Сон Гафта за участю Віктюка та Філіппенка. Фото

Сподіватися від антреприз, які привозять до Києва росіяни, якості, на жаль, не доводиться. Часто-густо численні гастрольні проекти нагадують серії одного й того ж мелодраматичного серіалу, збитого нашвидкуруч, спрямованого на розвагу городянина та швидкий кіс бабла. Здавалося б, що і квитки на подібні мистецькі "фаст-фуди" мусили б бути дешевшими, але на відміну від ресторанного бізнесу, тут усе навпаки - в антрепризу запрошується гучне, розкручене ім'я і ціни в партері сягають за тисячі гривень.

Публіка ж, почувши, що у виставі грає Сергій Маковецький або Гоша Куценко, радо розкуповує дорогі квитки, в надії потім у товаристві блиснути, і з виглядом освіченої культурної людини промовити: "Я була на Куценку та Маковецькому".

Гастролі театру "Современник" випадають із колажу дешевих антрепризних проектів. Хоча творча зустріч із художнім керівником театру Галиною Волчек і носила характер попси, і публіка знов таки прийшла на розпіарене пресою ім'я Волчек, сама вистава "Сон Гафта, переказаний Віктюком", належить до іншого - високого театрального продукту.

Передісторія створення постановки типова для старого покоління мислячих артистів. Валентину Гафту наснився сон, в якому він став Сталіним, і він - витончений поет епіграм, написав на його тему п'єсу. На вечорі пам'яті актора Михайла Ульянова, троє митців - Віктюк, Гафт та Філіппенко, усамітнившись на кухні, змовились поставити та зіграти цей сон, а Галина Волчек запропонувала для цього свій театр.

Усі троє фігуранти спектаклю належать до покоління творців, яке народилося при Сталіні і пережило перипетії, що відбувалися СРСР - відлига, застій, перебудова тощо. І як не дивно, російські актори, на відміну від тих українських, хто також пройшов через жорна руйнуючих особистість перемін, не заспокоїлися, а зберегли жагу до простого людського висловлювання.

Для них театр - трибуна, з якої жива особистість пропонує такому ж мислячому співбесіднику-глядачу теми для розмірковування. На жаль, подібне ставлення до сценічного існування вщент зникло зі сцени академічних українських театрів, де більше розважають глядача, пропонуючи звичні прийоми і штампи, ніж ставлять риторичні питання, примушуючи публіку годинами ламати голову над ними після вистави.

Галина Волчек. Фото надане організаторами

Що стосується російського театру, то він тісно зв'язаний із настроями, які мусуються у суспільстві, і вистава Віктюка - вже третя спроба переосмислити особистість Сталіна.

До Гафта Сталіна грали Ігор Кваша ("Політ чорної ластівки", театр "Современник") та Сергій Юрський ("Вечірній дзвін", театр "Школа сучасної п'єси"). Російська критика віднесла фантасмагорію "Сон Гафта, переказаний Віктюком" до жанру політичного театру, але жодної ноти агітації та критики соціальних пороків, притаманних політичному жанру, у виставі немає.

Валентин Гафт перевтілюється у вождя, тонко передаючи сумніви свого героя. Він з'являється на сцені без сталінського мундиру - у звичайних джинсах, без гриму та бутафорських вусів. Єдине, що використовує актор у якості фарби - це легкий східний акцент. Гафт не засуджує свого героя, а як актор старої школи Станіславського, з тонким психологізмом намагається розібратися разом з ним у всіх "за" та "проти" його вчинків.

Кожен рух Сталіна, кожне його слово, репліку Гафт промовляє скупо, без пафосу, з м'яким відтінком трагізму. Його Сталін зі сну - самотня людина, яка ніби намагається вибачитися за скоєне перед соратником маршалом Жуковим, композитором Шостаковичем, власним сином та дружиною, але в той же час не може зробити це до кінця, бо протестує проти тупості і слабкості оточення.

Ведучи бесіди із опонентом - письменником Едвардом Радзинським, перед яким вождь несподівано з'являється в бібліотечних архівах, Сталін Гафта переосмислює власну епоху з її колосальними контрастами, вираженими в оптимізмі пісень на музику Дунаєвського та жахливих реаліях Гулагу. В його переосмисленні немає і крихти жалю, а є лише атмосфера безумства та агонії безмежної влади самотньої людини, яка на кінець життя звертається до Христа і не може визначитись - хто вона є.

"Я диявол чи Бог?" - задається риторичним питанням Сталін Гафта.

[L]Радзинського та інших героїв - маршала Жукова, гумориста Жванецького, російського комуніста Зюганова грає Олександр Філіппенко. Перевтілюючись то в одного, то в іншого героя, Філіппенко створює галерею комічних персонажів, вносячи в дійство елементи сатиричного фарсу.

Його Радзинський говорить фальцетом, суперечить Сталіну і в той же час мріє про ласку вождя. Зюганов виглядає заведеним на лозунги ляльковим болванчиком, а Жванецький - сучасним сатириком без ідеалів та чітких поглядів.

У виконанні Гафта та Філіппенко герої зниклої епохи оживають, набуваючи конкретної типажності. У кінці постановки Гафт, стоячи поруч із Філіппенком за червоною трибуною із гербом СССР, дивлячись просто на глядача, промовляє: "Рассвет мы встретим исполненьем гимна. Надеюсь, что желание у нас взаимно. Прошу не в ноты вас смотреть, а мне в глаза, чтоб я увидел всех - кто против и кто за".

І хоча дійство відбувається в напівзруйнованому просторі, який нагадує сховище, де, як на смітнику, криво складено численні портрети Сталіна (сценограф Володимир Боєр), у паузі двох акторів, яка виникає після слів Гафта, ти розумієш, що тоталітаризм живий, що він поруч. А коли третій персонаж постановки (актор Максим Разуваєв), як маріонеток, знімає з трибуни двох акторів, стає зрозумілим, що на їхнє місце історія так само спокійно може поставити інших.

До речі, до подібної сталінської теми, звертався київський театр імені Лесі Українки у виставі за Булгаковим "Дон Кіхот. 1938". І хоча Михайло Резнікович у той період гостро переживав конфлікт із існуючою "помаранчевою" владою, такого пронизливого звучання та живих суперечливих персонажів, йому відтворити на сцені не вдалося. Тож росіяни нагадали театралам про те, яким мусить бути справжній сучасний театр. Але, на жаль, в Україні найближчим часом подібного прориву щирості та "життя людського духу" на сцені чекати не доводиться.

Майже усі режисери, здібні конкурувати із законсервованістю академічних українських театрів, емігрували. Це і Марк Ністантинер, і Валерій Більченко, і Григорій Гладій, і Андрій Критенко, і Андрій Жолдак, і сам Роман Віктюк.

Роман Віктюк сказав журналістам, що йому наплювати на те, що подумає про його творіння українська публіка

До речі Віктюк, який на сьогодні є визнаним майстром і одним із популярніших режисерів Росії, на запитання чи не хоче він в Україні поставити щось подібне, відповів: "А мене не запрошують!" і додав, що йому наплювати на те, що подумає про його творіння українська публіка.

Для нашої сцени - це ситуація симптоматична і не менш трагічна ніж тема постановки "Сон Гафта, переказаний Віктюком".

Усі фото Алли Лазуткіної