"Все, чого мене навчали в університеті, не працює". Про досвід психологічної допомоги військовим

До 1 березня 2022 року я працювала звичайним клінічним психологом в лікарні. У той день я за дзвінком від головного лікаря прийшла в реанімацію до 20-річних хлопців з ампутаціями ніг, щоб сказати їм, що їм треба жити. Тоді я зрозуміла, що нічого не знаю про людей. 

Зараз я працюю як з військовими, так і з їхніми сім’ями. Досвід, який я від них отримала, дав мені набагато більше, ніж академічні знання, набуті в університеті. 

Травми у наших хлопців зазвичай супроводжуються акубаротравмами, контузіями. Тобто пошкоджується мозок людини. Люди починають гостро реагувати на ті проблеми, які раніше взагалі могли їх не турбувати.

До повномасштабного вторгнення моїх академічних знань було достатньо для того, щоб я надала психологічну допомогу пацієнтам або клієнтам. Але з лютого 2022-го я зрозуміла, що методи заспокоєння, практики дихання та все те, чого мене навчали в університеті, не працює з військовими від слова взагалі. Їх це лише відштовхує. 

Що потрібно нашим хлопцям? Хлопцям потрібно поговорити. Без завчених термінів, без визначень зі словника. Підказати, що їм далі робити. Куди йти, як жити. 

І враховуючи те, що я побачила та почула за ці півтора року, я хочу звернути увагу на два виклики в роботі психологів з військовими. 

Виклик перший. Суспільство, держава

Через мене проходить 60-70 травмованих військових на місяць в обласній лікарні, і ще до 10 пацієнтів за викликами в інших місцях. Свої висновки я роблю на основі спілкування з цією кількістю хлопців. 

У перші місяці повномасштабного вторгнення військові розповідали, що для них – честь носити військову форму, коли вони тимчасово повертаються з передової. Тоді і відгук суспільства був відповідний – їм безкоштовно пропонували послуги, пропускали в чергах, дякували за захист та всіляко допомагали. Зараз цього зворотного зв’язку від суспільства немає. 

Перебуваючи в лікарнях, військові залишаються сам на сам з бюрократичними проблемами. Вони сприймають це так, що держава їх "ображає". Саме так вони це відчувають. Що їх ображають в увазі, у фінансах, в турботі. 

На жаль, враховуючи нестачу добровольців, службу доводиться продовжувати і тим, хто мав би бути списаним. А ті, кого планують списувати, жаліються на нестачу робочих місць та нерозуміння, як виживати далі. Ці ветерани залишаються незахищеними. 

Це ображає наших захисників. А в комбінації з травмами голови – змінює їхню реакцію на навколишній світ. 

Наприклад, нещодавно мій пацієнт вперше вийшов в магазин після госпіталізації в Дніпрі. Повернувшись, він розповів, як сильно хоче взяти бейсбольну биту і потрощити гарні автівки з гарними спортивними чоловіками в них. Моя задача в такому випадку – розсіяти це роздратування до цивільних. Пояснити, що у цих гарних спортивних чоловіків в гарних автівках своя правда та своя історія. Не всі вони є ухилянтами. 

Тому відсутність зворотного зв’язку від суспільства – це перший виклик. Станом на зараз поранені військові відчувають, що надають нам ексклюзивну послугу ціною свого життя. І вони справедливо вимагають від суспільства та держави зворотного зв’язку, допомоги, розуміння. 

Виклик другий. Сім’я

Навряд чи для вас буде новиною те, що жінки з часом можуть розлучатися з військовими. Навіть деякі сталі пари розпадаються зокрема після поранень. І травмовані військові, які лишаються без коханих, починають багато пити та вживати психотропні речовини. 

На мою думку, є два кити, на які спирається психологічне здоров’я військових. Це сім’я і держава. І там, і там ми регулярно стикаємося з проблемами. 

Як діяти психологу

Звучить страшно, але допомагає у відновленні маніпуляція. В роботі я спрямовую увагу своїх пацієнтів на інше. Коли військовий починає відкриватися у розмовах зі мною, ми разом знаходимо плюси в його ситуації. Починаємо в деталях проговорювати переваги.

Наприклад, якщо його кинула жінка, ми разом згадуємо його мрії з минулого. Там може виринути купівля мотоцикла, автомобіля, будівництво дому. І ми розкручуємо розмову про це.

Якщо це мотоцикл або авто – то якої марки, з яким об’ємом двигуна тощо. Якщо будинок або квартира, я чіпляюся і запитую, якого кольору стіни, які меблі, яка техніка. Якщо для того, щоб втілити мрію, потрібно ще заробити грошей – розробляємо план відкладень. Підсвідомо ці розмови викликають у людини образи та позитивні думки, витісняючи негативні.

Про складні випадки

Звичайно, не з усіма це спрацьовує. За півтора року було три випадки, коли я не впоралася з пацієнтами. Два з них сходили з розуму, і нам довелося відправити їх в спеціалізоване закрите відділення. 

Ще один хоч і був важким, але повернувся на фронт. Він не дорожив життям. Йому не було до кого вертатися додому, він зневірився у суспільстві. У нього не було вторинної вигоди, тобто мотивації жити. Такі люди можуть підвести як себе, так і своїх побратимів. І реабілітувати таких хлопців важко.

У кінці кожного сеансу я також даю своїм пацієнтам шоколадні цукерки, на яких написано "дякую за життя". Це дрібничка, але саме з таких дрібниць ми і вибудовуємо психологічну реабілітацію. Тим більш, що я в очах військових є представником держави. І я мушу такими дрібницями змінювати їх уявлення про те, як держава до них відноситься. 

Лілія Дегтярьова, практична психологиня Лікарні Мечникова, спікерка семінару «Recover together. Психологічні аспекти реабілітації військових» від реабілітаційних центрів Recovery, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.