Мої пілігрими: чому я 15 днів безкоштовно допомагала паломникам в Іспанії

1834
7 вересня 2018

"Нащо тобі це треба, мамо, витрачати свою відпустку на те, щоб їхати кудись аби знову працювати, але безкоштовно?", – спитав мене мій син.

Я казала щось про поклик, служіння людям, про моє захоплення шляхом святого Іакова (Каміно де Сантьяго) і людьми, що долають пішки по 800 з гаком кілометрів, збиваючи ноги в кров, аби дістатися до Сантьяго де Компостела, містечка в північній Іспанії, де за легендою зберігають мощі апостола Іакова.

 

Син не розумів, але сказав, як і чоловік: "Якщо тобі це треба – то йди та роби це".

Я почала писати листи в різні альберги – притулки на одну ніч для пілігримів, що віками йдуть крізь всю Європу шляхами, які сходяться в одній точці – Сантьяно де Компостела.

 

Сама робила це двічі. Двічі йшла по Французькому шляху (також існує Північний та Португальський шляхи, а від них – багато відгалужень крізь всю Європу).

Листи з відповідями або не надходили, або казали, що волонтерів набирають централізовано – через Асоціацію друзів Каміно, серед колишніх пілігримів.

Лише людина, яка сама пройшла цим шляхом, може краще розуміти потреби сьогоднішніх паломників, їхні емоційні переживання та фізичні відчуття болю у всьому тілі від довгої ходьби, важкого рюкзака та непогоди.

Мене взяли в Асоціацію, але треба було пройти двотижневі курси хоспітальєро (волонтерів, що працюють в хостелах), без них ніяк.

 

Для цього треба полетіти в Іспанію на навчання. Не можу, відповідаю. Ок, кажуть іспанці, ми зробимо для вас виняток, бо ви у нас перша українка.

Мене розподілили у великий парафіяльний альберг св. Миколи в містечку Понферрада, біля Леону, за 200 км від Сантьяго напередодні Великодня. Я була щаслива.

Нас було п’ятеро, всі новачки. Зазвичай серед хоспітальєро – волонтерів, які допомагають утримувати альберг та вирішують усі базові потреби паломників, мають бути ветерани – люди, що вже робили це в минулому, але ми були самі. Не було ані наставників, ані помічників.

 

З п’яти хоспітальєро три іспанки майже не говорили англійською, відтак всі труднощі в комунікації всередині команди вирішував італієць, Стефано – він володів англійською, іспанською та своєю рідною мовами.

Він був єдиним чоловіком в команді, став нашим перекладачем, психологом та лідером.

Спочатку ми не порозумілися з іспанками. Від цього було морально важко: коли члени команди не є командою і ти не розумієш, що вони роблять і говорять, але відчуваєш їхнє напруження та роздратування. Важко зберігати гарний настрій. 

На перших порах ми дублювали один одного і не могли розподілити зони відповідальності.

Кілька разів мені хотілося плюнути на все, зібрати речі і втекти. Від недосипу, фізичної втоми та емоційного дискомфорту і спустошення.

Поспілкуйтесь щодня з 130 втомленими і роздратованими людьми, повирішуйте всі їхні базові потреби, станьте для них підтримкою та усміхайтесь, коли вам самим хочеться сховатися в нірку.

 

Наш день виглядав так: двоє з нас вставали в 5.30 ранку, аби відкрити кухню, туалети та душові на вулиці та допомогти паломникам виселитися.

В цей час я вмикала веселу музику на кухні і пританцьовувала, це не давало заснути та веселило людей.

Дехто теж пританцьовував, пакуючи свої рюкзаки та шнуруючи трекінгове взуття.

З 6 до 8 ранку всі пілігрими мають піти з альбергу, тому декого доводилось будити, а декого заспокоювати, бо вони хотіли вирушати раніше, але за правилами раніше 6.00 ми не відчиняємо головні ворота.

З 8 прибирання – ми мили туалети, душові, коридори, дві величезні зали з 40 ліжками в кожній, міняли подушки та матраци в разі потреби, дезінфкували ліжка та кімнати у разі виявлення клопів (в Іспанії їх називають чінчес і це типова біда пілігримів, які тягають їх в своїх рюкзаках з альбергу в альберг), мили кухню та драїли фонтан, двір та патіо, поливали квіти, виносили сміття.

 

Мені було морально важко, але щоранку було важко й фізично. Потім десь з 11 до 13 у нас вільний час, але треба було сходити в магазин і приготувати собі обід і вечерю.

Пообідати треба встигнути до 13.00, потім нема коли. Хтось один має бути завжди в альберзі.

Вже з 13.00 ми знову відчинялись і приймали щодня 130-140 людей.

 

Радо зустріти, напоїти чаєм та водою, дати стілець, розпитати, зареєструвати, пояснити всі правила альбергу, поселити, дати ліжко, допомогти з пральнею, кухнею, пояснити, де ресторан, маркет, шпиталь, церква, замок, станція, чому не працює автомат, поміняти гроші, полікувати мозолі, полагодити пралку та сушку, повернути гроші, що проковтнув автомат з водою чи пивом, поговорити та підтримати, вислухати та підтримати морально, вирахувати пілігрімів, покусаних клопами, продезінфікувати їхні речі...

 

Усе це нон-стоп до 22.30.

О 21.30 необхідно закрити кухню та примусити всіх 130 ситих і вже лінивих людей помити та поприбирати за собою посуд, домити за ним посуд, помити підлогу та столи.

 

А о 22.30 відібрати гітару, попросити залишити вино та спілкування та вкласти спати попри спротив і хамство. Закрити двері та погасити світло, аби нарешті щось з’їсти-випити.

Піти спати, аби вночі тебе розбудили клопи, переселяти людей на інші ліжка та заспокоювати їх.

Вихідними дві жінки-прибиральниці кімнат для пілігримів не приходили і все навантаження за прибирання цілого альбергу лягало на нас.

І так 15 днів без вихідних та перерв, з ранку до ночі, коли ми мали усміхатися та підтримувати, служити, любити людей, що прибувати великим потоком щодня.

У мене не завжди виходило.

 

Наталя, що в тебе з обличчям, усміхайся, – каже Девід, хоспітальєро з попередньої команди, що залишився з нами на кілька днів.

– Не можу, ненавиджу їх всіх, хочу сказати, що альберг зачинено і хай приходять завтра. Я втомилась і хочу спати, в мене поганий настрій і ці люди мені хамлять, говорять іншими мовами, я нічого не розумію.

Вони сприймають мене за служницю тут. Але я ж не отримую ніякої зарплати, це не робота, це моє добровільне служіння. Хочу служу – хочу ні!

– Сестро, це нормально, в мене теж таке було, але це твоє випробування і ти тут не заради себе, а заради потреб цих незнайомих людей.

Це важко, вони тобі ніхто, але ти для них – все. Не можеш здатися. Усміхайся давай, радій кожному, як найріднішій людині. А потім я наллю тобі келих вина.

Такі сеанси він проводив мені ще кілька разів по телефону, коли вже поїхав, а я сиділа на ліжку і плакала від утоми.

"Найцікавіше завжди на вершині. Але ти маєш туди залізти, а це не просто! Давай, це теж Каміно" – такі були його повідомлення в моєму телефоні.

 

На третій день я проаналізувала нашу зайнятість та вивела формулу розподілу обов’язків.

Провела переговори зі Стефано, адже він єдиний говорив усіма мовами і був комунікатором в команді. На вечірній планірці з хоспітальєро він виніс нові правила на розгляд.

Стефано був мудрим і подав ініціативу від себе, з його авторитетом погодились, так він втихомирив 4 баб та озвучив нові правила життя.

Тепер ті, хто встав в 5.30, мали перепочинок кілька годин після обіду, а в маркет ходили по черзі, готували теж.

У всіх з’явилось трохи часу на сон, вихід в місто і на побути самому в кімнаті і відповісти на повідомлення рідних чи дзвінки по роботі.

Мені були цікаво пропускати крізь серце щодня приблизно 130 людей, за мої 15 днів – це 1580 людей.

 

Багато хто став приятелем, намагалась цікавитись їхніми мотивами та життям, стільки історій я почула за цей час. Щодня ставало легше.

Чудово пам’ятаю Віктора. Чоловік-гора, пожежник з Будапешту, більше 2 метрів зросту, більший за мене рази в три.

Проходить за раз 50 км і більше. Каже, ненавидить людей, але я йому не вірю. Він весь час нас чимось пригощає, допомагає, чемний, навіть о 5 ранку.

– Віктор, ти скільки людей врятував?

– З вогню десь 20, а під час дорожніх пригод 120-130.

– Ого!

– Ну, звичайна робота.

***

– Наталя, хочеш угорську цукерку?

– Так, це ж "корівка"! Це українські цукерки.

– Ну, тоді забирай всю пачку.

 

Велетень з великим добрим серцем, який пестить кошеня і мріє стати хоспітальєро.

***

 

Російська дівчина на прізвище МалИш сидить навпроти, не може говорити і поворухнутися.

Вона пройшла 40 км спекою і повністю зневоднена, не межі втрати свідомості.

Ми дали їй води. Поклали спати і попросили не робити дурниць, адже Каміно – не інструмент самогубства.

Коли 4-6-місні кімнати в нашому альберзі заповнялись, ми починали селити людей на нижньому поверсі у великому приміщенні на 40-50 ліжок.

***

Одного дня прийшли три безхатченки. Нестрижені, мокрі від сонця, без рюкзаків, брудні, втомлені.

Але кожен мав паспорт пілігрима, це означає, що ми не можемо їм відмовити в ліжку та даху над головою.

 

На Каміно всі люди однакові – пілігрими без національності та соціального статусу – частина шляху святого Іакова.

Дала їм ліжка та попросила прийняти душ. Одразу за ними прийшла група свіженьких італійців в дорогих окулярах та чистому брендовому одязі. Італійці спали на сусідніх ліжках з безхатченками і прекрасно себе почували.

Мене кілька разів дражнили тут "лінивою задницею" за занадто короткі шляхи, які я подолала.

Поки я не можу витратити 40 днів на повний шлях у 800 км з Сан Жан Пьер де Пор. Але коли вийду на пенсію, чекайте мене на повному Шляху святого Іакова.

Молоді було багато, переважно студенти. Або цілі родини, але вони можуть розбивати Шлях на шматки.

Приміром, стартувати і пройти 100 км, наступного року повернутися і продовжити. Деякі іспанці проходять Шлях святого Іакова кілька років.

 

***

Вона прийшла за кілька хвилин до закриття альбергу. Було темно, ми давно згорнули реєстрацію пілігримів, бо в 22.30 вже ніхто не приходить.

Прийшла і розридалась. Не могла говорити, стояла і беззвучно плакала, спершись на свою чудернацьку палицю з пір'ям та намистинами. Я підійшла і обійняла. 

Вона заблукала – замість йти прямим шляхом пішла через гори, де суцільні спуски та підйоми валунами, нема ані альбергів, ані людей, без води пройшла 60 кілометрів!

– Як тебе звати?
– Анаї.
– Звідки ти?
– З Гваделупи.
– Ти пішки з Гваделупи йшла?

Перша усмішка. Знайшли для неї останнє ліжко. Напоїли та приготували салат – який вже супермаркет і куховарство в такий час.

Бачили б ви її щасливе обличчя, коли вона їла салат на вже порожній кухні. Їла і плакала.

А потім обіймала всіх по черзі. Зранку теж обіймала і прощалась, як з рідними.

Сказала, що ми її врятували. Чого б це? Робота як робота, як каже один пожежник Віктор з Будапешту.

 

Анаї, дівчинка з Гваделупи, мій останній пілігрим.

Вчора ми говорили зі Стефано, хоспітальєро з моєї команди, і зійшлись на тому, що для нас це волонтерська робота – це внутрішнє Каміно. Шлях всередину себе.

Дехто шукає свої відповіді, долаючи кілометри з рюкзаком за плечима і набиваючи мозолі щодня.

А дехто, залишаючись на одному місці, пропускає через серце щодня нових і нових людей.

Ми досягли свого внутрішнього Сантьяго де Компостела, залишаючись на одному місці. Я здолала себе і знову люблю людей.  

Наталя Красненкова, директор піар-компанії PR-House, для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті