Четвертий день конкурсу: повний метр та мемуари українських кінематографістів

17
23 жовтня 2008

Саме з його учасників можна скласти уявлення про фестиваль загалом. Повний метр - завжди випробовування і для кінематографістів, і для публіки.

Цьогоріч в конкурсі повнометражних картин беруть участь дванадцять фільмів з Франції, Канади, Сполучених Штатів, Росії, Угорщини, Сербії, Чорногорії, України.

Є картини, створені у копродукції. Україну представляє "Маленьке життя" Олександра Жовни. Стрічка чи не в останню мить з'явилася у конкурсі, замінивши собою "Меніни" Ігоря Подольчака. До речі, "Меніни" взагалі не будуть демонструватися на фестивалі, автори картини самі відмовилися від участі в "Українській панорамі".

Ігор: Як тобі "Маленьке життя"? Чи стане картина проривом? Чи зміг Олександр Жовна перебити доволі неприємне враження від інших українських картин у конкурсі?

Анна: Стосовно загальних вражень, то оцінка критиків і глядачів може відрізнятися. Пам'ятаю, що ми з тобою поставили "трійку" у фестивальному папірці для голосувань "Дощу" Марини Вроди, а ця стрічка зараз займає четверте місце у конкурсі глядацьких симпатій.

Втім, здається, що думки глядачів та критиків щодо "Маленького життя" суттєво не відрізнялися. Перед початком перегляду Жовна згадав про прем'єру "Сталкера" Андрєя Тарковського, що відбулася у кінотеатрі "Київ" 30 років тому.

Тоді були черги за квитками, але до кінця фільму половина глядачів вийшли із кінозалу. І режисер "Маленького життя" заявив, що сподівається подібної реакції і від глядачів своєї стрічки. І своєї мети Олександр Жовна таки домігся - під час перегляду цього півторагодинного фільму зала значно спустіла.

Навіть голова журі Арман Ассанте намагався втиснутися у стінку в своєму кутовому кріслі на верхньому ряду. І негативну реакцію глядачів, звичайно спричинила не повна відсутність "сексу, сперми та крові", як передбачав режисер картини, а зовсім інші чинники.

Ігор: Ти знаєш, що я не такий категоричний стосовно фільму Жовни. Я не хочу оцінювати цю картину, як удачу чи невдачу режисера, а як його спробу вписатися до певної кінотрадиції. Це дебют у кіно сорокавосьмилітнього письменника та сценариста. З його творчістю я практично незнайомий, бачив тільки картину Романа Балаяна "Ніч світла" за сценарієм Жовни.

Але з "Маленького життя" видно, що фільмував насамперед сценарист. Слову тут віддана провідна роль, голос за кадром та у кадрі дублюють одне одного, проте самі діалоги мені здалися надто літературними, неприродними. А найголовніше, Жовні, як режисеру, не вдалося створити переконливої екранної реальності, у яку щиро віриш та якій щиро співчуваєш.

Кадр з фільму "Молоде життя"
Інша річ, що сама тема - смерть маленького хлопчика - не є такою банальною, як це може здатися, і її вирішення вирізняється на тлі інших картин "Молодості". Вчора ми з тобою говорили про дитяче страждання.

Пилипко з "Маленького життя" помирає не в результаті якихось екстремальних дій - війни, злочину чи ще чогось. Він помирає від запалення легенів, намагаючись врятувати хвору дівчинку. Проте його коротке життя було цінним саме по собі.

З моєї точки зору, Жовні вдалося головне - передати нам відчуття цінності маленького життя, продемонструвати внутрішній світ хлопчика. І у цьому він вписується до традиції радянського кіно, яка починається, умовно кажучи, від "Іванового дитинства" Андрія Тарковського.

Інша річ, що мені ближче інший приклад - "Весна, літо, осінь, зима, і знову весна" Кім Кі Дука, де нам розповідають історію хлопчика, який потрапляє до буддиського монаха і проходить коло своєрідного становлення.

Але Жовна обрав досвід ближчий для себе (відомо, що він вихователь у дитячому будинку для розумово відсталих дітей) і ближчу для себе релігію - православ'я. Важко його у цьому звинувачувати.

Анна: Зрештою, конкурс почався з іншої картини, американської "Гітари" режисерки Емі Редфорд. У режисурі, акторській чи операторській роботі цієї стрічки, на мою думку, важко знайти якісь суттєві недоліки та сюжет "Гітари" - доволі банальний.

Це історія про дівчину, яка дізналася про те, що помре від раку за два місяці, і тому вирішила кардинально змінити своє життя. Вона винаймає шикарні апартаменти, накуповує дорогих меблів та здійснює свою дитячу мрію - вчиться грати на власній електрогітарі. Якщо сьогодні у тебе філософський настрій, то скажи, можливо, "Гітара" є картиною про сенс життя, який стає очевидним тільки в таких екстремальних умовах?

Ігор: Можна "Гітару" прочитати і так, зрештою, режисерка радше мала на увазі, що смерть просто не залишає нам вибору, тому краще вже на її порозі здійснити усі свої заповітні мрії. У фільмі саме це і рятує Мелоді від смерті, у неї дивовижним чином розсмоктується пухлина.

Проте виникає низка запитань. Чому вона не здійснювала заповітні мрії раніше? Чому її заповітні мрії - це споживати дорогі речі та навчитися грати на гітарі? Я вже не кажу про її відкриту бісексуальність, яка читається, як певний ідеальний зразок людської сексуальності взагалі - вони спить по черзі з чоловіком та жінкою, а потім ними обома водночас.

Анна: На мою думку, смертельна хвороба Мелоді - це лише художній засіб, аби вивести героїню за межі соціальних ролей та зобов'язань, що тяжіли над нею. Вона опинилася у позачасовому та позасоціальному просторі, тому вільна робити, що забажає. Тут і постає висловлене тобою запитання: чому вона хоче тих, а не інших речей?

Вважаю, що "посланням" Емі Редфорд був заклик забути про сумнівні споживацькі радощі, які у будь-який час можуть зникнути, і звернутися до внутрішніх потреб. Мелоді справді змінює своє життя і стає щасливою, коли втрачає апартаменти і приєднується до рок-гурту. А рок-музика, яку грає героїня, є символом свободи.

Втім, тема відмови від споживацької психології та "звільнення" рок-н-роллом є однією з найбільш розроблених в кінематографі.

Кадр з фільму "Гітара"
Ігор: Я знаю, тобі найбільше припала до душі картина Ханни Махмальбаф "І Будда вибухнув із сорому". Ти знайшла там тематичну новизну, якої на твою думку, бракувало "Гітарі" та "Маленькому життю"?

Анна: Чесно кажучи, жодну з цих картин я не можу назвати пафосно шедевром, мені здається лише, що "Гітара" та "І Будда вибухнув з сорому" - це майстерно зроблені картини. Стрічку Ханни Махмальбаф можна було б звинуватити у педалюванні головної метафори фільму: дівчинка Бактай із маленького афганського селища прагне ходити до школи, фарбуватися помадою й уникати насилля.

Та довкола панує режим талібів, які відомі своїм ворожим ставленням до косметики та жіночої освіти, а сусідські хлопчаки граються у війну з американцями і постійно намагаються її "убити" як шпигунку.

Звичайно, Бактай втілює собою необхідну цьому суспільству альтернативу, яка не має змоги втілитися у життя, доки таліби руйнують долі дітей, як підривають старовинну статую Будди, біля якої і жила Бактай.

Втім, ця метафоричність старанно замаскована Махмальбаф під наповнену пригодами історію походу маленької дівчинки вперше до школи. Режисерці чудово вдається створювати надзвичайно напружені епізоди, особливо у натуралістичних сценах знущання місцевих хуліганів, що граються в "талібів" над кількома дівчатками та другом Бактай - Аббасом.

Можна відзначити також велику роботу, яку провела Махмальбаф із юними акторами своєї стрічки. Відомо, що з дітьми працювати найважче. Але маленькі актори виглядають у кадрі абсолютно природно, їм вдається передати широкий спектр емоцій - від цікавості до щирого розпачу.

Марічка згадує...

У другій половині дня було презентовано дві книги про українське кіно - спогади Лариси Кадочникової "Біла птаха. Польоти наяву та уві сні" та книжку Олександра Безручка "Педагогічний метод О.П.Довженко". Книги вийшли у Вінницькому видавництві "Аквілон", що чи не єдине в Україні видає книги з кінематографічної тематики.

Анна: Мемуарів Лариси Кадочникової усі давно вже чекали. Вона ж бо - ціла епоха в українському кінематографі.

Ігор: Зрештою, їй і без нього є що розказати, скажімо, про свою маму Ніну Алісову, батька Валентина Кадочникова, улюбленого учня Ейзенштейна, який рано пішов з життя, загалом про домашню та мистецьку атмосферу, у якій вона зростала.

І само собою про Сергій Параджанова, Юрія Іллєнка, чиєю дружиною та музою вона була у шістдесяті та сімдесяті. Власне після ролі Марічки у "Тінях забутих предків", Лариса Кадочникова стала обличчям поетичного кіно. Її ролі у "Білому птасі з чорною ознакою", "Вечорі напередодні Івана Купала" чи у забороненій "Криниці для спраглих" стали утіленням української душі двадцятого століття.

Анна: Я би додала ще "Комісарів" Миколи Мащенка та "Чорну курку, або Підземні мешканці" Віктора Греся, де у Лариси Кадочникової не менш показові ролі. Нам, на жаль, книга поки не дісталася, але кажуть, що вона різко відрізняється від традиційної тепер мемуарної літератури.

Там немає намагання відомої акторки перебрати чужу брудну білизну, викрити своїх недругів. Сергій Тримбач, який був одним з перших читачів рукопису, навіть зазначив, що часом стримував Ларису Валентинівну від надмірних компліментів.

Лариса Кадочникова та її книга "Біла птаха. Польоти наяву та уві сні". Тут і далі - фото Дмитра Ларіна 
Самі мемуари писалися три роки, довгим був також пошук видавця. Почали, як завше, з Москви, але зрештою видали у Вінниці.

Ігор: Другою презентованою книгою було перероблене дисертаційне дослідження Олександра Безручка про Довженка-педагога. Цікаво, що Безручко зосередився на Довженкові періоду тридцятих років. Про цей період мало що відомо через втручання дружини режисера Юлії Солнцевої.

Саме з її подачі Довженко уникав згадок про період свого життя до переїзду у Москву. А щоденники чоловіка Солнцева засекретила на п'ятдесят років.

Анна: Та найгарячішою частиною прес-конференції стала інтелектуальна сутичка критика Олександра Рутковського із автором книжки Олександром Безручком. Учені мужі зчепилися ледь не у смертельному двобої, сперечаючись чи заснував Довженко акторську школу, чи ж просто давав поради акторам на знімальному майданчику.

Найголовніше у книжці - це унікальні архівні документи про учнів Довженка. Скажімо, опубліковані світлини молодого Отара Іоселіані, Олександра та Кіри Муратових, Джемми Фірсової та інших.

Олександр Безручко написав книгу "Педагогічний метод О.П.Довженко" 

Олександр Безручко багато часу провів у архівах і йому вдалося здобути непересічні трофеї - матеріали про педагогічну діяльність Довженка, які ще ніколи не публікувалися. У цьому і полягає цінність книжки, яка, до речі, визнана навчальним посібником.

Усі фотокадри взято з сайту "Молодості"



powered by lun.ua