Вигоріти неможливо працювати. З якими проблемами стикаються медики, що працюють із пораненими військовими
Тривалі бойові дії впливають на населення. Найбільше – на військових та їхні родини, на жителів прифронтових населених пунктів. Проте сильного впливу зазнають також ті, чий обов’язок – працювати з найбільш травмованими, пораненими військовими.
На базі національної мережі реабілітаційних центрів RECOVERY, спільно з Благодійним фондом психологічної підтримки у кризових ситуаціях "Анкора" та у співпраці з УАОППП (Українська асоціація організаційних психологів та психологів праці), ми провели дослідження. Його метою було визначення рівня та причин вигорання серед працівників, залучених до реабілітації військових.
У результаті виявили, що дві третини персоналу, що відновлює захисників і захисниць України після поранень, мають середній або високий рівень вигорання. Це великий виклик для нас, і ми прагнемо допомогти командам подолати його.
Чому вигорають медичні працівники, які відновлюють поранених? Так усюди?
Досвід України хоч і є унікальним, однак не є єдиним у світі. Вивчаючи війни останнього сторіччя, ми бачимо одну закономірність – з вигоранням стикаються не лише медики, що працюють на передовій і в стабілізаційних пунктах, але й фахівці з реабілітації, які відновлюють поранених у тилу.
Основні причини цього явища можна розділити на декілька категорій: емоційні, фізичні, організаційні та соціальні.
Емоційні причини:
- Психологічне навантаження. Медичні працівники щоденно бачать біль і страждання пацієнтів, що може викликати сильний емоційний відгук та виснаження.
- Емпатійна втома. Психологи часто переживають разом із пацієнтами біль та втрати, що з часом може знижувати власну здатність фахівців до співчуття.
Фізичні причини:
- Фізичне виснаження. Робота з реабілітації часто вимагає значних фізичних зусиль, зокрема підйом пацієнтів, допомогу у виконанні фізичних вправ тощо.
- Ненормований графік роботи. Під час війни медичні працівники змушені працювати понаднормово, що зменшує час на відпочинок і відновлення.
Організаційні причини:
- Нестача персоналу. Недостатня кількість медичного персоналу в Україні призводить до збільшення навантаження на тих, хто працює.
- Недостатнє фінансування. Недостатньо високий рівень оплати за роботу фахівців.
Соціальні причини:
- Недостатня підтримка з боку суспільства й колег. Відсутність емоційної та професійної підтримки може поглиблювати відчуття ізоляції, безпорадності.
- Стигматизація психологічних проблем. Медичні працівники можуть уникати звернення по допомогу через страх осуду або стигматизації.
З проблемою вигорання медичних співробітників, залучених у реабілітації поранених військових, добре знайомі в США. За останнє сторіччя ця країна була залучена до низки конфліктів по всьому світу, з яких поверталися травмовані громадяни. Тому паралельно з ініціативами з підтримки ветеранів Штати завжди запускали програми, що допомагали уникнути або зменшити рівень вигорання серед фахівців із реабілітації. З подібними проблемами стикались Ізраїль, В’єтнам, Іран та інші.
Яка ситуація в Україні?
Унікальність нашої ситуації полягає в характері бойових дій і наших логістичних можливостях. Так, наприклад, ми маємо достатньо кровоспинних джгутів (турнікетів), щоб урятувати життя військовому, який отримав важке поранення ноги, але не маємо умов, щоб швидко його евакуювати і зберегти саму кінцівку.
Складність евакуації зумовлена щільністю артилерійського вогню, насиченістю фронту ударними безпілотниками, наявністю у ворога тепловізорів та приладів нічного бачення.
Відповідно, і реабілітаційні команди працюють з інакшими пацієнтами. Нерідко ампутації супроводжуються травмами органів зору та/або слуху, ПТСР, або ж ампутацією більш ніж однієї кінцівки.
Фізичний та психологічний стан фахівців також є погіршеним, адже бойові дії проходять на території України, а лікарні й реабілітаційні центри інколи стають цілями ворога.
Тому українські медичні працівники, які працюють із пораненими військовими, стикаються з більшою кількістю складнощів, що сприяють їхньому емоційному й професійному вигоранню.
Дослідження вигорання медичних працівників реабілітаційних центрів в Україні
Згідно з дослідженням національної мережі реабілітаційних центрів RECOVERY, які працюють із пораненими військовими, значна частина персоналу зазнає високого рівня вигорання.
Великий відсоток (від 23% до 48% за різними компонентами) мають високий рівень вигорання. Третина працівників (від 31,9% до 38% за різними компонентами вигорання) мають середній рівень. Низький рівень вигорання (за різними компонентами) мають від 20,1% до 43,7%.
Своєю чергою, саме вигорання по-різному впливає на фахівців. З наслідків зауважують:
- редукцію професійних досягнень (48%);
- емоційне виснаження (33,3%);
- деперсоналізацію (23,3%).
Таким чином, більш ніж дві третини працівників реабілітаційних центрів мають середній або високий рівень вигорання. Це впливає як на результат роботи персоналу, так і на його фізичний та психологічний стан.
Що із цим робити?
Для формування злагодженої команди та підтримки емоційного й фізичного стану здоров’я медичних працівників важливо не тільки боротися з наслідками, а першочергово приділяти увагу діагностуванню вигорання, щоб якомога раніше запобігти кризовим станам. Розглядаючи синдром професійного вигорання, ми виділяємо три складові:
- емоційне виснаження (зміни емоційного фону);
- деперсоналізація (деформація стосунків з іншими людьми);
- редукція особистих досягнень (тенденція до негативного оцінювання власних досягнень).
Також виділяємо п’ять фаз синдрому емоційного вигорання:
- ентузіазм (відданість справі);
- стагнація (виснаження та емоційна спустошеність);
- фрустрація (труднощі з опануванням емоцій);
- апатія (втрата інтересу до діяльності й до життя, цинізм);
- вигорання (втрата інтересу до роботи).
У межах дослідження ми розглянули різноманітні підходи до профілактики й подолання синдрому вигорання. Зокрема, управління стресом через формування адекватного ставлення до стресора (джерела стресу).
Дієвою вправою для визначення стресорів є ведення "Щоденника спостереження" (щонайменше, протягом 5–7 днів): відстеження власних відчуттів і, відповідно, фіксація своїх реакцій на ті чи інші "подразники" у щоденнику.
Зниження впливу стресорів, які діють на особистість. Рішення залежать від ситуації, однак, як приклад, це може бути переїзд на нове місце, залучення до благодійних акцій та ініціатив тощо.
Ефективною може бути й більш чітка організація своєї життєдіяльності, наприклад:
- планування перерв у роботі;
- зосередження на виконанні однієї справи одночасно;
- навчитися говорити "ні" завданням, які не входять у ваші прямі обовʼязки;
- навчитися "нюхати троянди" – робити невеликі подарунки собі, милуватися природою);
- сформувати звичку дякувати долі (радіти тому, що маєте тут і зараз, сьогодні);
- усміхатися якомога більшій кількості людей.
Ключові аспекти турботи про себе:
- фізична – харчування, сон, активності;
- емоційна – психотерапія, практики, щоденник;
- особистісна – дослідження себе, свого внутрішнього ресурсу;
- соціальна – врівноваження соціальних звʼязків, "живе" спілкування;
- духовна – медитації, час наодинці із собою, молитва;
- фінансова – ведення бюджету, фінансова грамотність.
Розроблені методичні рекомендації стануть у пригоді працівникам закладів охорони здоровʼя, які працюють із пораненими військовими, для збалансування компонентів активної професійної діяльності й особистого комфорту. Окремо слід зазначити універсальні підходи, вже випробувані іншими країнами, які брали участь в активних бойових діях.
Ізраїль розробив програми психологічної підтримки для медичних працівників. Вони включають групову терапію та індивідуальне консультування. Прикладом такої ініціативи є Ізраїльська травматична коаліція, що пропонує програми для підтримки клінічних і психосоціальних команд, зміцнюючи їхню стійкість і запобігаючи вигоранню.
У Палестині "Лікарі без кордонів" упроваджують мультидисциплінарний підхід, що включає хірургічну допомогу, фізіотерапію, ерготерапію та психосоціальну підтримку. Це дозволяє знижувати навантаження на кожного окремого фахівця та покращує якість наданих послуг.
У Німеччині після Другої світової війни активно впроваджували програми підвищення кваліфікації та професійного розвитку для медичних працівників. Ці програми й досі допомагають зменшувати монотонність роботи та покращують моральний стан реабілітаційних команд, що сприяє зниженню ризику вигорання.
У Південній Кореї ще з часів війни 1950–1953 рр. запровадили систему ротації медичного персоналу та програми підтримки сімей медичних працівників для зниження рівня стресу й ризику вигорання.
Проблема вигорання медичних фахівців, які реабілітують поранених військових, має багато облич і проявів. Вигорання більшості працівників українських реабілітаційних центрів є закономірним і повторює проблеми інших країн, котрі тривалий час були в стані війни. Ми можемо й маємо використовувати досвід інших народів, але не повинні забувати про унікальні обставини, що ставлять нас в інші умови.
Як частина медичної спільноти, ми мусимо і далі досліджувати професійне вигорання серед медичного персоналу та об’єднуватися для пошуку ефективних рішень у профілактиці й подоланні вигорання. Це забезпечить не тільки стійкість і здоров’я фахівців, але й високі результати їхньої роботи.
Світлана Гриценко, членкиня оргкомітету Українського дому в Давосі, керівниця проєкту RECOVERY, членкиня правління "Фонду Віктора Пінчука"
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
