Постмортальна репродукція по-українськи: аналізуємо "білі плями" в законодавстві

У Дніпрі батьки загиблого чоловіка звернулися до суду з вимогою передати їм ембріони, створені з генетичного матеріалу їх сина та його дружини. Вдова категорично заперечувала проти використання ембріонів батьками померлого, але суд частково задовольнив їхні вимоги, передавши їм частину кріоконсервованих ембріонів.

Ця судова справа є наочним прикладом, як відсутність чіткого правового регулювання у сфері постмортальної репродукції змушує українські суди вирішувати складні етичні й юридичні дилеми.

Тому ми розберемо "скандальне" судове рішення Центрального районного суду міста Дніпра та інші рішення українських судів, а також проаналізуємо правові проблеми, що існують в сфері постмортальної репродукції людини.

Що таке постмортальна репродукція?

Постмортальна репродукція передбачає зачаття та/або народження дитини після смерті одного або обох з батьків. Прижиттєва кріоконсервація репродуктивних клітин з метою їхнього посмертного використання може здійснюватись з метою збереження фертильності перед проходженням курсу лікування від тяжких хвороб (наприклад, перед курсом хіміотерапії у разі онкологічних захворювань), або ж перед тим, як військовослужбовець відбуває для виконання своїх обов'язків у зону ведення бойових дій.

Якщо лікування від тяжкої хвороби не буде успішним чи військовослужбовець помре під час виконання бойового завдання – постає питання про використання його (її) репродуктивного матеріалу після смерті.

Європейські правила

Європейське співтовариство з питань людської репродуктології та ембріології (European Society of Human Reproduction and Embryology, далі – ESHRE) видало етичні рекомендації щодо постмортальної репродукції людини у 2006 році. Відповідно до цих рекомендацій, постмортальна репродукція є етичною, якщо:

• померла особа надала письмову прижиттєву згоду перед кріоконсервацією репродуктивного матеріалу чи перед початком циклу допоміжних репродуктивних технологій на використання гамет чи ембріонів після смерті;
• партнер(ка) особи отримав(ла) необхідну інформацію перед прийняттям рішення про постмортальну репродукцію;
• перед зачаттям дитини повинно пройти не менше 1 року після смерті другого з партнера.

Що ж до використання репродуктивного матеріалу померлої особи іншими особами, крім партнера, то в такому разі рік очікування після смерті не потрібен, однак під час консультування осіб, що будуть використовувати генетичний матеріал померлого, слід обов'язково повідомити їм, що наслідки застосування постмортальної репродукції для майбутньої дитини є недостатньо вивчені.

Українське законодавство

В Україні питання постмортальної репродукції не врегульовані законодавчо належним чином, що викликає низку проблем на практиці.

Першим законом, що частково врегулював питання постмортальної репродукції, став закон "Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення права військовослужбовців та інших осіб на біологічне (посттравматичне) батьківство (материнство)" від 22.11.2023 № 3496-IX (із наступними змінами і доповненнями, далі – Закон про біологічне батьківство), який поширює свою дію на військовослужбовців та низку працівників правоохоронних органів, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії (далі – Військовослужбовці).

Закон про біологічне батьківство передбачає право Військовослужбовців на здійснення забору, кріоконсервації та зберігання їхніх репродуктивних клітин на випадок втрати репродуктивної функції при виконанні обов’язків із оборони держави.

У разі ж смерті або оголошення судом померлою особи безоплатне зберігання її репродуктивних клітин триває три роки з моменту смерті такої особи або оголошення судом її померлою.

Після закінчення цього строку подальше зберігання таких клітин може бути продовжене за рахунок іншої особи, визначеної у заповіті особи щодо власних репродуктивних клітин.

Таким чином, по-перше, законодавець передбачає безоплатне зберігання лише репродуктивних клітин Військовослужбовців і не встановлює можливості безкоштовної кріоконсервації ембріонів; по-друге, законодавець наділяє Військовослужбовця правом визначити у заповіті особу, яка зможе зберігати такі репродуктивні клітини за власний рахунок.

Ця законодавча норма є проблемною, оскільки до складу спадщини не можуть входити особисті немайнові права, а право визначити особу, що зберігатиме репродуктивні клітини за власний рахунок, безперечно є особистим немайновим.

Спеціальною постановою Кабінету Міністрів від 24.01.2025 № 78 (далі – Постанова Кабміну) цю норму деталізовано і введено нове правило, відповідно до якого у разі відсутності заповіту зберігання репродуктивних клітин може бути продовжено за бажанням другого з подружжя або особи, з якою загиблий (померлий) проживав однією сім'єю, але не перебував у шлюбі.

Встановлюючи відповідне правило, Кабмін не врахував етичні рекомендації ESHRE, адже письмова згода особи на розпорядження її репродуктивним матеріалом є необхідною з етичних міркувань. Більше того, на нашу думку, правила щодо розпоряджання репродуктивним матеріалом повинні визначатись виключно спеціальним законом в сфері допоміжної репродукції людини.

В іншому нормативно-правовому акті – наказі МОЗ "Про затвердження Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні" від 09.09.2013 № 787 (далі – Наказ про ДРТ) – йдеться про ще один документ, яким будь-яка особа (не лише Військовослужбовець) може визначити долю свого репродуктивного матеріалу після смерті.

Так, у Додатку № 24 до Наказу про ДРТ у тексті заяви на розморожування сперми, ооцитів, оваріальної тканини чи біологічного матеріалу, отриманого з яєчка або його придатка згадується про можливість складання "заяви (розпорядження) щодо розпорядження репродуктивними клітинами на випадок смерті чи оголошення особи померлою".

Таким чином, в Законі про біологічне батьківство йдеться про заповіт, в той час як в Наказі про ДРТ згадується заява (розпорядження) щодо розпорядження репродуктивними клітинами на випадок смерті чи оголошення особи померлою, а Постанова Кабміну взагалі допускає можливість визначати долю кріоконсервованого репродуктивного матеріалу без письмового прижиттєвого розпорядження особи.

Жоден із цих нормативно-правових актів не врегульовує питання посмертного розпорядження ембріонами, не встановлює правил визначення походження народженої посмертно дитини і не врегульовує питання можливості спадкування нею.

Крім цього, не всі рекомендації ESHRE імплементовані в національне законодавство, адже наявне фрагментарне регулювання стосується лише назви документу, яким особа може розпорядитись репродуктивними клітинам на випадок своєї смерті.

Поза межами правового регулювання залишаються питання надання інформованої згоди партнером (партнеркою) на проведення посмертного зачаття та народження дитини і питання очікування протягом року з моменту смерті особи для проведення постмортальної репродукції.

В умовах такого правового "вакууму" зовсім не дивно, що українським судам доводиться вирішувати спори щодо надання права на посмертне використання репродуктивного матеріалу особи, тим самим заповнюючи законодавчу прогалину.

Суди замість законодавця?

Починаючи із 2022 року, українськими судами розглядалась низка спорів щодо посмертного використання репродуктивних матеріалів загиблих чоловіків.

Так, Святошинський районний суду міста Києва у справі № 759/265/23 від 14 квітня 2023 року зобов'язав заклад охорони здоров'я надати позивачці медичну послугу щодо проведення запліднення in vitro з посмертним використанням кріоконсервованого репродуктивного матеріалу її чоловіка.

Суд взяв до уваги, що між позивачкою та відповідачем був укладений договір про надання медичних послуг (проведення запліднення in vitro), при цьому чоловік позивачки за життя залишив заяву без дати, в якій зазначив, що він свідомо і добровільно погоджується провести розморожування і використання в межах допоміжних репродуктивних технологій його кріоконсервованого біологічного матеріалу.

Рішенням Київського районного суду міста Одеси у справі № 947/7597/24 від 18.06.2024 було встановлено, що позивачка разом з її чоловіком звернулись до закладу охорони здоров'я (відповідача у цій справі) з метою кріоконсервування біологічного матеріалу чоловіка позивачки та подальшого його зберігання.

Чинне на час звернення чоловіка позивачки до закладу охорони здоров'я законодавство не передбачало можливості розпорядитись репродуктивними клітинами на випадок смерті.

Суд взяв до уваги, що позивачка та її померлий чоловік звернулись до відповідача добровільно, і надав позивачці дозвіл на розпорядження біологічним матеріалом її померлого чоловіка.

Рішенням у справі № 758/4691/25 від 30.06.2025 року Подільський районний суд міста Києва надав вдові військовослужбовця дозвіл на розпорядження біологічним матеріалом, що зберігався в клініці.

Суд врахував, що померлий за життя уклав договір із клінікою репродуктивної медицини, в якому він надав згоду на проведення кріоконсервації і зберігання свого біологічного матеріалу на відповідний строк. Також померлий надав своїй дружині довіреність на: розпорядження його статевими клітинами, ембріонами; прийняття рішення щодо їх використання в програмах лікування безпліддя або утилізації; вирішення питання щодо проведення кріоконсервації, зберігання та розморожування цього біологічного матеріалу.

Одним із найбільш "медійних" судових рішень щодо посмертної репродукції особи є рішення Центрального районного суду міста Дніпра у справі № 203/4924/23 від 08.09.2025 року. Позивачами у цій судовій справі є батьки померлого, які подали позов про зобов'язання клініки репродуктивної медицини передати їм кріоконсервовані ембріони, створені із використанням генетичного матеріалу їх померлого сина і невістки.

Договір про надання послуг з кріоконсервації та зберігання біологічного матеріалу, який було підписано медзакладом та дружиною (відповідачкою у справі) передбачав, що "у випадку смерті або визнання померлим в судовому порядку одного із подружжя, власника ембріонів, право подальшого одноособового розпорядження кріоконсервованими ембріонами переходить до іншого власника, за умови пред'явлення свідоцтва про смерть, копія якого повинна бути залишена у виконавця".

Однак цей документ померлий син позивачів не підписував, його підписала лише невістка, тому договір не є укладеним. Крім цього, відповідачка склала заяву про відмову від одержання обов'язкової частки у спадщині, а отже єдиними спадкоємцями померлого чоловіка стали його батьки.

Вирішуючи долю кріоконсервованих ембріонів, суд застосував аналогію закону, вказавши, що оскільки доля репродуктивних клітин померлої особи може регулюватись її заповітом (тобто не відноситься до особистих немайнових прав, а регулюється як майнові відносини), то і до визначення правового статусу ембріонів слід застосувати положення про майнові права.

Керуючись принципом справедливості, суд задовольнив вимоги позивачів лише частково, "а саме в частині кількості кріоконсервованих ембріонів, які надаються позивачам для штучного запліднення та застосування процедур ДРТ".

Оскільки питання правового статусу ембріонів та посмертного розпорядження ембріонами не врегульовані чинним законодавством, суд не порушив норми національного законодавства при частковому задоволенні цієї позовної вимоги. Однак цим судовим рішенням порушуються етичні рекомендації ESHRE, так як невістка позивачів не надавала згоду на використання ембріонів позивачами. Більше того, ESHRE не рекомендує (проте не забороняє) надавати можливість використовувати біоматеріал померлих дітей їх батькам.

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), рішення якого є джерелом права в Україні, теж розглядав справи у спорах про використання ембріонів. Так, наприклад у справі Еванс проти Сполученого Королівства, ЄСПЛ дійшов висновку, що особу не можна примусити стати батьком чи матір'ю дитини попри його/її волю.

В іншій справі, Петтіторі Ланцман проти Франції, ЄСПЛ відмовив матері загиблого у видачі його сперми з метою народження дитини за допомогою програми сурогатного материнства на тій підставі, що Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не передбачає такого права, як право стати бабусею/дідусем дитини.

Однак у світі є країни, що дозволяють використовувати біоматеріал загиблого чоловіка його батьками, навіть попри відсутність його прижиттєвої письмової згоди на це. Відповідна практика розповсюджена в Ізраїлі, країні, яка, як і Україна, перебуває у стані війни.

Можемо припустити, що суд керувався мотивами необхідності зростання населення України, бажаючи надати можливість зачати і народити дитину тим, хто так цього бажає – батькам померлого чоловіка.

Законопроєкти не є панацеєю

Звичайно, якби в Україні були прийняті спеціальні законодавчі норми, які вирішували б питання постмортальної репродукції, таких судових спорів не виникло б. Однак правовий вакуум у цій сфері і досі не заповнено, а нещодавно подані на розгляд Верховної Ради України законопроєкти згадану проблему не вирішують.

Наприклад, проєкт Закону України "Про застосування допоміжних репродуктивних технологій" № 13683 від 22 серпня 2025 року, поданий Кабінетом Міністрів України, встановлює, що власниками репродуктивного матеріалу (біоматеріалу) людини є особи, щодо яких застосовуються методики ДРТ, або особа, вказана в заяві на розпорядження репродуктивними клітинами іншої особи після її смерті.

Власниками ж ембріона людини in vitro визнається подружжя, однак власником ембріона людини in vitro може бути одинока особа у випадку культивування ембріона людини після смерті іншої особи згідно із заявою на розпорядження репродуктивними клітинами іншої особи після її смерті або за наявності заяви щодо розпорядження ембріоном людини in vitro другим з подружжя після смерті одного з подружжя. Цим же законопроєктом встановлено, що особа у розпорядженні (заяві) щодо власних репродуктивних клітин може визначити особу, яка має право розпоряджатись її репродуктивними клітинами після смерті.

Іншим проєктом Закону України "Про застосування допоміжних репродуктивних технологій" № 13683-1, поданим 04.09.2025 народним депутатом України О. Дануцею, пропонується заборонити використання кріоконсервованих ембріонів, що належать подружжю, у випадках смерті або визнання недієздатним або померлим в судовому порядку подружжя (одного із подружжя), якщо не існує письмово оформленого розпорядження (заповіту) пацієнта (пацієнтів), а у випадку припинення шлюбу – спільної заяви, виданої після припинення шлюбу, щодо подальшого їх використання.

На нашу думку, в спеціальному законі, присвяченому питанням допоміжної репродукції людини, слід чітко визначити питання посмертного розпорядження біоматеріалом особи, визначити питання походження дитини, народженої посмертно, і можливість такої дитини бути спадкоємцем померлого. В якості орієнтира український законодавець може використати етичні рекомендації ESHRE.

Без спеціального закону у сфері допоміжної репродукції людини Україна ризикує й надалі змушувати суди вирішувати драматичні спори про посмертне використання репродуктивного матеріалу замість того, щоб належним чином законодавчо врегулювати це питання. Чіткі правила могли б не лише захистити права дорослих, а й забезпечити правову визначеність для дітей, які народжуються посмертно.

Катерина Москаленко, к.ю.н., адвокатка, доцентка, доцентка кафедри цивільного права КНУ імені Тараса Шевченка, членкиня Центру сімейного права ВША, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.