Козацьке село виросло посеред Києва
Є така патріотична байка, що українці, як тільки десь селять село, то будують першим ділом школу і церкву. В "Мамаєвій слободі" школи нема, а от церква є - а крім неї є ще аж два вітряки, мурована садиба козацької старшини, коваля хата, гончарова хата, просто хата, водяний млин, два озера, три човни, багато риби, багато білих водяних лілій, багато жовтих водяних лілій, майдан, курган зі скіфською бабою і дві криниці. Одним словом, все, що обіцяла листівка, яку роздавали при вході.
"Мамаєва слобода" - центр народознавства, який займає частину Відрадного парку, того, що біля Авіаційного університету в Києві. Його відкриття відбулося 9 травня за підтримки фестивалю "Країна мрій", який тепер планує там щомісяця організовувати вечорниці, а в інші дні відвідувачі просто зможуть усі ці хати пороздивлятися.
Народ у вишиванках пускали безкоштовно, а без вишиванок - за 20 гривень, таких теж було немало. Якась циганка канючила, що вона приїхала аж із Запоріжжя, пустіть її одненьку, але козаки при воротях були невмолимі, як усякі порядні вахтери, і не пустили.
А заходили люди, як ото малі діти, з блаженними усмішками, бо нарешті ж таки пустили, скільки років будували і гнали подалі при всякій спробі підійти ближче, ніж на три метри, а тепер пустили роздивлятись.
Коні, люди...
Ну так, звичайно, всередині - там хатки з подвір'ями, подібні на "Пирогово" або на "Шевченківський гай" у Львові. Хоча директор "Слободи" Костянтин Олійник, дядько з довгим оселедцем, просив їх із "Пироговим" не порівнювати, мовляв, там мертві старі хати, а тут живі сучасні реконструкції. Може, воно і стане живе за якийсь час використання, а поки не дуже, тільки що нове та чистеньке, і ще не старався ніхто показати "типову хату бідняка".
О шостій годині люди підтягнулись на майдан, котрий, як і годиться всякому майдану - біля церкви. На дерев'яній маленькій сцені швиденько сказали по два слова Олійник та Олег Скрипка, який потім подарував церкві старовинну ікону. Кобзар Тарас Компаніченко слова казати не став, а заспівав старовинну пісню.
[L]
На тому офіціоз закінчився, і почалися коні. Коні - це прекрасно. Коней було доволі, шкода, що мало прийшло маленьких і великих хлопчиків, все більше дорослі дяді і тьоті, хоча дяді теж в захват прийшли, коли їздив і показував фокуси Козацький кінний каскадерський театр.
Після коней пішли не такі цікаві козацькі забави, принаймні тьоті швидко відволіклись на ярмарок кругом майдану, і потягли дядь, а там і вся публіка потихеньку розбрелась між реконструкціями споруд козацького часу, бо тут немає злих наглядачок при кожній хаті, котрі впевнені, що тобі, чоловіче, який оце прийшов, зовсім немає чого робити, тільки псувати їй нерви розгляданням хати та спробами "зайти за лєнточку" і полапати шо-небуть руками. Або сфотографуватись на фоні, що взагалі смертний гріх. Так що ніхто не заважав мацати, лапати, фотографуватись і всяке таке інше, заборонене в музеях.
Тягання човнів, юшка та куліш
На озерці можна було годувати риб, можна було тягати туди-сюди козацькі човни. Правда, в човнах - вода, і я б ними нікуди не попливла, ще потоне, але потягати туди-сюди, як він на прив'язі - чого ж ні.
На березі тим часом розливали ріденьку юшку, яку можна було їсти без ложки, крім петрушки нічо' густого в ній не було, і куліш. Куліша не пробувала, може і смачний.
Гончар коло власної хати вчив дівчат ліпити по черзі маленькі глечики, направляючи їхні долоні. Один із хлопців заздрісно запитав:
- А в давню методику неодмінно входило використання дівочих ручок?
Дівчата його не чули, бо вони ходили гордо і обережно, носячи в долонях маленькі горщики, щоб сохли.
Отець Роман - піп церкви козацького села - як і належить, походжав між народом, дивився, що робиться. Він у музеї, схоже, другий після директора. Це не сподобалося одному зайшлому РУН-вірівцю.
- У них тут все базується на християнстві. А християнство - це релігія, з якої почався занепад України, - завів він зі мною мову. А потім подивився на мого чоловіка, - а ви, здається, не українець? У мене є така ознака, за якою я визначаю...
Чоловік, з діда-прадіда уродженець Чернігівщини, дуже здивувався і спитав, хто ж він тоді.
- А із тих, від кого в Україні всі біди, - пояснив туманно дядько.
Тим часом, циганка, яка просилась за безплатно, засіла біля водяного млина над одним з озер і глипала на всіх, хто підходив ближче, зизим оком.
Вечірнє гуляння зі шлягерами XVIII століття
В некошеній траві і високих бур'янах легко заблудитися з незвички, бо є тільки вузенькі доріжки, розтоптані сьогоднішніми кіньми і политі вчорашнім дощем, не розбереш, чи ти тут вже був. Тож, нарешті, цікавість, як сита кішка, облизується і затихає - ну все, таки заглянули за той паркан, полапали, помацали, постріляли з гармати (ну, тобто, постояли збоку і подивились, як це робиться), народ знов став стікатись на майдан (біля церкви).
Тут пішли танці, скоки і народні гулі. Стрибали навіть під незнайомі, давні мелодії, які вигравав гурт "Хорея козацька". А потім Тарас Компаніченко сказав: "Українці мають співати разом". І продовжив концерт "шлягером XVIII століття" "Їхав козак за Дунай".
Зрештою вийшов співати "головний гість" - Олег Скрипка. На гучні звуки концерту підтягувався народ з навколишніх відрадненських хрущовок, який вийшов оце ввечері погуляти та побачив, що тут щось робиться.
Зверху, біля скіфської баби, топталось, дивилось на людей якесь дитя, щось виглядаючи... Може, шукало школу?