"Треба було зникнути". Як окупанти примушують вчителів працювати за російськими програмами
Запитавши в Google, що таке примусова праця, перше, що отримаєте в пошуковику, – це згадки про масовий вивіз робочої сили до Третього Рейху у 1942 році. У нинішніх українських реаліях цей самий термін з міжнародного права застосовується до професії вчителя на окупованих територіях.
Примус до праці під тиском окупаційної влади, необхідність приховувати свою професійну приналежність, фізичне та психологічне насильство за відмову викладати російською – це все те, чому піддаються вчителі.
"Якщо ви не хотіли працювати на окупантів у наново відкритій школі, вам треба було зникнути", – каже Тетяна, вчителька з Херсона, окупованого російськими військами з березня до листопада 2022 року.
Людям, які прийшли в її місто вбивати, катувати, руйнувати, палити українські книги та підручники, а потім – наново відкривати школи, щоб індоктринувати дітей (примусове спонукання людей діяти й думати на основі певної ідеології), вона не могла просто сказати: "Ні, я не вчитиму дітей за російською програмою". Така відповідь не приймалася ані у Херсоні, ані на інших тимчасово окупованих територіях.
Так, в одному з маленьких містечок Запорізької області "ні" сказав окупантам Олександр, директор школи та вчитель географії. У місті його знали всі. Ще у квітні 2022 року голова окупаційної адміністрації сказав йому, що "якщо директори погодяться працювати у наново відкритій школі, то всі їхні вчителі підуть за ними".
На Олександра тиснули, щоб він скликав збори у своїй школі. Вчителям обіцяли високу заробітну плату та забезпечення матеріалами для викладання.
Олександр відмовився працювати, сказав, що має проблеми зі здоров’ям – і до нього почав регулярно навідуватися голова окупаційної адміністрації. Останній вимагав, щоб директор передав йому особові справи вчительського колективу школи.
"Я боявся звуку кожної машини, що рухалася моєю вулицею", – розповів Олександр.
Він сказав окупантам, що особові справи спалив на початку вторгнення. Всі. Про всяк випадок.
Однак на цьому історія не завершилася.
"Невдовзі після того, як я відмовився співпрацювати, четверо озброєних чоловіків прийшли до мого будинку. Двоє потягли мене до моєї машини. Вони декілька разів вдарили мене своїми гвинтівками. Інші двоє чоловіків залишилися з моєю дружиною. Мене відвезли на подвір’я школи та знову вдарили. Вони називали мене "фашистом" і "нацистом". Вони вимагали, щоб я прийшов на захід у школі та, таким чином, "схвалив" функціонування школи, попозувавши для світлин з російськими державними символами. Вони хотіли використати ці фотографії пізніше як доказ мого колабораціонізму та підтримки окупації. Вони погрожували, що тих фото буде достатньо для української влади, щоб довести мою підтримку окупації та ув’язнити мене".
На ранок у день заходу викрадачі подзвонили Олександру і нагадали про захід, який він, у результаті, змушений був відвідати. Його примушували й далі приходити до школи на заходи, які він описує як "чисту пропаганду". Доти, доки Олександр не виїхав з окупації. Зараз у його будинку живуть російські солдати.
Таких історій – безліч. Ми знаємо лише окремі з них. Amnesty International провела інтерв’ю з 27 шкільними вчительками і вчителями, директорками й директорами з Харківщини, Запоріжжя, Миколаївщини та Херсонщини. Всі вони розповіли нам про досвід – свій, колег, колежанок – протягом періоду російської окупації.
Всюди окупаційна російська влада прагнула перевідкрити школи для викладання за російською програмою, намагаючись максимально залучити до навчального процесу вчителів і вчительок, які працювали у школі ще до окупації. Всюди вчителів і вчительок намагалися примусити до цього залякуванням, погрозами жорстоких розправ, деякі з яких були реалізовані. Всі, з ким нам вдалося поговорити, відмовилися від "співпраці" та змушені були виїхати на підконтрольні українській владі території.
У цих історіях можна вбачати насамперед очевидні порушення. Адже всім нам (хоча, звичайно, не росіянам) зрозуміло, що не можна залякувати людей, погрожувати їм, шантажувати, викрадати, бити...
Але є в цій історії й інший, менш очевидний бік. Це примусова праця.
Свідчення жертв переконливо демонструють нам, що вчителів примушували повернутися до роботи проти їхньої волі. Тому, ймовірно, було порушено як Статтю 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (ICESCR), так і Конвенцію Міжнародної організації праці (ILO) про примусову працю.
Окупаційні сили намагалися змусити вчителів працювати під загрозою суворих покарань, включаючи позасудові розправи, без жодної добровільної згоди. Людей примушували виконувати роботу через залякування, через страх. Людей позбавляли основних прав і свобод.
Деякі юристи все одно зауважать, що закон беземоційний. Що все це, звичайно, вкрай сумно – однак окупаційні сили, згідно з міжнародним правом, можуть змушувати цивільних осіб працювати для задоволення критичних потреб місцевого населення. Втім, коли мова йде про вчителів, яких б’ють прикладами автоматів та ведуть до школи, щоб насильно "загнати" у систему індоктринації дітей... Аргумент про критичні потреби насправді не витримує жодної критики.
Ситуація з вчителями та вчительками на окупованих територіях була та, на жаль, залишається явним прикладом примусової праці, супроводжуваної, без сумніву, й іншими порушеннями прав людини та злочинами – своїми у кожному окремому випадку.
І неймовірно важливо, щоб усі ці порушення були ретельно задокументовані та розслідувані – як національними органами, так і міжнародними структурами. Усі винні мають бути притягнуті до відповідальності за свої дії.
Тому що безкарність вбиває. Ми знаємо це давно. Ми дізнаємося це знову й знову – з кожним кроком окупантів по нашій землі, якою вони крокують вже понад 10 років. На яку вони прийшли після окупації інших земель, за злочини на яких вони так, на жаль, і не відповіли.
Усім українським вчителям присвячується. Тим, які працюють у нелюдських умовах в окупації, а також усім, хто з надлюдськими зусиллями дає освіту нашим дітям в умовах війни.
Вероніка Вельч, директорка Amnesty International Ukraine
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.