Досвід жінок важливий. Чому рівність у процесах безпеки та підготовки до стійкого миру має значення

Цього тижня світова увага була прикута до важливої події – 75-го Саміту НАТО. Зустріч світових лідерів у Вашингтоні ініціює ряд дискусій у різних куточках світу – про геополітичний баланс, безпековий порядок та розстановку сил на міжнародній арені. Серед питань цього порядку денного також розглядалася участь жінок у безпекових та миробудівних процесах.

Як змінювались умови для участі та роль жінок у безпекових процесах в Україні? Як бойовий досвід українських жінок під час повномасштабної війни може стати важливим ресурсом для країн-членів НАТО?

Чому інклюзивність та ветеранська політика є важливими чинниками для підготовки до повоєнного відновлення суспільства? І чи матимуть українські жінки можливості для дієвої участі в процесах побудови стійкого миру після перемоги України? Про це пропонуємо пороздумувати далі.

Бойовий досвід українських жінок – важливий ресурс для НАТО

За останні два десятиліття в українському секторі безпеки та оборони відбулися суттєві зміни – від перегляду державо-центристської та військової парадигми в бік людиноцентричного підходу до безпеки до збільшення кількості жінок на бойових і військових посадах та поступової зміни сприйняття в суспільстві щодо участі жінок в безпекових процесах.

За даними Міністерства оборони, станом на січень цього року, у лавах ЗСУ служить 66 900 жінок, з яких 47 200 – військовослужбовиці, 6 500 – перебувають на керівних посадах, а близько 4 тисячі – виконують бойові завдання на лінії зіткнення.

Результати опитування, проведеного минулого року Українським Ветеранським Фондом, також свідчать про те, що 64% українців та українок позитивно ставляться до жінок, котрі проходять службу в ЗСУ, і лише 3% – кардинально іншої думки.

Точкою неповернення і трансформації українського суспільства, в тому числі у сприйнятті гендерних ролей, стала Помаранчева революція 2004 року. Саме тоді Україна чітко продемонструвала свій вибір стратегічного курсу на вступ до НАТО задля власної безпеки та процвітання, який пізніше став закріпленим в Конституції України.

Другим переломним моментом стала Революція Гідності 2013-2014 року. Саме у цей час українські жінки активно долучилися до громадських ініціатив як волонтерки, ставши ключовими учасницями забезпечення життєдіяльності Майдану.

Російське вторгнення в Україну у 2014 році також показало важливу роль жінок, які безпосередньо почали брати участь у бойових діях. З того часу, українські жінки стали активніше приєднуватися до лав ЗСУ, почали брати участь у бойових операціях добровольчих батальйонів, і стали агентками змін у продовженні реформування сектору безпеки та оборони. Повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року підкреслило лідерство, стійкість та активну участь українських жінок у процесах безпеки та оборони в умовах великої війни.

Сьогодні українські жінки отримують унікальні навички на полі бою в умовах найбільшої в Європі війни ХХІ століття. Такий досвід є цінним ресурсом для політики безпеки та оборони інших країн світу, які розуміють сучасні загрози та модернізують свої системи безпеки.

Це відкриває простір для взаємовигідної співпраці та розвитку спільних проєктів у безпековій сфері між Україною та країнами-членами Північноатлантичного Альянсу. Так, наприклад, під час спільних навчань, українські жінки можуть підвищити свої кваліфікації у підходах та тренуваннях спеціальних операцій НАТО і в той самий час – поділитися своїми знаннями ведення наземної війни проти неспівмірно сильнішого ворога.

Така участь, з одного боку, наближатиме Україну до стандартів НАТО, а з іншого боку – створюватиме реальні передумови для подальшого дієвого залучення жінок до процесів ухвалення рішень як під час війни, так і в період побудови стійкого миру в Україні.

Інклюзивність та недискримінація – сфера для обміну досвідом між Україною та НАТО

Упередження, дискримінація та стигматизація залишаються серйозними викликами для представників ЛГБТКІ+ та інших вразливих груп, які долучилися до Збройних сил України. Так, за оцінками громадської організації "Військові ЛГБТ+", близько 5-7% ЛГБТКІ+ осіб служать в ЗСУ. У той самий час, в українському суспільстві лише 15% населення демонструє позитивне ставлення до ЛГБТКІ+, а 44% ставляться до них нейтрально.

Інтеграція ЛГБТКІ+ та інших вразливих груп, зокрема, ромських громад, людей похилого віку, молоді та людей з інвалідністю, до армії – це питання справедливості, рівності та прав людини.

Системний підхід у цьому напрямку дає глибоке розуміння бар'єрів на шляху інтеграції всіх представників та представниць суспільства до боротьби проти агресора і запобігатиме маргіналізації вразливих груп у цьому процесі. Зрештою, саме такий підхід сприятиме трансформації військової культури від традиційно маскулінної до більш інклюзивної.

Інклюзивність у збройних силах посилює сектор безпеки завдяки підходу, що базується на перевагах використання навичок і зусиль усіх людей. У цьому напрямку також відкриваються можливості для співпраці між Україною та країнами-членами НАТО, зокрема, щодо підготовки спільних освітніх програм з подолання дискримінації у війську.

Вкрай важливо, аби жінки та чоловіки, які вступають до лав ЗСУ, проходили спеціальну підготовку з питань гендерної рівності та інклюзивності. І саме тут ми можемо отримувати інформаційну, освітню та менторську підтримку від партнерів, чиї практики у цьому напрямку визнані кращими та прогресивними.

Ветеранська політика – частина національної стійкості

На десятки років вперед українське суспільство залишатиметься суспільством ветеранів та ветеранок. Після завершення війни щонайменше 10% населення України будуть споживачами ветеранських послуг. Це – найвищий відсоток серед країн, які мають ветеранську політику.

Прогнозується, що кількість громадян зі статусом ветерана після війни та членів їхніх сімей збільшиться в чотири рази, досягнувши 5 мільйонів. Зростає кількість жінок-ветеранів і загальна кількість жінок серед членів сімей ветеранів, а також кількість ветеранів з інвалідністю.

Створення національної ветеранської політики вимагає обміну досвідом з іншими країнами та суспільствами, які пройшли через конфлікт чи війну. Відтак, і тут відкриваються можливості для партнерства й розробки спільних проєктів між Україною та тими країнами-членами Північноатлантичного Альянсу, які успішно розробили та впроваджують ветеранську політику як частину національної безпеки та стійкості.

Перспективними у цьому контексті є ознайомчі візити, стажування та обмін досвідом між українськими ветеранами та ветеранками як щодо питань завершення військової служби та переходу в цивільне життя, так і щодо трансформації військового досвіду та його інвестування у процеси підготовки та побудови миру і збереження стійкості громад після війни.

Досвід жінок під час війни – ресурс для підготовки до миру

Шлях України до стійкого миру – довгий та складний. Сьогодні, коли війна проти агресора у розпалі, така перспектива здається надто далекою, аби думати про неї як про чіткий та стратегічний план. Але саме зараз важливо осмислювати отриманий під час війни досвід, зокрема, серед жінок-лідерок, і готуватися до того, аби після перемоги у війні, зрештою, виграти мир.

Розуміння участі жінок у мирних процесах змінюється – від традиційного розуміння мирних процесів, у яких беруть участь офіційні особи наділені владними повноваженнями (високопосадовці, дипломати, військові), до такого, де є місце для всіх громадян, незалежно від ролі в суспільстві.

Нещодавнє дослідження 352 мирних угод у 64 країнах у період з 1990 по 2019 рік виявило значне зростання частки мирних угод з гендерними положеннями – з менш ніж 10% у 1990-х роках до 45% у 2013 році. Міжнародний досвід свідчить, що мирні угоди, підписані жінками, є більш довготривалими, мають вищі показники імплементації, а також включають значно більшу кількість положень, спрямованих на політичні реформи.

Вже зараз ми бачимо, що війна в Україні призводить до появи нових ролей та обов'язків у жінок, що відкриває для них нові можливості для більш активного залучення до суспільного життя, зокрема, до процесу прийняття рішень у сфері миру та безпеки. Тут відкривається ще один напрямок для співпраці між Україною та країнами-партнерами як у Північноатлантичному Альянсі, так з іншими державами, що мають досвід побудови миру.

Таке співробітництво може відбуватися через освітні програми та програми обміну досвідом, а також розробки спільних політик та напрацювання рекомендацій для різних суспільних груп щодо подолання травми війни та спроби примирення всередині суспільства.

У цьому процесі, український жіночий рух є важливим партнером – в тому, аби піднімати складні питання осмислення досвіду війни, а також адвокатувати принципи рівності, справедливості та подолання стереотипів під час підготовки та побудови стійкого миру в Україні.

Ірина Дробович, стипендіатка програми імені Х’юберта Хамфрі 2023-2024 (Міннеаполіс – Вашингтон, США)

Анна Ніколаєнко, стипендіатка програми імені Лейна Кіркланда 2021-2022 (Вроцлав, Польща)

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.