Непроговорені проблеми освіти у час війни

Здавалося, що історії про життя і вихід з окупації вже пережиті ще після звільнення Бучі та Ірпеня в березні, і психіка мала б звикнути їх чути. Але ні. Кожна нова западає в серце, коли розумієш, що сотні тисяч людей щодня ризикували життям на територіях, де з приходом росії взагалі не залишалося жодних прав.

У цих історіях про потребу зберегти життя губляться ті, які наче напряму не повʼязані з фізичним виживанням. Одна з таких тем – освіта. Ми дуже мало знаємо про те, що відбувається з цілим поколінням українців, які не зі своєї волі опинилися на 20% української території, окупованої росією.

Завіса трохи привідкрилася після звільнення Херсонщини. Міністр освіти і науки Сергій Шкарлет зʼїздив в Херсон і бравурно повідомив, що українська освіта там не припинялася. Але якою ціною і які уроки нам треба винести з цього періоду, щоб підтримувати десятки тисяч дітей, які залишаються на все ще окупованих територіях – про це немає жодної суспільної дискусії.

Ці діти невидимі, їхні проблеми невидимі, все маскується під твердження "навіть на окупованих територіях продовжується навчання", але насправді Україна дуже мало знає про це. Перші розмови з батьками, вчителями і дітьми зі звільненого Херсона показали низку системних проблем, які залишаються актуальними для досі окупованих територій. Але також ці розмови показали неймовірну віру в Україну, стійкість, жагу до знань і розвитку. Навіть якщо все навколо, здається, проти.

Що було зроблено для шкіл на окупованих територіях: навесні їм було дозволено достроково закінчити навчальний рік, щоб мати підстави закрити школи і не починати навчання за російськими програмами – в Херсоні росіяни намагалися відкрити школи за своїми програмами з травня.

Статистику кількості шкіл, які відкрилися і працювали за російськими програмами в травні і з вересня 2022 року, не публікують. Але вчителів шкіл, які не відкрили двері окупантам, вивели в простій, зберігши можливість платити українську зарплату. Більшість таких шкіл тою чи іншою мірою працювали онлайн, при цьому частина вчителів залишалася на окупованих територіях, а частина – виїхала на підконтрольні Україні території. Краще чи гірше – про безпеку вчителів подумали, про батьків і дітей – не зовсім.

Херсонка Світлана Горева – мама другокласника. Ми спілкувалися голосовими повідомленнями, бо звʼязок у місті досі слабкий. У серпні окупанти активно інформували, які школи з вересня працюватимуть і всіляко закликали батьків записуватися до шкіл за російськими програмами. Потім заклики змінилися тиском – батькам погрожували позбавленням батьківських прав і вилученням дітей, якщо вони не підуть в російські школи з 1 вересня.

"Це найстрашніше, що можна було придумати для батьків на території, де люди абсолютно безправні. Будь-якої миті в домівку можуть вдертися озброєні люди, забрати дитину і ти нічого з цим не вдієш", – каже Світлана.

Але залякування не спрацювало – школи не наповнювалися. Тому наступною стратегією став підкуп – батькам пропонували по 10 тисяч рублів за кожну дитину, яку віддадуть в російську школу чи садок. І були люди, які з матеріальних міркувань гроші взяли, але дітей в школи все одно не водили і боялися їх навіть виводити на вулицю.

Але з іншого боку, була ситуація небезпеки, в яку херсонців поставила українська влада.

У Світлани тремтить голос, коли вона про це розповідає. Щоб залишитися на навчанні в українській школі, батьки мали написати власноруч заяву, вказати свої персональні дані і дані дитини, щоб бути зарахованими на навчання в школі, яка продовжувала дистанційне навчання за українською програмою.

Цю заяву треба було сфотографувати і відправити класному керівнику, який далі переправляв її адміністрації школи. Частина цих вчителів знаходилася на окупованих територіях.

Відповідно всі ці скріни, всі персональні дані батьків і дітей будь-якої миті могли потрапити в руки окупантів. А іншої процедури зарахування – немає. Хочеш навчатися за українською програмою, числитися в українській школі – ризикуй.

"При цьому треба розуміти, що вчителів на окупованих територіях шукали, їм погрожували, намагалися примусити йти працювати в школи за російськими програмами. Тобто якби гаджет такого вчителя перевірили російські військові чи ФСБ – це мало б наслідки для всіх нас", – говорить Світлана.

Батькам пропонували дві форми навчання – дистанційна освіта онлайн або домашнє (сімейне) навчання. Розуміючи, що в Херсоні можуть бути перебої і з інтернетом, і зі світлом, Світлана обрала сімейне навчання. При цій формі батьки беруть на себе відповідальність за результати навчання.

"Я поїхала в серпні в магазин "Учбова книга" і купила там підручники для 2-го класу, щоб зрозуміти вимоги програми", – каже Світлана.

Я дивуюсь, в серпні в Херсоні можна було купити українські підручники? Світлана підтверджує, що так – і додає, що була тоді в спеціалізованому магазині не одна: там було досить багато батьків, які шукали для своїх дітей українські підручники. В магазині було по кілька примірників підручників для різних класів з різних предметів, завезені ще до війни.

"Ми всі готувалися до перебоїв зі світлом та інтернетом, тому багато батьків шукали друковані підручники, щоб діти мали хоч якусь можливість вчитися", – додає жінка.

Світлана навчала сина самостійно. Але було два предмети, де вона не могла допомогти сину, хоча має освіту вчителя початкових класів: інформатика і англійська мова. Зазвичай ці предмети викладає інший вчитель.

Перед виходом з Херсона окупанти 6 листопада підірвали всю енергетичну інфраструктуру, залишивши місто без світла і, відповідно, без інтернету. Тобто діти, які навчалися дистанційно онлайн, залишились без можливості навчання на довгі тижні.

Школа, в якій навчався син Світлани до окупації, після вторгнення не працювала і була зачинена. Водночас дві інші школи в мікрорайоні відкрилися і працювали за російськими програмами.

Майже всі діти з їхнього класу  виїхали – з 33 дітей в Херсоні залишилося 4-ро. Двоє з тих дітей, хто залишився, пішли в російські окупаційні школи.

Але ці питання турбують Світлану менше, ніж безпекові питання з персональними даними, і вона дуже просить донести це питання до міністерства освіти і науки.

"Виходить, що про вчителів подумали, в них взяли заяви про простій і дозволяли не проводити уроки, якщо вони з тих чи інших причин не могли залишити окуповані території. Але діти мали виходити на онлайн-уроки, де б вони не були. І ще й від нас, батьків, вимагали заяви з персональними даними і вказанням місцязнаходження, які ми мали передати вчителям у вигляді скріна для зарахування в школу, не знаючи, де знаходиться цей вчитель. Тобто виходить, що про безпеку вчителів потурбувалися, а про безпеку батьків і дітей – ніхто не думав", – розповідає Світлана.

Це питання досі актуальне для 70% Херсонщини, яка залишається окупованою і загалом для 20% все ще окупованої території України. І жодних ознак, що воно вирішується, немає.

На сайті Міністерства освіти і науки не розміщені жодні рекомендації, які б враховували особливості зарахування дітей з окупованих територій з метою захисту їхніх персональних даних.

Відповідно, школи користуються нормами Наказу №438, який передбачає, що заява на зарахування/переведення на обрану форму навчання пишеться батьками (іншими законними представниками)  на ім'я директора закладу освіти, який надає послуги обраної форми навчання,  у довільній формі і подається будь-яким доступним і безпечним засобом зв'язку (електронна пошта, месенджери тощо) у сканованому вигляді або фотокопії. До заяви додаються фото або сканкопії документів.

Звичайна норма для звичайних часів, прийнятна для внутрішніх переселенців, але неможлива і небезпечна, коли батьки і діти живуть на територіях, де поки хазяйнує російська армія та ФСБ. Вона вимагає негайного перегляду, якщо ми хочемо зберегти десятки тисяч дітей для української освіти. Це при тому, що досвід, що робити, в МОН є – після 2014 року дані дітей, які з непідконтрольних територій вступали в українські виші, шифрували з огляду безпеки.

Тому наразі це питання лише бажання чи небажання міністерства вирішувати проблему.

За інформацією освітнього омбудсмена Сергія Горбачова, робоча група ще влітку розробила і передала в МОН проект алгоритму дій щодо доступу до української освіти з окупованих територій. Ні запропонований робочою групою, ні інший оприлюднений так і не був.

Україна може скільки завгодно казати "Безпека насамперед", але поки бюрократія вимагає від батьків безпекою дітей ризикувати. Якщо МОН не здатне запропонувати рішення, можливо, суспільна увага приверне до цього питання Мінцифри. Варіантом могло б бути зарахування дітей через Дію – хоч якийсь спосіб не залишати небезпечних скрінів і фотографій заяв.

Іванна Коберник, співзасновниця ГО "Смарт освіта", спеціально для УП. Життя

Публікацію матеріалу здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора