"Наздогнати шкільну програму" не рятує: що насправді повертає дітей до навчання

За чотири роки повномасштабного вторгнення Андрій змінив три школи. Спершу через виїзд за кордон із рідної Запорізької області. Потім було повернення додому, а згодом знову переїзд у безпечніший регіон в межах України. Увесь цей час навчання було різним: дистанційним, поки він перебував за кордоном, і змішаним після повернення — з повітряними тривогами, спусками в укриття та вимкненнями світла.

Тож коли Андрій повернувся за шкільну парту вже восьмикласником, учителька математики помітила прогалини у знаннях, які тягнулися ще з п'ятого-шостого класів. Сам хлопець теж відчував, що постійно чогось не розуміє і не встигає за програмою. Казав: "математика "не моє". Що ж сталося насправді? Андрій не лише накопичив прогалини у знаннях. Він утратив значно більше: віру у власні здібності, мотивацію до навчання та готовність долати труднощі. Мовою експертів це називають "освітні втрати", а мовою дитини – "у мене все одно не вийде".

Таких прикладів у наших школах сьогодні десятки тисяч. За даними Міністерства соціальної політики у 2026 році 837,4 тисячі дітей з числа внутрішньо переміщених осіб. Значна частина з них — діти, які змінювали і продовжують змінювати заклади освіти. За даними Міністерства освіти і науки України цьогоріч навчальний рік в умовах війни розпочинають понад 3,5 мільйона учнів та учениць, очно – 8424 школи, дистанційно — 1306 та у змішаному форматі працюватимуть 2211 закладів освіти.

Стандартна реакція дорослих, коли дитина "не встигає" — "їй потрібно більше вчитися". Звідси сьомі, а то і восьмі уроки, суботні консультації, канікули – теж для навчання, а не відпочинку. У реальності ми маємо не надолуження, а хронічну втому, страх і небажання взагалі відкривати зошит чи підручник. Андрієві бракує не додаткових уроків математики, а дорослого, який сяде поруч і замість нової порції матеріалу почне з запитання: "Що саме тут тобі незрозуміло?", "Якої підтримки ти потребуєш?".

Слово "тьюторинг" для багатьох усе ще звучить як чергове модне запозичення. Проте за ним стоїть проста, але дуже важлива річ — індивідуальний супровід дитини в навчанні. І різниця з репетиторством тут фундаментальна.

Репетитор працює з предметом: пояснити правило, розв'язати десять однотипних задач, натренувати на тест. Тьютор або вчитель з тьюторськими компетентностями працює з дитиною: розібратися, де саме виникло нерозуміння, чому зник інтерес, які сильні сторони допоможуть рухатися вперед і в якому темпі їй комфортно вчитися.

Ключове питання репетитора: "Чому ти не вивчив параграф?". Ключове питання вчителя з тьюторськими компетентностями: "Чого ти хочеш досягти і як нам разом до цього дійти?".

Одне запитання змінює всю філософію навчання. Замість вимоги "всі мають встигати однаково" з'являється повага до індивідуального освітнього маршруту. У тьюторингу стосунки між учнем і вчителем будуються не на контролі, а на довірі й партнерстві. Замість "вчуся, бо мама сказала" з'являється розуміння, навіщо ці знання потрібні самій дитині.

Коли ми говоримо про тьюторський підхід у навчанні, часто використовуємо слово суб'єктність. Воно означає досить просту річ: дитина є автором власного навчання. Учні за допомогою дорослого-наставника ставлять цілі, обирають, помиляються й відповідають за свої результати. На противагу пасивному стану, коли учні чекають, що їм розтлумачать і "завантажать" знання в голову, суб'єктність передбачає те, що діти самі запитують, осмислюють й застосовують здобуті навички , аби ці знання стали їхнім власним надбанням.

В Україні тьюторський підхід давно вийшов за межі лише теорії. Його використовують у своїй практиці освітні організації, які працюють із надолуженням освітніх втрат, проводять так звані catch-up заняття. Те, що тьюторинг реально працює навіть з освітніми втратами під час війни довела громадська організація "Навчай для України" спільно зі Світовим банком рандомізованим контрольованим дослідженням. Його провели в Україні у 2023-2024 рр. Результати оцінювали експерти Світового банку, за висновками яких за шість тижнів програми тьюторського підходу у надолуженні освітніх втрат діти закривали прогалини обсягом від семи місяців до понад року навчального часу. Прогрес із математики виявився у 2–2,4 рази вищим, ніж у подібних європейських проєктах.

Схожі дослідження в інших країнах з'являлися й раніше. Після пандемії у 2022 році у Великій Британії запустили Національну тьюторську програму (National Tutoring Programme). Оцінка програми вражає: діти, які пройшли хоча б 12 годин тьюторингу, покращили результати з математики так, ніби отримали додаткові три місяці навчання порівняно з однолітками без такої підтримки.

У США дослідники Браунівського університету показали: найбільший ефект дають інтенсивні заняття три-п'ять разів на тиждень, і найкраще підхід працює в індивідуальному форматі. RAND Corporation порахувала: там, де тьюторинг вбудували у шкільний розклад, учні надолужували до чотирьох місяців втраченого матеріалу й навичок за один семестр.

І ще одна деталь, яку в дискусіях про освіту згадують рідко: тьюторинг виявився економічно вигідним. За твердженням дослідників Світового банку, кожен долар, вкладений в програму надолуження освітніх втрат стає довгостроковою інвестицією в майбутнє дитини. Вкладаючи в освіту дітей зараз, ми інвестуємо в людський капітал, а саме збагачуємо країну освітянами, лікарями, інженерами, винахідниками, програмістами, мислителями світового рівня.

Чому підхід працює

Спочатку вчитель із тьюторськими компетентностями шукає те місце, де дитина "зупинилася". Немає сенсу змушувати восьмикласника перечитувати весь підручник за сьомий клас. У випадку Андрія таким місцем виявилися дії з дробами за п'ятий клас. Тобто усе, що вивчалося далі, просто не мало опори. Три тижні роботи з Андрієм — коли він разом із вчителькою будував карту власного розвитку з математики, навчався спиратися на свої сильні сторони, опановував навички самостійного навчання — дали більше, ніж рік загальних додаткових занять.

Далі починається найважче — повернути сенс навчання. Пояснити теорему Піфагора значно простіше, ніж відповісти дитині на питання: "Навіщо мені це зараз, коли навколо таке коїться?". Освітні втрати — це ж не лише забуті формули, а ще й втрачена звичка вчитися та розгубленість, з якою дитина лишається сам на сам.

Окремо стоїть те, чого не виміряти жодним тестом — відчуття безпеки. У стресі мозок блокує здатність запам'ятовувати складне: це фізіологія, а не лінощі, як інколи може здатися.. Дитина, яка минулого тижня двічі спускалася в укриття через загрозу обстрілів, не сяде розв'язувати рівняння, доки не відчує, що тут її не соромитимуть за помилку. Заняття з тьюторським підходом часто починається з кількох хвилин розмови про те, як минув тиждень. Деякі учителі іноді сприймають такі розмови як згаяний час, адже потрібно встигнути "вичитати програму". Проте такі розмови та налаштуванняі — це першочергова умова, яка забезпечує соціоемоційну підтримку дітям: без них решта уроку проходить значно складніше і напруженіше.

Найкраще видно, що тьюторинг спрацював тоді, коли дитині вже не потрібна щоденна підтримка дорослого: вона сама ставить цілі, планує час і аналізує власні результати. Тьюторські методики тільки звучать науково — насправді за ними стоять чотири прості правила. Дотримуйтеся їх, і зміни в роботі з дітьми стають помітними вже за кілька тижнів.

Запитуйте так, щоб не можна було відповісти "так" або "ні". Відкрите запитання змушує дитину думати, а не вгадувати очікувану відповідь.

Слухайте, щоб почути, а не щоб дочекатися паузи для поради. Активне слухання — це коли дорослий утримується від готового рішення й дає дитині договорити думку до кінця.

Замість оцінки говоріть, що вийшло і що спробувати інакше. Розвивальний зворотний зв'язок описує роботу, а не навішує ярлик на дитину.

Показуйте, що здібності тренуються, як м'яз. Мислення зростання — це переконання, що результат залежить від зусиль, а не від того, здібна дитина чи ні. Учні переймають таке мислення від дорослого, який власним прикладом показує, як ставитися до невдач: "Поки що не вийшло, але якщо я потренуюся, то все зможу".

Усі ці правила мають теоретичне підґрунтя, але працюють лише тоді, коли стають щоденною практикою. Для цього не потрібні ані окрема посада, ані додаткові години в розкладі — лише послідовність дій, яка описана в освітньому серіалі "Тьюторинг у школі" на платформі Дія.Освіта.

Де взяти тьюторів для кожної школи?

Упровадження тьюторського підходу не означає, що держава має терміново найняти окремого фахівця для кожного класу. Реалістичніший шлях для української школи — учителі із тьюторськими компетентностями. Це означає зміну ролі педагога, а не нову посаду. Вчитель з тьюторськими компетентностями вміє ставити розвивальні запитання замість того, щоб проводити виховні бесіди; бачити за оцінкою в журналі конкретну дитину з її емоціями й сильним сторонами; давати вибір і простір для власних рішень; помічати емоційний стан і враховувати його; учити вчитися.

Одна з учительок математики у Харківській області, яка опанувала тьюторські компетентності, додала до своєї практики один прийом: на онлайн-уроках у дев'ятому класі вона почала кожну тему з питання до класу: "А де вам це може знадобитися?". Спершу діти мовчали, але поступово почали відповідати, а інколи і дискутувати між собою. Через півроку вона вперше почула від хлопця, який два роки мав низькі бали, що йому "нарешті зрозуміло, навіщо це все".

Змінюватися школа може поступово: вбудовувати тьюторські інструменти в щоденну практику і поволі переходити від ставлення до учня як до того, кого навчають, до ставлення до нього як до особистості, яка вчиться сама.

Що далі?

Сьогодні українська школа стоїть перед принциповим вибором. Можна піти звичним шляхом: додати щодня сьомі й восьмі уроки, призначити суботні консультації, посилити контроль. Але без внутрішньої мотивації та психологічної безпеки це призведе лише до вигорання — дітей і вчителів.

Пропоную зробити ставку на підтримку та індивідуальний підхід. Дані рандомізовано-контрольованого дослідження показують, що така ставка коштує менше, ніж здається, і дає більше, ніж від неї очікують. Тьюторинг повертає дітям віру в себе й формує головну навичку XXI століття – здатність учитися впродовж усього життя, хоч би які виклики траплялися на шляху.

Щоб цей підхід не залишався привілеєм окремих проєктів та організацій, ГО "Навчай для України" розробила освітній серіал "Тьюторинг у школі" в межах багаторічної програми стійкості 2024-2026 (MYRP) та фінансування Education Cannot Wait (ECW), щоб дати вчителям інструменти для ефективної підтримки учнів, які навчаються в умовах війни. Серіал розрахований на вчителів середньої та старшої школи; студентів і випускників педвишів; педагогів, які працюють з дітьми в умовах війни, освітніх втрат або релокації.

Переконана, правильна стратегія сьогодні не в дискусії, чи потрібен тьюторинг українській школі, а у тому, як швидко ми зможемо інтегрувати його в освітній процес, щоб не втратити потенціал покоління дітей.

У 2025-2026 роках ГО "Навчай для України" реалізовувала заняття з надолуження освітніх втрат зокрема для понад 5000 дітей з прифронтових теритерій та розробила освітній серіал "Тьюторинг у школі" для поширення підходу у межах Багаторічної програми стійкості 2024-2026 (MYRP) та фінансування Education Cannot Wait (ECW) — глобального фонду ООН, що підтримує розвиток освіти в умовах надзвичайних ситуацій і тривалих криз. Програму MYRP в Україні впроваджують за підтримки Міністерства освіти і науки України.

Тетяна Швець - доктор педагогічних наук, керівниця навчально-дослідницького відділу ГО "Навчай для України", директор програм в Міжнародній академії тьюторингу, сертифікована в Collegium Wratislaviense (Польща), тьютор ІІ ступеня, супервізорка тьюторів.