Про дилему автономії українських університетів

Кілька днів тому у Харкові почула цікаву історія від одного студента Харківського юридичної академії.

Минулого року у нього був викладач, який вів який страшенно нудний курс.

Ані викладачеві, ані студентам курс був відверто нецікавий. А викладача дратувала навіть назва курсу.

Так ось. Викладач під час пари чітко визначив, хто винен у прикрій ситуації з нецікавим курсом з дивною назвою. Винною викладач назвав мене: мовляв, це саме Інна Совсун винна в тому, що має проводитись такий курс (в історії не згадувалось, чи я особисто також винна у тому, що саме цього викладача змусили цей курс читати, але це вже деталі).

Про всяк випадок уточню:

1) Працюючи в Міносвіти, я робила усе можливе, щоб прибрати можливість міністерства впливати на навчальні програми університетів.

З 2015 року міністерство не має права визначати обов’язкові дисципліни чи будь-яким іншим чином вказувати, що і як викладати в університетах.

Міністерство спільно з академічною спільнотою затверджують стандарти у формі очікуваних результатів навчання, а університети самостійно визначають, як цих стандартів досягати.

2) Минулого року я була у Штатах і вже два роки як не працювала в Міносвіти.

Я чула багато дивних звинувачень на свою адресу: і за те, що я робила, і за те, що я не робила, і за те, до чого взагалі не мала стосунку.

Але в цій історії мене зачіпає дещо інше, а не звинувачення мене у тому, до чого я очевидно не маю стосунку.

Мене лякає в цій історії ось це прагнення викладача – дорослої людини з науковим ступенем у сфері права! – перекласти на когось відповідальність за недолуге рішення про курс.

У цій історії – вся суть дилеми про університетську автономію. Університети отримують права, проте чи завжди вони готові до відповідальності, яка приходить з цими правами?

П’ять років університети мають право формувати власні навчальні програми. Проте коли ці програми виявляються невдалими – то завжди намагаються знайти когось винного, десь там вище, не у себе в університеті. 

При цьому є університети, які новими правами користаються повною мірою. У двох з них я маю честь викладати. Це Київська школа економіки та Могилянка. Проте таких закладів – меншість.

Абсолютна ж більшість продовжує шукати відповідей на складні питання деінде, за межами університету.

Чи значить це, що від ідеї університетської автономії треба відмовлятись?

Ні, від цієї ідеї можна відмовлятись тільки відмовившись від ідеї про необхідність університету суспільству.

А я переконана, що без вільного автономного університету ми не побудуємо вільне, демократичне, заможне суспільство.

Університети нам потрібні, щоб будувати це нове суспільство.

Але треба також визнати, що сьогодні університети не є місцями свободи та вільної критичної думки.

Просто дати право – не достатньо. Зрештою, як ми любили повторювати на акціях протесту проти Табачника – "Права не дають, права беруть". А університетам ці права просто дали,  у сподіванні, що вони розберуться, як їх використовувати.

І виявилось, що більшість до цих прав не готова – не готова до чесних внутрішніх дискусій та обговорень, до критики та прийняття складних рішень, до  відповідальності та її наслідків.

Це відчуття відповідальності та навички її дієвого використання можуть з’явитись тільки через публічну та спільну дію.

Треба визнати проблему та спільно шукати відповіді на ці виклики. Тому я про це пишу.

Щоб почати вкрай потрібну для суспільства розмову – розмову про те, як свобода співвідноситься з відповідальністю, в університеті та за його межами.

Елеонора Рузвельт сказала: "Свобода накладає величезну вимогу на кожну людську істоту. З свободою приходить відповідальність. Для людини, яка не хоче зростати, для людини, яка не хоче нести свою власну вагу – це страхітлива перспектива".

***

Якщо ви хочете долучитись до цієї розмови – пишіть мені на inna.sovsun@goloszmin.org.

Тільки спільними зусиллями можна розширити простір свободи – в університеті та суспільстві.

Інна Совсун, народна депутатка України, для УП.Життя