9 тез про фільм "Донбас" Сергія Лозниці
Кілька днів тому я переглянув стрічку Сергія Лозниці "Донбас".
[L]Відомо, що фільм викликав неоднозначні реакції, надто серед вихідців з цього регіону.
Зокрема, Лозниці закидають стигматизацію мешканців, а також однобокість: в стрічці немає українського Донбасу.
Спробую викласти свої міркування з приводу картини.
Стиль режисера Два тижні тому я мав нагоду побачити ще один фільм Лозниці. Це була документальна стрічка "День перемоги" (незабаром вона також вийде в прокат). Фільм присвячений святкуванню Дня перемоги в меморіальному парку в Берліні. Щороку на один день парк стає місцем зборів прихильників "русского міра" з усіх усюд - із Росії, України, Білорусі, Казахстану, "ДНР" і тп. При цьому стиль режисера максимально безсторонній: він просто документує. Він не бере жодної участі у події та не коментує її. Камера неквапливо вихоплює сцену за сценою та подає глядачеві без жодних додатків і домішок. Це нагадує фільм, змонтований з кільканадцяти камер спостереження. Тут зібралися байкери. Тут співають радянських пісень. Тут – українських народних. Тут виступає німецький комуніст. Загалом це складається в доволі знайому нам картину радянського свята, хоч чомусь не такого веселого, як це бувало на наших теренах: над всім тяжіє якась приреченість і вторинність. Фільм не має загальної фабули. Зв'язок між сценами забезпечується персонажами. Головний герой певної сцени започатковує наступну сцену, в якій поступається чільною роллю іншому персонажеві. Далі ситуація повторюється. А режисер і надалі – сторонній спостерігач. "Русскій мір" у Берліні і на Донбасі Стрічки "День перемоги" і "Донбас" пов'язує ще дещо, окрім манери. І там, і там Лозниця змальовує "русскій мір". Щоправда, це – два його різні прояви. Різні ступені вияву. У Берліні "русскій мір" почувається гостем. Завітав на один день у році. І хотів би – але не спроможний себе розгорнути. У Берліні він вимушено стриманий – можливо, саме тому й невеселий. Парадоксально, але на Донбасі "русскій мір" перебуває ймовірно навіть у більш розгорненому стані, аніж в Росії, де теж стикається із обмеженнями, хоча й іншої, ніж в Берліні, природи. Але на Донбасі він – чиста стихія. Адже шкода цих дивакуватих людей, що проїхали тисячі кілометрів, аби колективно поностальгувати. Та фільм "Донбас" не лишає ілюзій стосовно того, за чим саме вони ностальгують. Фільм на експорт Можливо я помиляюся, але мені видається, що "Донбас" орієнтований передусім на закордонного глядача. Адже ми всі здебільшого розуміємо, що таке "русскій мір". Ми всі – родом звідтіль. Ми практично щоденно стикаємось з хамством, яке є однією з його засадничих прикмет. Ми всі бачили його втілення на Антимайдані. Нам не треба далеко ходити (тим більше – у кінотеатр), щоб побачити "русскій мір". Можна просто ввімкнути "Россию 1". Або вийти на вулицю й прогулятись. Може, важко це визнати, але він дотепер серед нас. А якщо бути чесними до кінця, то почасти і в нас. Ще не встигнули перетравити – і не лише донеччани і луганчани. Ну, то хіба нас здивуєш? Десь щось чув про Льва Толстого і Анну Карєніну. Десь читав Федора Достоєвського – "Злочин і кару". Бачив фільм за мотивом "Лоліти" Володимира Набокова. Якщо взяти більш підготовленого глядача, то він може додати (не без захвату і симпатії), що "русскій мір" – це про пошуки правди і про якусь виняткову моральність. Але ж ні. Навпаки. "Русскій мір" – це якраз про нахабне та безсоромне паплюження правди. Про моральне падіння й розтоптану гідність. Про фізичне й моральне насильство. Про відсутність свободи та справедливості. Фільм "Донбас" – про цей світ. І роль стрічки насамперед продемонструвати далекому західному глядачеві, чим є "русскій мір". На прикладі російського посольства в Австралії (яке випустило заяву в зв'язку з прокатом стрічки в цій країні) можна побачити, наскільки дошкульним є "Донбас" для росіян. Тож, що більше країн його перегляне, тим легше нам буде на дипломатичному фронті доводити, з чим ми маємо справу на окупованому Донбасі. З чим же ми маємо справу? Симулякр і фейкова реальність Про те, що "народні республіки" – це постановочна і фейкова реальність, Сергій Лозниця розповідає вже в найпершій сцені. Фільм розпочинається з пересувної гримерки-фургона, в якому підмальовують "акторів". Вже за хвилину вони організовано вийдуть з приміщення й дворами дістануться гаражів, на мить завмруть. Тоді – приліт. Заждуть іще хвилину – й підтягнуться до понівеченого мінометним вогнем тролейбуса (тут донеччани неодмінно впізнають район Боссе, де взимку 2015-го було розстріляно тролейбус). Біля тролейбуса вже чатуватимуть російські телевізійники. "Я продавщица в соседнем магазине, услышала выстрелы..." – візьме слово на камеру перша акторка. "А я – дворник..." – скаже другий. Саме таке стійке враження мала моя дружина, котра родом із Західної України й за великим рахунком не знає Донбасу. Втім, я не мав жодного сумніву у достовірності персонажів і ситуацій. Позірна недостовірність пов'язана зі сконцентрованістю, адже в реальному житті цього справді немає. Не можна за один день (надто 120 хвилин) стати свідком такого букету. Та якщо подивитися на них зосібна, то всілякі питання зникають. Я бачив і знаю геть усі типажі, що представлені в стрічці. Вони навіть не правдоподібні – вони правдиві. Страждання – реальне Сильною стороною стрічки є наявність двох планів (шарів) реальності. Перший – описана щойно фантасмагорія, маскарад. У цьому світі буяють емоції, але сплять почуття. Тут немає напівтонів. Гнів, ненависть, відраза чи пристрасть виринають із підсвідомості персонажів й проявляються в чистій формі; свідомість не контролює їх плин. У цьому сенсі герої "Донбасу" часами нагадують персонажів Босха. Босх зображував не людей, але функції від гріхів: заздрість, гнів, пристрасть знаходили прояв у міміці, виразі обличчя, рухах, очах. Щось подібне ми бачимо в екзальтованих "новоросах" Лозниці: чи то в нареченій під час весільної церемонії, чи то в пенсіонерках, які роздають стусани полоненому. Ми бачимо це, зокрема, у сцені в бобмосховищі, де заручники розв'язаної окупантами війни вимушені виживати в нелюдських умовах. Там, попри вкрай вражену людську гідність, ще лишається трохи простору для людського. Надто людського. Окупаційна природа режиму Окупаційна природа режиму "ДНР" у стрічці Лозниці не підлягає жодному сумніву та відверто прочитується в низці сцен. Більшість епізодів відбуваються на окупованих територіях, і про це щоразу нагадують титри. У сцені з німецьким журналістом ми бачимо "іхтамнєтів" (російських військових і офіцерів), які керують місцевими "ополченцями", проте воліють лишатись за кадром журналістського об'єктива й відряджають для коментарів німцеві ряженого божевільного казачка. На відміну від окупантів, які почуваються господарями становища, прості люди постають в стрічці Лозниці мовчазною безправною масою. Режим, який називає себе "народним", на повірку виявляється окупацією та бандитською диктатурою, що утримується при владі шляхом приниження людської гідності й заломлення волі. Донбас Лозниці та Донбас реальний Власне, тут ми підходимо до ключової претензії, яку висувають Лозниці: чому цей апофеоз "русского міра" в окремих районах Донецької області режисер пойменував "Донбасом". - в якому панують підлість та ницість, По-друге, Донбас реальний чинив і чинить (у різний спосіб) опір окупантам. На окупованих теренах живуть сотні тисяч людей, які чекають на деокупацію. Є сотні, а, може, тисячі людей, які працюють на повернення України. Вони щодня тихо виконують свою роботу, хоча ми можемо нічого про них не знати. І принаймні із фільма Лозниці ми нічого про них не дізнаємося. Стигматизація регіону та його мешканців Така однобокість (абстрагування) вочевидь має теоретичну й естетичну цінність. "Русскій мір" на Донбасі слід естетично зафіксувати. Це вкрай важливо для майбутньої інтерпретації та зображення подій. І Сергій Лозниця це бездоганно зробив. При цьому людині властиво вдаватися до узагальнень, підводячи під ці означення всіх без винятку. Це образи "мешканців Донбасу", які побутуватимуть в суспільній свідомості (чи підсвідомості) десятиріччями. Понад те, вони мають всі шанси стати каноном в кінематографі й, можливо, літературі. І знадобиться чимало зусиль, аби довести, що "там" не всі такі. І що Лозниця узагалі-то мав на увазі "адептів "русского міра" де б вони не були", а не "жителів Донбасу". Український Донбас Названі обставини надають іще більшої актуальності (й раніше актуальному) завданню – підготувати глядача. Простіше кажучи – дати бекграунд, на тлі якого глядач робитиме правильні умовиводи, а не утверджуватиметься у хибних стереотипах. Власне, ідеться не тільки про глядачів (себто відвідувачів кінотеатрів). Є потреба здійснити загальнонаціональний лікнеп щодо Донбасу й обставин його окупації. Брутальний "русскій мір", немов ті будяки, пустив розгалужене коріння на Донбасі й пригнітив, затінив питому українську культуру. Але нам слід дивитися глибше й не забувати про ті придавлені пагони. Саме вони подарували нам Тихого й Стуса, Руденка і Дзюбу, Леонтовича, Солов'яненка і Жадана. Саме вони і надалі містять насіння, яке чекає на сприятливіші умови.
"Донбас" Лозниці знято цілком у такому ж стилі. Хоча, на відміну від "Дня перемоги" та більшості інших раніших картин Лозниці, "Донбас" є ігровою стрічкою, режисер застосовує ідентичний прийом.
Інша річ – на Донбасі. Тут ми бачимо "русскій мір" в його щонайвищому ступені інтенсивності. Це апофеоз. "Русскій мір" на Донбасі не стримується абсолютно нічим. Він буяє та розгортається із усією своєю природною силою. Набирає всіх форм, яких може і хоче набрати. Із закритої речі-в-собі обертається на річ-для-себе.
Що ця стихія – страшна, руйнівна й абсурдна – я ще нижче скажу. Тут же важливо наголосити на зв'язку берлінського та донбаського станів "русского міра". Перший, відірваний від другого, може здаватися безневинним і навіть гідним жалю й співчуття.
Інша річ – європейський чи американський глядач. Що він знає про "русскій мір" і Россію?
У цьому сенсі вважаю слушним і правильним рішення нашого оскарівського комітету номінувати саме цей фільм на премію "Оскар".
Від цієї самої першої сцени Лозниця майстерно створює враження, що все, що відбувається на окупованому Донбасі, є якоюсь несамовитою, злою й безглуздою грою. Фантасмагорією. Що все неначе насправжки – й водночас по грі. Що всі чомусь раптом взялися грати погану й абсурдну п'єсу – й ніяк не можуть спинитись, прокинутись.
В людини, яка ніколи впритул не стикалася з "русскім міром", під час перегляду стрічки може часами складатися враження, що цього просто не може бути. Усе здається гіперболізованим і театральним, неначе вигаданим.
Відраза й огида – два провідні почуття, які викликають у глядача дані сцени. У цьому сенсі ми можемо говорити про дегуманізацію героїв "русского міра". Їм важко співчувати без спеціальних мисленнєвих зусиль.
Втім, Лозниці вдається створити й паралельну реальність. Він залишає невеликий простір, де маскарад поступається місцем справжньому. Це правдиве являє себе здебільшого в формі страждання.
В низці сцен спростовується пропагандистська теза про начебто "народну республіку". Ми бачимо, як окупанти віджимають в бізнесу транспортні засоби й гроші; як "ополченців", немов рабів, побивають палицями за найменші проступки; як бандити дорікають молодим хлопцям за небажання вступати в лави бандитів.
Донбас, згідно з Лозницею, постає регіоном:
- в якому естетичні смаки та етичні норми – це якесь пекельне пекло,
- в якому "русскій мір" почувається органічно,
- в якому живуть навіжені носії "русского міра", які ненавидять все українське,
- в якому живе безправне бидло, готове мовчки коритися окупантам,
- в якому немає українців, ладних чинити опір окупантам.
Такий "русскомірний" Донбас вочевидь суперечить Донбасу реальному. Це є абстракція, яка є далекою від реальності.
По-перше, реальний Донбас не увесь окупований. 2/3 Донецької та Луганської областей контролюються Україною. Натомість у фільмі частину (окуповані ОРДО) подано як ціле (весь Донбас). Можна сказати й інакше: увесь Донбас зведено (звужено) до окупованої частини – так, наче іншого Донбасу не існує.
Разом із тим, сьогодні така абстракція створює низку проблем у сприйнятті стрічки Лозниці непідготовленими глядачами. Під непідготовленими глядачами маю на увазі людей, які не жили й не бували у регіоні. Які, не знаючи реальної ситуації, мають, однак, певні "знання" про регіон, набуті впродовж останніх років.
Що це за набір "знань"? Від раніших часів – це епітети на кшталт "донецькі", "бандити", "совки", "москалі" й "спасіба жителям Донбасу". Від новіших часів – "сєпари", "зрадники", "самі вінаваті".
Фільм Лозниці, на жаль, дуже добре сприяє таким узагальненням. Непідготовлена людина, яка приходить в кінотеатр з переліченими упередженнями, знаходить підтвердження своїм поглядам і утверджується на думці, що на Донбасі, мовляв, немає ніц українського. Що ніхто на Донбасі не хоче повернення в Україну. Що "нам" (нормальним) із "ними" (ненормальними) не по дорозі. Що воювати за їх повернення – вкрай сумнівна ідея.
Важливо, що образи "мешканців Донбасу", створені Лозницею, добре закарбовуються у пам'яті й формують емоційні настанови. Які, як відомо, значно потужніші в сенсі зміцнення стереотипів, ніж просто теоретичні знання.
Коротко це виглядатиме так. Донеччина та Луганщина – українські регіони, окуповані Росією. Окупація стала можливою завдяки російському гібридному вторгненню, а також неподоланим наслідкам 70-річної совєтизації та русифікації.
Сергій Стуканов, журналіст, член Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Держкіно, спеціально для УП.Життя
Для оформлення використані світлини з фільму, малюнки на гільзах від БМП від БФ "Зорі надії" та Мілліт Д.Н.