Мені 15 і я відмовилась ходити до школи

Школа.

Які різні асоціації у кожної людини викликає це слово.

У когось це теплі розмови з друзями на перерві та відлік секунд до дзвінка на уроці фізики, у когось – зубріння вірша до 12 ночі та сон тривалістю в 5 годин. .

Це може бути перша прикра двійка або щаслива дванадцятка.

Ранній підйом о 6 ранку, щоб дійти до метро, а потім ще півгодини їхати до школи, або пізнє пробудження, коли на льоту складаєш портфель і з бутербродом в руках вибігаєш із дому.

Можливо, це саме те місце, де ти віднайшов друзів на все життя, або, можливо, втратив дорогоцінні 11 років на пусте сидіння за партою.

А що, як я вам скажу, що наші вчителі помилялись, розказуючи "школа – це друге життя"?

Що, як я вам скажу, що школа – не тотожна навчанню?

Що як це пусте витрачання часу і вбивання всіх своїх перспектив та майбутнього загалом?

От уявіть: ви свідомий учень, але крім школи ви прагнете ходити у "художку" чи басейн, займатися музикою та баскетболом. І мрієте навіть пов'язати з одним із цих занять все своє життя.

Та проблема в тому, що вам критично не вистачає часу, і замість найсолодших хвилин, проведених в компанії свого хоббі, ви зубарите механіку за 9 клас до 12 ночі, а наступного дня трясетесь на перерві перед контрольною роботою, гортаючи сторінки підручника з фізики, прагнучи забути про це, як страшний сон.

Так було зі мною.

Чотири школи за плечима.

Десять років відмінного навчання, ДПА на 12 балів, ще більше зайнятих призових місць на конкурсах і олімпіадах.

І один складний вибір на десятому році цієї шаленої гонки, який круто змінив моє подальше життя.

Перша школа не відрізнялася нічим особливим, звичайнісінька загальноосвітня без гуманітарних чи математичних нахилів та крутих меблів в холі – саме там пройшли мої дитячі роки й там мені привили любов до знань.

У 7 класі я перевелась у фізико-математичний ліцей. 

Пам'ятаю, як довго тягнулись 8 уроків математики на тиждень.

Як довго вивчалися конспекти з географії, аби довести вчительці, що я не просто якась бездарність і заслуговую на її повагу. Пам' ятаю першу 12 за самостійну з географії на 8 сторінок. Яка ж щаслива я була в той день!

Активна соціальна позиція, вічний девіз "школа – це друге життя", блага соціалізації та перші друзі на все життя – так тривало три роки.

З 8 ранку і до 4 вечора в школі, а потім з 5 до 11 за її межами, проте з тим самим пошарпаним підручником в руках – ти знову готуєшся до неї.

Із часом прийшло усвідомлення, що в голові, не дивлячись на сотні сторінок прочитого матеріалу та десятків зазубрених конспектів, не залишається нічого вартого уваги.

Одним словом, пусто.

Більшість знань, які так сильно нам намагались втовкмачити вчителі на уроках, нічого корисного для нашого розвитку не мали.

Чим допоможе механіка майбутньому юристові, чи юриспруденція майбутньому фізику?

Чи домоможуть надважливі знання з основ здоров'я показати іноземцеві правильний напрямок до метрополітену?

А фраза "London is the capital of Great Britain" – зарезервувати номер в Лондонському готелі?

Та ще більш важливе питання, чи ця фраза доможе заробити на цей готель у Лондоні?

Пам'ятаю день, коли пожартувала зі своїми однокласниками: "Станіславський сказав би – не вірю".

Вони дивились на мене, круглими від здивування і нерозуміння очима, не тямлячи, хто такий Станіславський і що це все це означає.

Було прикро.

Від розуміння, що всі ці відмінники вчились лише для оцінок, а після отриманої 12 забували зазубрені конспекти.

Від того, що школа настільки обмежена в знаннях, а дітям бракує банального часу додатково розвиватись.

Того року я нічого не малювала – була позбавлена свого єдиного задоволення, за яким забувала їсти й пити, і навіть дихати.

Все тому, що цілими днями і навіть на канікулах я готувалась до Малої Академії Наук і олімпіад.

Все це принесло свої плоди, та чи варті вони таких колосальних затрат?

Крім закинутого малювання, аби як я ходила на додаткове з англійської, зовсім перестала відвідувати музичну школу...

А в кінці року на мене нахлинули жахлива депресія – я не розуміла куди йду.

Усвідомлювала, що це все не має жодного значення для мого майбутнього і не приносить задоволення.

Усвідомлювала, що перестала спілкуватися з важливими для мене людьми і займатись улюбленими речами – мій саморозвиток зупинився на тій межі, на якій почалось безповоротнє і повне занурення в школу.

А вибору не було.

Принаймні, я так думала...

На 10 році навчання в школі ми переїхали в інше місто.

Фізмат несподівано змінився гуманітарним ліцеєм, а втомлена десятикласниця натхненною ученицею нової престижної школи.

Я знала, що будуть труднощі.

Знала, що все доведеться розпочинати з чистого листа – доводити всім і кожному, що я маю право тут бути; що мої оцінки – це не наставлені за "голубі очі" відмітки в журналі...

Але тоді я ще не знала, як сильно зміниться мій світогляд за якихось 30 днів.

Щоранку я прокидалася о 6й, нашвидкоруч одягалась і в 7й, голодна і сонна, вирушала з дому.

Шлях був далеким: спочатку дійти до метро – більше кілометра, потім метро, а далі ще зо кілометр піднятися крутим узвізом від Хрещатика.

Та все було б не так жахливо, якби престижна школа не виявилась пустушкою, загорнутою в золотий фантик з батьківських грошей.

Вісім годин безглуздого сидіння за партою проходили швидко, а о 5й я втомлена, голодна і морально роздавлена поверталась додому і мусила вивчати весь матеріал сама.

Вчителям було всеодно, що я новенька і в мене також є якісь проблеми.

Я бачила учнів, що намагались протестувати, а потім мовчки сідали і переставали вчитись взагалі.

Зі щасливої школи я немов прийшла у царство пітьми, де окрім шкільної форми і "жодних мобільних телефонів" нічого не було, а уроки проводились у формі переписування підручника в зошит.

Не скажу, що всі вчителі відрізнялись байдужістю до дитячих проблем, але таких було більшість.

Несвідомо почала рахувати: щодено 8 годин (+ 2 на дорогу) я витрачала на безглузде сидіння за шкільною партою.

Навіщо?

При тому, я ще й приходила додому і сама вивчала той матеріал, який зовсім не подавався на уроках у пропіареній школі.

І за це я мала ще й платити?

Страшно згадати!

В голові все крутилися думки про те, скільки всього прекрасного я могла б зробити: навчитись малювати масляними фарбами, грати на гітарі та фортепіано, зайнятись французькою чи німецькою мовою, врешті-решт подорожувати і вивчати нові місця.

Так пройшов довгий місяць.

У класному журналі поряд з моїм прізвищем стояли 11 та 12, але мені було все одно – фізично і психологічно я була виснажена.

Чомусь згадується, як сиділа на інформатиці та тихо плакала, не розуміючи ігнору вчительки, яку кликала тричі перед цим.

Згадується, як у мами були проблеми, а мені не давали навіть подзвонити.

Все гнітило – від стін школи до того факту, що мені ще 2 роки вчитися там.

Щоранку я вставала й плакала, розуміючи, що моє життя не настільки довге, щоб бездумно витрачати його...

Тепер ці речі, на щастя, не про мене.

Ми забрали документи.

В той момент нам порадили хорошу дистанційну школу. Я довго вагалась. Ще більші сумніви були у мами. Ми довго зважувала всі "за" і "проти", і врешті-решт прийняли рішення.

Тепер я малюю майже щодня, мої портрети стали більш досконалі та витончені, адже все приходить з практикою, якої у мене зараз неабияк побільшало.

Щодня вдосконалюю свої знання з англійської мови і через місяць планую здати міжнародний екзамен TOEFl.

Планую почати самотужки вчити німецьку мову, використовуючи масу вебсайтів та інформації в інтернеті.

Щодня маю чіткий план дій, кожної хвилини я роблю щось корисне для свого саморозвитку –вкладаю інвестиції в своє майбутнє.

За допомогою навчального сайту, я готюсь до ЗНО і чітко розумію, що хочу і як повинна рухатись до власної мети.

Окрім того, практикуюсь у написанні ессе і навіть повістей на англійській мові, веду власний блог з портретами та скетчами, які малюю у хвилини натхнення, та навіть знаходжу час для благочинності.  

Я маю час випити філіжанку кави із друзями, яких після відмови від шкільних стін аж ніяк не поменшало.

Я маю час, щоб почитати "Старий і море", коли за вікном іде сніг.

Я маю можливість поїхати у невеличку подорож на 2 дні, щоб надихнутися новими враженнями...

Свої витрати я повністю покриваю сама, працюючи репетитором з англійської мови.

В моїй голові народжуються великі плани, щодо власного майбутнього, і тепер, повірте, в мене є час, щоб здіснити їх.

Я відчуваю, яким глибоко змістовним стало моє життя.

Не надихаю і не переконую вас, це – персональна історія, але таких, як я, багато.

Ангеліна Ляшинська, 15 років, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Освіта без школи: історії трьох родин, які обрали домашнє навчання

4 мамы о том, как и почему их дети не ходят в школу 

Завтра не в школу. Як влаштована сімейна освіта в Україні 

Instagram-натхення: родина з 4 синами демонструє, що ж таке домашнє навчання 

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.