Благодійність з розумом: як журналісти шкодять хворим дітям

4335
8 червня 2018

"Терміново. Помирає дитина!", – рідко який редактор ставиться негативно або відмовляє в проханні про публікацію чи сюжет, якщо стоїть питання життя та смерті.

Принаймні я таких не пригадую.

Тут всяке серце здригнеться, і всі нормальні люди готові піти назустріч.

Фото: foma

Однак така реакція – і це потрібно чітко окреслити – особиста воля окремих людей: журналістів, редакторів, керівників газет, журналів, новинних редакцій телеканалів.

Для ЗМІ такий контент здебільшого нецікавий, бо нецікавий аудиторії, можливо тому  самі журналісти неформально такі матеріали називають зневажливо "помогайки", "просишки" або "соціалка".

Тому і до перевірки такого роду прохань ставлення легковажне.

Менеджмент та співробітники знаходять в собі сили розміщувати благодійні матеріали, поступаючись.

Це ніби такий власний внесок в добру справу, як милостиня.

З одного боку, ніби добре, коли хоч так.

А з іншого, таким відношенням журналісти наносять розвиткові цивілізованої благодійності величезну шкоду, просто гальмуючи його.

В Україні зареєстровано понад 12 тисяч благодійних організацій.

Лише кілька сотень з них ведуть відкриті публічні збори та звітують в податкову, перед донорами, ведуть сайти, сторінки в соцмережах та завжди швидко реагують на запити про витрати благодійних коштів.

Їх мало, але вони є. Це професійні фандрайзери, результатом роботи яких є гігантські обсяги: тисячі врятованих життів та щорічні мільйонні залучення на різноманітні цілі.

Надійні благодійні фонди із високим рівнем довіри можна знайти в цих переліках:

https://ubb.org.ua/ua/operators/

http://ufb.org.ua/rating/blago-list

Однак підопічні цих фондів рідко стають героями благодійних матеріалів, а якщо це і трапляється, то назви цих допоміжних організацій в текстах не фігурують.

Хоча вона юридично є провідниками, які забезпечують організацію допомоги від "а" до "я".

Найчастіше редактори проти згадування фонду, озвучуючи, як на мене, надзвичайно абсурдний аргумент.

Мовляв, це реклама.

Реклама, на якій ніхто не заробляє грошей, окрім хворої дитини.

Існує такий стійкий стереотип, що фонд – це щось таке, де витрачають гроші безконтрольно, перевірити це неможливо, а тому простіше "перекинути на приватну картку".

Ось тут криється найбільша небезпека.

Більшість ЗМІ піддаються закликам із соцмереж, не перевіряючи інформацію.

В ефір виходить неперевірена інформація та реклама особистої картки приватної особи.

Дивна логіка: рекламувати особисту картку – це нормально, а організацію, яка має регламентовану законом некомерційну діяльність – це злочин.

Потім журналісти знімають та пишуть про шахрайство, яке самі ж і породжують.

Знаю випадки, коли зібрані завдяки публікаціям та сюжетам благодійні гроші витрачалися на ремонт у квартирі, бо батьки вирішили, що дитину вилікувати неможливо, а їм ще жити.

Бувало, що лікування оплатила держава, а родина продовжувала збирати гроші про запас.

Притягти приватну особу до відповідальності, якщо гроші витрачені не за призначенням неможливо.

А благодійні фонди зобов’язані щоквартально звітувати перед Податковою, Мін'юстом, банками, суспільством та благодійниками.

Щороку зобов'язані проходити аудит.

В чому ж тоді роль ЗМІ?

Телеканал СТБ, де працюю я, 5 років тому зробив чіткі кроки в цьому питанні.

Вирішили відмовитися від розміщення в сюжетах допомоги карток приватних осіб.

Ці рахунки бачать мільйони людей – вони стають живцем для шахраїв, грабуються, а потім ані банк, ані медіа не може на це вплинути та захистити.

Крім того, фізособа, на чию користь збирають кошти, непідконтрольна.

Ми не знаємо, чи дійсно вона витратить зібрані після сюжету гроші на лікування, чи вони підуть на щось інше.

Це питання довіри глядача, питання репутації.

За 5 років "Вікна", співпрацюючи з Українською біржею благодійності та фондами операторами-допомоги, зробили сотні сюжетів допомоги, що дозволили зібрати щонайменше 50 мільйонів благодійних гривень.

Хоча в основі – історії конкретних дітей, ми ставимо перед собою глобальніші цілі: не  просто допомогти зібрати гроші та допомогти умовним Каті, Вані чи Насті та врятувати їх.

Це задача фондів та лікарів.

Ми прагнемо зробити благодійність стилем життя українців, навчити об’єднуватися та показати результат цього об’єднання, а він вражає.

Тому коли бачу чергові повідомлення про те, чи інше шахрайство із благодійними коштами, що збиралися телеканалом/газетою на приватні картки, то не розумію, чому досі ці душевні поривання не перетворилися на більш-менш організовану діяльність з ефективним результатом.

Вже час всім зійтися на думці – благодійністю мають займатися фонди, а ЗМІ мають доброзичливо інформувати суспільство про їхню діяльність.

А розповідати слізну історію про долю кожної дитини, підкріплюючи карткою її батьків – це і для журналістики, і для благодійності шлях в нікуди.

Ірина Стороженко, журналістка "Вікна-новини", телеканал СТБ

powered by lun.ua