Багатство минає. А що залишається?

Є в Україні особливий тип місць. Їдеш собі дорогою, заїжджаєш у звичайне село – і раптом бачиш у заростях бур'янів та диких дерев вежу, колони і фрагменти старого фасаду. Підходиш ближче, а там – руїна палацу.

Колись тут жили люди, для яких такі палаци були просто домом. Тут приймали гостей, грали музику, вирішували господарські справи, планували будівництво, купували землю, заводи, картини.

А потім усе закінчилося. І наразі тут залишилися лише руїни…

Я багато років їжджу Україною саме за такими місцями. І щоразу думаю: а що насправді лишається після людини, яка колись мала таке багатство Можливо, палац, земля, гроші, чин. А можливо, щось інше?

Історії минулого: Терещенки, фон Мекки, Собанські

Це дуже різні люди. Не варто робити з них ідеальних героїв – вони були людьми свого часу, зі своїми переконаннями, суперечностями й належністю до певного суспільного класу.

Але є річ, яка їх об'єднувала: вони ставилися до багатства не тільки як до приватної власності, а як до ресурсу, який може слугувати людям.

І сьогодні, коли Україна переживає найбільше випробування у своїй новітній історії, ці історії минулого звучать надзвичайно гостро.

Терещенки: гроші як суспільний обов'язок

У Денишах на Житомирщині стоять руїни палацу Терещенків. Величезна будівля над Тетеревом сьогодні виглядає майже нереально. Важко повірити, що колись тут було життя, яке вимірювалося зовсім іншими масштабами…

Відомо, що родина Терещенків створила величезний цукровий бізнес. Але якщо відкласти на хвилину заводи, землю й гроші, в історії цієї родини є одна деталь, яка мене щоразу вражає. Це про здатність віддавати своє багатство.

Так, наприклад, Артемій Терещенко заповідав своїм синам спрямовувати 80% прибутку від заводів на благодійність. Цю цифру наводять, зокрема, Український інститут національної пам'яті та інші історичні джерела. "Стремлением к общественным пользам" – так звучав девіз на їхньому гербі.

Терещенки зводили палаци, купували землю, збирали мистецькі колекції і водночас будували лікарні й школи, фінансували житло для бідних, допомагали міським лікарням та дитячим притулкам.

Цікаво, що на потреби міста Глухів Микола Терещенко, за даними, які наводять окремі історичні джерела, пожертвував значні кошти.

Терещенки створили безкоштовну лікарню для чорноробів у Києві. Її відкрили 1894 року на кошти Миколи Терещенка. Згодом саме цей медичний заклад став одним із попередників сучасного "Охматдиту". Микола Терещенко також заснував фонд, з якого пацієнтам після виписки надавали матеріальну допомогу.

Тож сьогодні у Денишах виникає дивне, але приємне відчуття. З одного боку – руїни шикарного палацу Терещенків, а з іншого – їхні добрі справи на благо суспільства, які й досі живуть…

Фон Мекки: коли гроші дають можливість творити

Копилів на Київщині – ще один цікавий приклад. Тут немає тієї монументальності, яку ми уявляємо, коли чуємо слово "палац". Проте є дерев'яний будинок у стилі дачного модерну, зведений фон Мекками у 1888 році, а також парк, старі алеї, ставки та господарські споруди.

Але Копилів став відомим не тільки завдяки цікавій архітектурі. Сюди двічі приїжджав композитор Петро Чайковський – у 1889 та 1890 роках.

До речі, у Чайковського були українські корені: його батьківський рід походив від козацької родини Чайок. І хоча сам він вважав себе росіянином, Україна протягом усього життя залишалася для нього важливим місцем – тут він часто бував, працював і створював музику.

Серед творів, написаних в Україні, – дві симфонії, опери "Євгеній Онегін", "Черевички", "Орлеанська діва", "Мазепа", балет "Лебедине озеро", романси на вірші Шевченка (у перекладах Мея) і Перший фортепіанний концерт.

А фінансову підтримку для своєї творчості він багато років отримував від Надії фон Мекк – дружини Карла фон Мекка. Протягом тринадцяти років вона виплачувала композитору 6 тисяч рублів щорічно, даючи йому можливість не залежати від заробітку й зосередитися на творчості.

До речі, окрім підтримки культури, родина фон Мекків фінансувала Копилівську школу, надаючи значні пожертви на утримання цього навчального закладу. Згодом у Копилівській садибі діяли лікарня та військовий шпиталь. А сьогодні будівля перебуває в аварійному стані.

Але навіть крізь її зруйновані стіни, вибиті вікна та дірявий дах відчувається головне – колись це місце було створене не лише для життя його власників, а й для користі людям.

Собанський: допомагати там, де ти живеш

В Ободівці на Вінниччині живе історія родини Собанських, у якій особливо цікаво поєдналися маєтки, господарство, освіта й благодійність.

Фелікс Собанський народився на Поділлі в 1833 році. Він управляв родинними маєтками, зокрема Ободівкою та Василівкою, а згодом став великим землевласником і громадським діячем.

Його біографія, опублікована в Польському біографічному словнику Національного інституту аудіовізуального мистецтва, містить дуже конкретний перелік благодійних справ, які вражають.

Так, наприклад, під час епідемії холери у Варшаві 1852 року він разом із Міхалом Огінським заснував і утримував невеликий шпиталь для хворих та особисто доглядав за зараженими.

А під час франко-прусської війни 1870 року, перебуваючи в Парижі, він разом із Міжнародним Червоним Хрестом орендував власним коштом санітарний автомобіль і разом із лікарями та медсестрами допомагав забирати поранених із поля бою.

Пізніше Собанський фінансував стипендії молодим художникам, був співзасновником Музею промисловості та сільського господарства у Варшаві, а також підтримував музичні та мистецькі товариства. Він заснував лікарню в Гузові, де безкоштовно лікували селян і працівників маєтку.

А на початку ХХ століття разом із сином Міхалом Фелікс Собанський відкрив в українській Ободівці середню сільськогосподарську школу. І це особливо цікаво, бо благодійність для Собанського – це не тільки гроші, а ще й знання та можливості.

А якби вони жили сьогодні?

Я не знаю, що робили б Терещенки, фон Мекки чи Собанські зараз, у 2026 році. Але ми можемо уявити. Можливо, Терещенки вкладали б гроші у виробництво медичного обладнання, допомагали лікарням, фінансували освіту й відновлення міст.

Можливо, у фон Мекків знайшлися б кошти на українську культуру, митців, музеї та збереження пам'яток, які сьогодні опинилися під загрозою.

Можливо, Собанський створював би програми підтримки ветеранів, фермерів і людей, які втратили роботу через війну.

Можливо… Але ми точно знаємо, що вони вже робили зі своїм багатством у минулому – вони щиро підтримували речі, які були потрібні людям і суспільству.

І що зараз?

Україна воює. І поруч із військовими, волонтерами, медиками, рятувальниками, підприємцями, які тримають економіку, є люди, які мають значно більше ресурсів, ніж пересічні українці.

Що вони роблять із цими ресурсами – вже не тільки питання їхньої приватної справи. Бо під час великої війни приватне і суспільне життя дуже швидко перетинаються.

І завдяки грошам під час війни можна зробити багато добрих справ: можна виробляти зброю, виготовляти протези для поранених, евакуювати людей, які перебувають у небезпеці, можна відновлювати зруйновані міста.

Звичайно, сьогоднішній світ набагато складніший, ніж у XIX столітті. І я зовсім не хочу ідеалізувати минуле. Але коли стоїш перед черговою руїною, дуже легко зрозуміти одну просту річ. Палаци руйнуються. Земля переходить до інших власників. Прізвища стираються з пам'яті…

Однак при цьому лікарня продовжує лікувати. Школа – навчати. Музика – звучати… І тоді, можливо, питання не в тому, скільки ти залишив після себе, а в тому, що саме залишилося після тебе.

Руїни дуже чесні. Вони відсіюють усе зайве з минулого й залишають тільки те, що справді здатне пережити час.

Світлана Бочарова, авторка блогу "Ruins", спеціально для "УП. Життя".

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.