У страху очі великі? Що робити батькам, коли дитина боїться

Дитина раптом починає боятися темряви, гучних звуків або того, що мама піде та не повернеться. Батьки ж одразу намагаються її заспокоїти, а іноді й присоромити: "Та чого ти, тут нікого немає", "Ти вже великий/велика, не бійся".

Прибрати занепокоєння дитини якомога швидше є природним бажанням. Але страх у дитячому віці – не поломка, яку треба усунути. Це один із базових інструментів психіки, який в дитинстві виконує одразу кілька важливих завдань.

Навіщо дитині страхи?

Найочевидніша функція страху – захисна. Якщо існує пряма або опосередкована загроза, страх спонукає дитину діяти: тікати, кликати дорослого або ховатися.

Але є й менш очевидна функція, що допомагає освоювати нове. У дитини (як, зрештою, і в дорослого) немає досвіду в тому, з чим вона стикається вперше. Й тому спостерігається тривожне очікування – вийде чи не вийде. Ця тривога вимагає активації внутрішніх ресурсів, щоб впоратися з новою ситуацією або опанувати новий навик.

Ще одна функція – орієнтаційна: страх дитини розрізняти своє та чуже, безпечне та небезпечне.

Часто страх сигналізує в поведінці дитини про перевантаження психіки, яка може не справлятися та потребує допомоги.

Також страх тісно пов'язаний із розвитком і дорослішанням. У певному віці у дитини активно розвивається уява та мислення, але вона ще не має досвіду, щоб чітко відокремлювати уявне від реального. Саме тут страхи можуть вкорінитися, маcштабуватися та почати заважати дитині жити та досліджувати світ.

Як страхи змінюються з віком

Страхи дитини не випадкові. Вони закономірно змінюються з віком, і розуміння цієї логіки сильно полегшує життя батьків.

Ранній вік. Діти переживають страх переважно тілесно: реагують на гучні звуки, втрату опори та відсутність мами поруч. У такої дитини ще немає досвіду, який підказував їй, що мама обов'язково повернеться. Різке та раптове зникнення дорослого з поля зору може її лякати.

Також у цьому віці прояви інших страхів виникають через наслідування реакції батьків. Є відомий експеримент, коли до кімнати, де гралися малюки до двох років, принесли неотруйних змій. Діти спочатку виявляли інтерес і продовжували гратися, не боячись плазунів. Лякатися вони почали лише коли бачили страх на обличчі дорослих.

Це важливий момент: значна частина страхів раннього віку формується не з власного досвіду дитини, а через реакцію батьків. Якщо мама злякалася, дитина побачила цю реакцію та засвоїла, що це небезпечно.

Дошкільний вік. Тут у гру активно вступає уява. Дитина може боятися персонажа з мультфільму, бо ще не має сформованої функції критичного мислення, яка чітко відділяє вигадане від реального. Тому те, що вона "побачила", може здаватися їй загрозою прямо зараз.

У цьому віці також з'являється страх помилки – побоювання не впоратися або зробити щось не так. Реакція батьків на дитячі невдачі в цей період показала: якщо дорослий підтримує, дитина вчиться переживати розчарування від невдачі та пробувати ще. Якщо реакція негативна – дитина починає уникати нового досвіду.

Молодший шкільний вік. У дитини на перший план виходять соціальні страхи: бути прийнятою в групі, отримати оцінку від дорослих та однолітків. З'являється конкуренція та система оцінювання діяльності, і разом із ними страх не відповідає очікуванню. В цьому віці мислення стає більш логічним і страхи стають більш реалістичними та конкретними: хвороби, війни або смерть близьких.

Що не варто робити батькам

Найпоширеніша батьківська стратегія – знецінити страх або заперечити його: "Все добре, тут нікого немає", "Чого ти боїшся?" Інша розширена стратегія – присоромити: "Ти маєш бути сильним/сильною, не будь плаксою". В обох випадках батьки транслюють одну й ту саму ідею: боятися – це про слабкість.

Насправді ігнорування або знецінення страху дає протилежний ефект. Дитина залишається наодинці зі своїм переживанням, вона не отримує вихід і в її уяві це часто набирає ще більших масштабів. Із часом це може вплинути на емоційний та фізичний стан дитини, психосоматичні прояви (біль в животі, головні болі, порушення сну), а також її соціалізацію загалом.

Перше та головне правило для батьків – не знецінювати переживання дитини, хоча б яким дрібним чи нереальним здавався привід для страху на думку дорослого.

По-друге, просто будьте поруч, а не намагайтеся одразу вирішити проблему. Допоможіть дитині назвати те, чого вона боїться – вже саме це дає полегшення.

По-третє, зі страхом не потрібно боротися в сенсі перемоги над ним раз і назавжди. Страх – не ворог. Дитину варто вчити зустрічатися зі своїм страхом поступово, крок за кроком, набуваючи інструментів і способів, як із ним справлятися. Це частина її дорослішання, а не проблема, яку треба усунути.

Як допомогти дитині подолати страхи з урахуванням віку

Для дітей раннього віку пояснення майже не працюють. Їм потрібен практичний та тілесний досвід переконання. Класичний приклад: дитина боїться відпускати маму, бо не вірить, що та повернеться.

Переконання "мама повернеться, не плач" не допоможуть, оскільки дитина в цьому віці ще не вміє на це покладатися. Натомість працює поступове тренування: спочатку гра в "ку-ку", коли мама на секунду закриває обличчя, потім вона ховається за предметом неподалік, потім виходить в іншу кімнату, потім залишає дитину з кимось іншим на кілька хвилин і повертається. Так дитина отримує справжній, повторюваний досвід: мами немає – мама повертається.

Дітям дошкільного віку добре підходить програвання та малювання страху. Якщо дитина боїться якогось монстра, можна разом його намалювати, а потім домалювати йому цукерку чи бантик. Так страх переноситься з голови на папір і стає доступним для контролю: його можна змінювати, робити смішним і менш загрозливим. Може допомогти й конкретний "інструмент" – нічник, ліхтарик або іграшка-охоронець.

З дітьми молодшого шкільного віку варто обговорити причинно-наслідкові зв'язки. Наприклад, коли дитина боїться хвороби чи смерті, не уникайте теми. Замість цього поясніть: "Я чую, що ти цього боїшся. Є лікарі та ліки. Я приймаю ліки, коли хворію, та роблю все, щоб підтримувати своє здоров'я".

Часто дитині в цьому віці не потрібна стовідсоткова гарантія чи вичерпна відповідь. Їй потрібна можливість поставити запитання та відчувати спокійного дорослого в тілесному контакті.

Страхи, підсилені війною

Діти справляються зі страхами тоді, коли поруч є стабільний дорослий та зберігається передбачуваність через режим, ритуали та звичайний розпорядок дня. Вони краще відновлюють відчуття безпеки. Однак в умовах війни ці опори часто зникають одразу з кількох боків.

По-перше, дорослий може бути фізично відсутній або емоційно виснажений, щоб бути стабільною опорою.

По-друге, порушується сам режим і звичні ритуали дитини. Наприклад, унаслідок вимушеного переїзду, коли в неї зникають власне ліжко, кімната та розпорядок.

І, нарешті, додається ситуація прямої чи опосередкованої загрози та невизначеності – незрозуміло, коли це закінчиться. Усе це разом здатне значно посилити дитячі страхи та ускладнити доступ до ресурсів, які допомагають із ними впоратися.

Допомога психолога – це прояв батьківської турботи, а не поразка

Ключовий орієнтир для батьків – не сам факт наявності страху (це часто вікова норма). Насамперед, чи впливає він на життєдіяльність дитини, її соціалізацію, дослідження світу та повсякденне життя.

Тривожні сигнали – коли страх фактично паралізує дитину: вона відмовляється виходити на вулицю, уникає контактів з іншими дітьми, порушується харчування та сон (денні страхи переходять у нічні жахіття). Ще один важливий маркер – страх не слабшає з часом, а навпаки посилюється.

У такій ситуації важливо розуміти: звернення по безкоштовну консультацію до психолога – це не ознака, що батьки не впоралися. Якщо дорослі самі відчувають розгубленість та не знають, як реагувати, а всі спроби підтримати дитину марні, допомога фахівця проєкту "ПОРУЧ" є проявом батьківської турботи, а не її поразкою.

Наталія Пашко, психологиня проєкту "ПОРУЧ" громадської організації "Всеукраїнський громадський центр "Волонтер", спеціально для "УП. Життя".

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.