МСЕК: чому баласт краще скинути, а не передавати лікарням?

Медико-соціальні експертні комісії (МСЕК) будуть ліквідовані вже цього року. І це було б хороше рішення, якби їхні функції просто не перекинули на заклади охорони здоров'я (читати – перевели корупційні потоки з одного місця в інше).

Чому Україні взагалі не потрібні МСЕКи у будь-якому вигляді, чому нам варто відмовитися від встановлення груп інвалідності і стимулювання таким чином людей сидіти вдома та отримувати пенсію, та натомість перейти до забезпечення людям з інвалідністю можливості працювати та нормально функціонувати в громаді – давайте розбиратися.

Спадщина, яку ніхто не просив

Систему медико-соціальних експертних комісій (МСЕК) та й узагалі підходи до інвалідності, як й інші недолугі непрацюючі системи, ми отримали в спадок від імперії зла, себто від радянського союзу. Хіба назву змінили, традиції залишились ті ж.

Отже, як це працювало ще пів століття тому:

Лікарсько-трудові експертні комісії (ЛТЕК – так вони називались тоді) були підвідомчі органів соціального забезпечення. Їхнє завдання – визначити, чи ти працездатний, чи ні, бо союз розглядав людину лише як ресурс (для війни або для роботи) і карав, якщо хтось не працює. Групи інвалідності теж позичили звідти, бо тоталітарні режими взагалі люблять сортувати людей на групи.

Якщо людина працювати не могла, то їй виділялася допомога, щоб вона могла якось виживати. Все інше нікого не цікавило. Інклюзія? Залучення до життя суспільства? Зайнятість? Ніт, не чули. Дітей з інвалідністю взагалі закривали в окремих інтернатах.

Такий підхід абсолютно не сприяє самостійності людини, а навпаки робить її повністю залежною від милості тоталітарної держави. Певно, це і було ціллю такої політики.

До ЛТЕК входили серед інших фахівців лікарі. Може, тому після трансформації їх у МСЕК вони перейшли під управління МОЗ.

МСЕК, як бабусин сервант – такий зараз не роблять, але й не треба. АБО ЧОМУ ЧАС ВИКИНУТИ СПАДОК ТА ПЕРЕЙТИ ДО МІЖНАРОДНИХ НОРМ?

24 вересня 2008 року Україна підписала та взяла зобовʼязання імплементувати Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю. Ця Конвенція має на меті змінити підходи до сприйняття, потреб та прав людей з інвалідністю – навчити дивитися не на хворобу людини, а на її потребу взаємодіяти з середовищем і те, як цю потребу забезпечити (біопсихосоціальна модель).

Вона чітко прописує, що держава має забезпечити для людей з інвалідністю:

• "Доступність" середовища (стаття 9) – це тротуари, дороги, громадський транспорт, всі публічні місця, які мають бути фізично доступними для всіх.
• "Жити незалежно та бути залученим до життя громади" (стаття 19) – можливість обирати місце проживання, нарівні з іншими, без зобов'язання проживати в певному житловому приміщенні; доступ до послуг вдома та на рівні громади, включно з особистою допомогою, необхідною для підтримки життя та залучення в громаду, а також для запобігання ізоляції від громади.
• "Освіта" (стаття 24) – люди/ діти з інвалідністю отримують допомогу для того, щоб могти були залученими до загального освітнього процесу на рівні з усіма (інклюзивна освіта).
• "Здоровʼя" (стаття 25) – люди з інвалідністю мають мати такий же доступ до охорони здоровʼя як і інші люди, а послуги з охорони здоровʼя спрямовані на мінімізацію інвалідності.
• "Робота та зайнятість" (стаття 27) – люди з інвалідністю мають право на працю нарівні з іншими. Важливо пристосовувати робочі місця до індивідуальних потреб людей з інвалідністю, а також промотувати зайнятість та самозайнятість людей з інвалідністю, програми професійного навчання.

Отже політика держави повинна бути спрямована на забезпечення самостійності людини з інвалідністю, її можливості до зайнятості, освіти, самореалізації та можливості взаємодіяти з іншими людьми на рівних.

Враховуючи це, ми розуміємо, що кожна сфера публічного життя, а також ті міністерства, які відповідальні за державну політику у цих сферах, мали зробити домашнє завдання для імплементації Конвенції. Та чи зробили?

Сфера охорони здоровʼя. Якщо коротко, то так. Зокрема завдяки медичній реформі, яка ввела універсальне покриття медичними послугами для всіх, незалежно від інвалідності, а лише на основі потреби в медичній допомозі чи реабілітації.

Реабілітація була визначена як частина цього універсального покриття і це заклало основу для її розвитку. Ухвалений закон про Реабілітацію у сфері охорони здоровʼя передбачав, що реабілітація має починатися якнайшвидше, з моменту появи у людини потреби в такій допомозі. Без вимог отримувати статуси, збирати довідки тощо.

Тут важлива біопсихосоціальна модель, про яку я згадувала вище. Наприклад, ми можемо мати двох людей після інсульту, тобто з однаковою хворобою. Але один з них не може ходити, а інший не може самостійно їсти, бо не може ковтати. Тобто хвороба однакова, але можливості взаємодіяти з середовищем різні. Чи маємо захисника після ампутації гомілки. Його медичний стан буде залишатися незмінний протягом життя — він є людиною з ампутацією гомілки, але він зможе самостійно ходити після протезування.

Тут групи інвалідності ніяк не допоможуть людям. Тому була впроваджена Міжнародна класифікація функціонування (МКФ), де для опису потреб людини в реабілітації використовується індивідуальний реабілітаційний план та кодування в Електронній системі охорони здоровʼя.

Тобто станом на 2024 рік вся медична та реабілітаційна допомога повністю відвʼязана від інвалідності та груп. Таким чином сфера охорони здоровʼя запропонувала перелік доступних послуг для всіх громадян України і забезпечила рівний доступ осіб з інвалідністю до цих послуг через застосування МКФ.

Соціальна сфера. Соціальна сфера рухається в напрямку оцінки індивідуальних потреб у послугах та їх задоволення. Процес не безхмарний, забезпечення послуг покладається на органи місцевого самоврядування, але тренд позитивний.

Одним із добрих прикладів є послуга муніципальної няні, спрямована на те, щоб батьки дитини з додатковими потребами в догляді, могли отримати допомогу, і могли мати можливість працювати та водночас забезпечувати догляд дитині.

Але поруч із цим досі існують набори мізерних пільг та виплат, які, на жаль, продовжують залишати людину залежною від держави.

Освітня сфера. На жаль, десятки тисяч дітей досі навчаються в спеціальних школах різного типу, що насправді є просто формою інституалізації. Проте з 2019 року в Україні запроваджується деінституалізація (до речі, це є одним із наших зобовʼязань по Євроінтеграції в рамках Угоди про Асоціацію) та інклюзивна освіта.

Тут все як в Конвенції – дитині з особливими освітніми потребами створюються умови навчання в звичайній школі. МОН старається запровадити МКФ для більш комплексної оцінки та закриття потреб. Групи інвалідності освітній сфері не потрібні.

Сфера зайнятості. У 2023 році Мінекономіки розпочало програму Компенсація за облаштування робочого місця особи з інвалідністю. Тут є частковий поступ у напрямку філософії Конвенції, а саме допомога для повернення до зайнятості і підтримка працедавців. Проте все ж мінусом є те, що критерієм є просто група інвалідності, без урахування індивідуальних потреб людини, які дуже різні.

Що тепер?

Під сферою управління охорони здоровʼя працює 328 МСЕК по всій Україні (з них 47 обласних та центрально-міських, 281 міжрайонних). У МСЕКах працює 1267 лікарів. У 2023 році на утримання цих комісій було витрачено 383 млн грн.

Але для чого нам утримувати комісії, які встановлюють групи інвалідності, бюджетним коштом, якщо, наприклад, для отримання медичних та реабілітаційних послуг їх не треба?

Бо це дуже зручно для окремих груп людей. Наприклад, стаття 17 Закону України про Основи соціального захисту осіб з інвалідністю забороняє звільняти людину з інвалідністю з роботи.

Чи створює це стимул роботодавцям працевлаштовувати людей з інвалідністю? Чи це про рівність права на працю? Ніт, це шантаж і страховка від звільнення, а ще один зі шляхів до поновлення на посаді для недобросовісних людей. Також група інвалідності дозволяє їм достроково вийти на пенсію (років на 10-15 раніше).

Напевно тому 24% прокурорів Черкаської області мають групу інвалідності. Мабуть є ще інші цікавинки, які дає МСЕК. А в умовах повномасштабної війни наявність групи інвалідності стала ще більш бажаною для багатьох і корумпована система МСЕК є чудово розгалуженою, щоб забезпечити попит.

Чому ж МСЕК не ліквідували раніше та чи все гаразд з заявленим планом по ліквідації?

Суть того що пропонується – ліквідовуємо МСЕКи як окремі заклади охорони здоровʼя, натомість передаємо їхню функцію до кластерних і надкластерних лікарень. Додатково навіть пропонується винаймати для цього лікарів. Це шалено бентежить, бо ми ризикуємо перенести корупцію в інше місце і повністю скомпрометувати можливість цих лікарень лікувати. У цей час проблема інвалідності і груп інвалідності залишиться не вирішеною.

Ми чуємо багато про діджиталізацію процесів. Ми класно вміємо діджиталізовувати і наш Уряд любить нам одразу давати діджиталізацію як універсальну заспокійливу пілюлю. Але головне питання в тому, навіщо діджиталізовувати дурню? Ну от що дасть діджиталізація для якісного облаштування робочого місця?

Власне як я писала раніше – система охорони здоровʼя відвʼязалася від груп інвалідності та від потреби проходити МСЕК для отримання медичних послуг. Водночас як я теж писала раніше, для деяких інших сфер група інвалідності залишалася необхідною.

Але чомусь МСЕК залишається баластом саме для сфери охорони здоровʼя і МОЗ не може просто ліквідувати МСЕКи, бо що ж тоді будуть робити інші сфери, які досі залежать у своїх послугах від груп інвалідності як підстави для надання послуг або забезпечення пільг.

МОЗу не дають просто ліквідувати МСЕК, бо це складне політичне рішення і страшно підняти незадоволення 3.3 мільйонів людей –  кількість осіб з інвалідністю в Україні. Натомість переносячи функції МСЕК до лікарень ми ризикуємо здоровʼям 38 мільйонів українців - чи скільки нас вже зараз залишилося.

То який тоді вихід? Як не зашкодити лікарням і водночас забезпечити можливість людей отримати необхідну допомогу і зберегти виплати для тих, хто цього потребує?

Перестати фільтрувати людей, а навчитися оцінювати індивідуальні потреби людини. Сфера охорони здоров'я зробила це – замість пільг і подачок запропонувала меню послуг і рівний доступ до нього всіх і бачить хворобу людини за МКЧ та функціональні потреби людини за МКФ.

Іншим сферам варто взяти приклад – впровадивши адекватну політику щодо інвалідності. А це про стимулювання до самостійності і самозарадності замість підвішування людини чи сімʼї на залежність від мізерних пільг. Виплати та пенсії повинні здійснюватися на основі оцінювання чи потрапила людини в складні життєві обставини і як це зараз відбувається із соціальними послугами.

Робоче місце має облаштовуватись на основі оцінки потенційного робочого місця службою зайнятості та інформації про функціонування людини, останню може надати сфера охорони здоровʼя. Кожна сфера — охорони здоровʼя, освіти, соціального захисту, зайнятості — має здійснювати оцінку лише в рамках своїх компетенцій та властивих їм функцій для надання послуг в рамках своєї сфери, і передавати частину цих даних, якщо вони необхідні, іншим сферам.

МСЕКи мають бути закриті, сфера охорони здоровʼя має займатися здоровʼям.

Анастасія Бойчук, Керівниця ініціативи "Реабілітація травм війни" БФ "Пацієнти України", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.