклала на стіл м’ячик, дівчинка поклала на стіл ляльку. І остання сторінка – дівчинка поклала на стіл ведмедика.

Після прочитання тексту дитина має відповісти на питання про розуміння "про що йшлося в цій книжці?" і питання про власну думку "чому, на твою думку, дівчинка виклала ведмедика останнім?"

Коли вчителька озвучила це останнє питання я підвисла – не знала, чому ж дівчинка поклала ведмедика останнім і шукала в книжці натяк на розгадку таємниці.

Я думала, невже я пропустила щось, що має вловити 5-ти річна дитина?

Але вчителька сказала, що це може бути абсолютно будь-яке пояснення, наприклад, тому що усі іграшки закінчилися, тому що дівчинка хотіла довше з ним побавитися, чи навпаки образилася на нього тощо, тут йшлося не про вгадування задуму автора, а про висловлення індивідуальної, а не "правильної", закладеної кимось іншим, думки.

В цей момент я збагнула, як рано формуються відмінності між (пост)тоталітарним і вільним світом, як глибоко сидить в мені прагнення зчитувати очікування вчителя, авторитета, керівника і як важко їх викорінити.

Ми не звикли пояснювати свою думку, ані собі, ані іншим. Ми спочатку її висловлюємо, а потім підшукуємо аргументацію.

У західних суспільствах це навпаки – поки нема аргументації, думка не є сформованою. Аргументація не обов’язково має включати факти і цифри, окрім того, вона може змінитися з появою нових доказів. Це характеризує гнучкість мислення, антидогматизм і готовність не сприймати помилку як трагедію.

Уявіть дві ситуації, одна, коли дитина 10-12 років перебуває в середовищі, де існує повага до її гідності та позиції, а інша, коли протягом 10-12 років її залякують і вимагають бути як всі. То що таке хороша школа і чому вона має значення?

Школа – це суттєвий час для глибокого закріплення когнітивних звичок, який потім не так просто змінити.

Можливо, саме тому, що освіта досі не була реформована, нам так важко трансформуватися і вичавити радянськість із себе.   

Вікторія Бриндза, соціолог, викладачка критичного мислення УКУ, учасник Несторівської групи, спеціально для УП.Життя

Матеріал підготовлено і опубліковано у рамках проекту Українського Католицького Університету "Простір освітніх ініціатив".