Вічно молодий Бенджамін Баттон

26
6 лютого 2009

Цілком виправдано, з моєї точки зору, бо картина справді є видатним зразком сучасного кінематографа, особливо у царині зображення.

Девід Фінчер ще раз продемонстрував, на що здатен сучасне голлівудське кіно, головним у якому залишається вміння творити ілюзію.

Фільм розповідає про такого собі американця Бенджаміна, який народився зі всіма ознаками вісімдесятирічного діда, а з кожним роком все молодів, аби через вісімдесят років померти немовлям.

Пояснень цьому феномену у фільмі не дається жодних. І оскільки випадок Баттона нікому не цікавий, фабулу картини складає любовна історія, як це заведено у класичному Голлівуді.

Сімдесяти з чимось річний Бенджамін, якому насправді щось близько десяти, зустрічає блакитнооку дівчинку Дейзі і закохується у неї. Потім вони бачаться кілька разів, але їхньому коханню заважає те, що він надто старий, а вона надто молода, і тільки зрівнявшись у віці, герої можуть бути разом, звісно, до пори до часу.

Основою оповіді у картині є автобіографія Бенджаміна, яку читає у лікарні донька Дейзі. Все це стається у Новому Орлеані напередодні урагану Катріна.

 
Своєю структурою картина в чомусь близька до "Титаніка". В основі тут також природний катаклізм, що він є утіленням невідомих могутніх сил, під вплив яких потрапляє людське життя. Саме стихія виступає головним героєм цього фільму. Людина виявляється безсилою перед самою Природою, яка утілюється не стільки в Катріну, скільки у старіння та смерть.

Проте людина може протиставити стихії власну волю, власну наполегливість і  на коротку мить відчути перемогу над нею. І ця, не дуже складна, але дієва філософія дозволяє картині утримувати увагу глядача довгих дві години сорок п'ять хвилин.

Зрештою, фільм Девіда Фінчера близький до інших видатних голлівудських історій на теми виживання не зовсім типових героїв. Звісно, найпершим тут є "Форрест Ґамп", розумово відсталий американець, який хоч і не здатен зрозуміти, що з ним відбувається, проте сповнений оптимізму та непересічної енергії.

І ця енергія настільки потужна, що Форрест Ґамп не тільки опиняється у найважливіших місцях американської повоєнної історії, але й часто запускає сам механізм її функціонування.

 
Кожен такий фільм стає видатним не стільки через саму історію, скільки через кінематографічну форму, бо задані на самому початку правила гри вимагають адекватного утілення на екрані. У "Форресті Ґампі" режисер Роберт Земекіс використовував новітні досягнення комп'ютерної графіки, аби "вписати" свого героя у кіно та телевізійну хроніку двадцятого століття.

У картині "Загадкова історія Бенджаміна батона" Девід Фінчер старанно реконструює епоху, впродовж якої жив Баттон, проте не через політичні реалії, а через кінематограф, щоразу стилізуючи події життя Бенджаміна під відомі голлівудські кінофільми того часу. Без перебільшення - це видатна робота.

Для Девіда Фінчера це вже сьома повнометражна картина. І з кожним своїм фільмом режисер вдосконалює  власну майстерність, щоразу опираючись не стільки на саму історію, скільки а її візуальний, матеріальний бік.

Його попередня стрічка "Зодіак" була мандрівкою у три десятки років, впродовж яких журналіст вистежував ймовірного серійного убивцю. Але це був не детектив чи трилер, це було саме життя, старанно реконструйоване та перенесене на екран.

 
Ранні картини Фінчера все ще мали потужний драматичний стрижень - "Сім", згодом "Гра" та "Бійцівський клуб". У цих фільмах досягався баланс між історією та формальними складовими її втілення. Проте вже "Кімната страху" відійшла від змісту на користь самої форми.

Фінчер будує свої історії на одержимості власних героїв, максимально візуалізує нав'язливі ідеї, доводить їхній формальний бік до досконалості. І в цьому він немає суперників у сучасному Голівуді.

 
Інша складова "Баттона" - це актори. Сорока п'ятилітньому Бредові Пітту доводиться грати свого Бенджаміна і у п'ятдесят, і у сорок, і у двадцять. Актора гримували по п'ять годин у день. Схожий подвиг здійснила і тридцяти дев'ятирічна Кейт Бланшет, яка грає героїню з двадцяти до вісімдесяти. 

Але за усіма цими зусиллями не губиться головне - власне історія Бенджаміна Баттона, яка, незважаючи на власну ексцентричність, може слугувати метафорою універсальних людських страхів, у центрі яких страх смерті. Проте, як і належить правдивим голлівудським стрічкам, фільм Девіда Фінчера вміло мирить глядача з власною смертю, принаймні на три неповних години.

Оцінка фільму - 5 з 5

Автор дякує кінотеатрові "Київ" за допомогу у підготовці цієї статті.

 

Автор - Ігор Грабович

powered by lun.ua