"Хочеш грати – грай": як Україна залишає дітей сам на сам зі спортом

Майже десять років підряд ми організовуємо фестиваль з вуличного футболу "Кубок Карітасу". На початку червня ми збираємо 8-10 аматорських команд із різних областей України на три-чотири дні поганяти м'яча в безпечному регіоні. За цей час були перерви – пандемія COVID-19, перший рік повномасштабної війни, коли всім було не до турнірів і не до спортивних свят. Але щоразу ми повертаємось до цієї ідеї.

Що довше ми цим займаємося, то чіткіше бачимо потребу в цьому фестивалі: діти хочуть мати бодай одну стабільну і радісну подію в році, яку дорослі пообіцяли і організували спеціально для них. Це можливість бути частиною чогось більшого, приналежність та відчуття підтримки.

Організувати дитячий фестиваль сьогодні – це великий виклик, який щороку стає складнішим. Причина не лише у війні чи браку фінансування. Проблема глибша: ми дуже любимо говорити, що "діти – наше майбутнє", але якщо подивитися на реальні пріоритети держави, громад чи навіть суспільства – дитинство давно не в центрі уваги. Особливо якщо йдеться про дітей із сімей у складних життєвих обставинах.

Дитячий спорт став розкішшю

Більшість дитячого спорту сьогодні тримається на грошах батьків. Якщо родина має можливість оплачувати тренування, форму, виїзди, інвентар – дитина буде займатися. Якщо ні – шанси практично нульові.

Одне заняття в середньому коштує, як вартість продуктового кошика у магазині. Комплект футбольної форми дорівнює ціні зимової куртки. Бутси – по ціні сезонного взуття. М'ячі, захист, поїздки на змагання, оренда залу взимку – усе це витрати. Якщо дитина воротар, потрібне ще додаткове спорядження. Для багатьох сімей це просто недосяжно.

Карітас відвідують діти з неповних, малозабезпечених, багатодітних та вимушено переселених сімей, діти-сироти та ті, хто позбавлені батьківського піклування. У нас займаються діти діючих військовослужбовців, ветеранів, загиблих чи зниклих безвісти. Ці родини часто витрачають гроші насамперед на базові потреби, або на рідних, які воюють. Зараз часи, коли спорт стає не розвитком дитини, а "необов'язковою розкішшю".

У командах, які долучаються до Кубку Карітасу, ми постійно бачимо дітей, які щиро люблять футбол, але ніколи не ходили на жоден гурток, або до спортивної школи. Вони просто грають у дворі – у тому, що мають і там де можуть.

Вуличний футбол надто "вуличний"

Ми називаємо наш фестиваль вуличним футболом, бо це непрофесійний спорт. Але проблема в тому, що дитячий футбол в Україні часто є буквально "вуличним" – у найгіршому сенсі цього слова.

Діти мають самі знайти місце для гри, самі зібрати команду, самі зрозуміти правила, а інколи їх перепридумати. Дорослий світ у це майже не втручається, системної підтримки немає.

Жодна державна програма сьогодні по-справжньому не займається організацією підліткового дозвілля у дворах чи мікрорайонах. Чим далі від великих міст, тим гірша спортивна інфраструктура у вільному доступі.

Так, у школах є поля зі штучним покриттям. Але дуже часто після уроків вони закриті на ланцюги та навісні замки. Натомість скрізь старі стадіони – з погнутими воротами, без сіток, із зарослою травою, розбитим покриттям та битим склом від пляшок, бо вечорами на залишках трибуни для вболівальників хтось вживає оковиту.

Фактично дитині кажуть: "Хочеш грати у футбол – грай". Але де саме і в яких умовах – нікого не цікавить.

Волонтерство замість системи

Ще один виклик – відсутність системної підтримки дитячих ініціатив. Багато чого сьогодні тримається винятково на ентузіазмі окремих людей.

Ми шукаємо волонтерів, які готові тренувати дітей. Шукаємо майданчики, де можна провести тренування. Домовляємося про форму, інвентар і транспорт. Здебільшого це домовленості, які побудовані на особистих контактах і небайдужості.

І це парадоксально: у країні, де так багато говорять про важливість дітей і молоді, дитячий спорт виживає завдяки волонтерам.

При цьому війна лише посилила проблему. Частина тренерів виїхала, частина пішла служити, багато спортивних просторів стали непридатними або небезпечними. А донорські кошти переважно спрямовані на критичні гуманітарні потреби – і це зрозуміло. Але дитяче дозвілля, спорт і розвиток у таких умовах залишаються десь "між рядків".

Поки є діти, які приходять у Карітас із м'ячем і хочуть грати, – ми продовжуватимемо організовувати цей фестиваль. Цього року він 2-5 червня. Втретє нас приймають у Вижниці, Чернівецької області. Там не звучать тривоги, що так важливо для спокою дітей з Харківщини, Чернігівщини, Полтавщини та інших регіонів. Цього року нас підтримали Українська асоціація футболу, Асоціація футболу Чернівецької області, благодійний фонд Kindermissionwerk та Епіцентр Intersport.

Але потрібні більші, системні зміни. Для нас важливо співпрацювати з Міністерством молоді та спорту України та Міністерством освіти і науки України, аби дитиноцентризм в Україні нарешті перестав бути ефемерним явищем. Державні структури мають побачити дитину не лише в системі, а й в реальному житті та середовищі. Ми готові у цьому допомагати.

Ірина Пухняк, організаторка Кубку Карітасу, менеджерка дитячих проєктів Карітасу України

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.