Прем’єри тижня: "Вальс з Баширом" та "Канікули суворого режиму"

Танець зі смертю

Стрічка "Вальс з Баширом" привернула увагу поціновувачів кіно до ще доволі молодого ізраїльського кінематографа. Картину Фольмана 2008 року було номіновано на "Оскар", також вона змагалася за "Золоту пальмову гілку" на кінофестивалі у Каннах. Загалом "Вальс з Баширом" здобув 23 кінонагороди, зокрема, премію "Сезар" та "Золотий глобус".

Ізраїльський фільм зацікавив глядачів та критиків насамперед своєю незвичною кіноформою, у яку було обернено антивоєнний зміст. Незвичність у тому, що Арі Фольман зняв документальну стрічку про ветеранів Першої Ліванської війни у техніці мальованої анімації.

Документальне кіно часто пасує перед ігровим у силі впливу на глядача. Колись польський кінорежисер Кшиштоф Кесльовський пішов з документалістики, бо зрозумів, що реальні страждання на екрані виглядають фальшиво, а вигадка, зіграна актором, зачіпає глядача значно більше за справжні сльози.

Анімація допомогла Арі Фольману вирішити цю дилему. Завдяки мальованому зображенню стрічка стала наполовину ігровою, і це дозволило додати у фільм кадри, які можуть сприйматися і як галюцинація, і як правдиві спогади героїв. Сюрреалістичні кадри воєнних дій у пустелі свідчать про ілюзорність "об'єктивної пам'яті" очевидців, особливо коли розмова стосується травматичних та шокуючих подій.

У своєму інтерв'ю французькому журналу "Кайю дю сінема", режисер зізнавався, що цінує антивоєнні картини, які зображають повсякденну нудьгу та абсурдність війни, такі як "Виверт 22" та "Військово-польовий шпиталь". Водночас, Фольман надає перевагу фільмам таких режисерів, які самі побували на фронті та уникають естетизації у зображенні військових баталій.

Бажання Фольмана передати глядачам відчуття юних ізраїльських солдатів на війні та переживання вже сорокарічних ветеранів Ліванської кампанії не випадкове - режисер сам брав участь в окупації Західного Бейруту 1982 року. "Вальс з Баширом" розповідає про спроби режисера дізнатися, де він був у страшні дні 15-18 вересня того ж року, коли християни-фалангісти влаштували криваву розправу над мирними жителями у таборах біженців Сабра і Шатіла.

Коли Арі Фольману виповнилось 40 років, він вирішив більше не служити резервістом у ізраїльській армії і відвідав військового психолога, аби обговорити з ним своє військове минуле. Під час сеансу, режисер виявив, що нічого не пам'ятає про півтора місяці свого життя, які він провів, воюючи у Лівані.

Психолог зауважив, що більшість ветеранів цієї війни також не пригадують подробиць служби, проте дехто з колишніх солдат бачить кошмари про події двадцятирічної давності. Ця розмова і примусила Фольмана розпочати зйомки фільму про травму, пам'ять та забуття.

Зрештою, режисер не став першопрохідцем. Ці питання опинилися у центрі уваги науковців ще після Першої світової війни, коли десятки тисяч ветеранів, зовні сильних чоловіків, потерпали від психічних травм, завданих війною.

Зіґмунд Фрейд тоді виявив, що за позірним фізичним здоров'ям та небажанням говорити про пережитий досвід ховається витіснена травма, яка повертається до хворого у нічних кошмарах. Саме уві сні хворий намагається впоратися із нею. І чим менші фізичні ушкодження солдата, тим глибшими є його душевні страждання.

Перша Ліванська кампанія була травматичною не лише для 18-19 річних підлітків, які потрапили на фронт, але й для цивільного населення Ізраїлю. Це була перша військова операція, яка, на думку ізраїльтян, не мала оборонного характеру. Уряд Ізраїлю втрутився у громадянську війну в Лівані, яка точилася вже 7 років, сподіваючись покінчити з палестинськими бойовиками, які обстрілювали з ліванських кордонів єврейські поселення.

Головними ворогуючими сторонами у цьому конфлікті були мусульмани та християни-фалангісти. Обидві сторони час від часу вирізали мирне населення - мусульмани вбивали християн, а ті вчиняли криваві помсти. Після вбивства Ліванського президента-християнина Башира Жмаєля, фалангісти увійшли у табори для мусульманських біженців Сабра та Шатіла і закатували кілька тисяч старих, жінок та дітей.

Армійське ізраїльське командування, яке співчувало фалангістам, закрило усі виходи з таборів та наказало солдатам освітлювати територію Західного Бейруту, де відбувалася різанина. Серед цих солдатів знаходився і Арі Фольман.

Аби заспокоїти обурену ізраїльську громадськість, уряд був змушений провести розслідування цього інциденту. І хоча місцева комісія виправдала ізраїльських високопосадовців, різанина у Сабрі та Шатілі стала для ізраїльтян власним В'єтнамом, про який ніхто не хоче згадувати та говорити.

Арі Фольман прагне припинити цю гру у мовчанку та нагадати про відповідальність, яку несуть ті, хто вступає у війну.

Скривджені компенсують свій біль жалем до них, але хто пошкодує 18 річного юнака, який не готовий вбивати людей; чоловіка, який навіть через 20 років не може спати через сором, що брав участь у "брудній війні"; військового, чия смерть була марною, бо він воював "не за тих"?

Кінематограф для Фольмана виступає засобом для терапії та очищення, а також попередженням для людства, яке не втомлюється повторювати власні помилки. "Вальс із Баширом" закінчується різким переходом від анімації до відеозйомок наслідків різанини у Сабрі та Шатілі. Попри все, живі можуть хіба фантазувати про трагедію, істинними свідками є лише мертві.

Оцінка фільму 5 з 5

Зек - найкращий друг дитини, зона - ліпший педагог

Здавалося, що може бути кращим за роботу кінокритика - дивись собі фільми, а потім пиши про свої враження. Але часом виходять такі картини, після яких дивуєшся, чому критикам держава ще не видає молоко за шкідливість професії.

Перше місце з доведення критиків до нервового зриву поки що посідає російський кінематограф, зокрема, російські кінокомедії. Останнє таке чудо кінематографічної думки називається "Канікули суворого режиму".

Свій жанр стрічка про зеків-вихователів дитячого табору подекуди виправдовує, бо впродовж фільму й справді кілька разів було смішно, але де тут, вибачте, кіно?

Сюжет

У якійсь загубленій у лісах російській виправній колонії відбулося вбивство засудженого міліціонера. Аби відновити довіру керівництва, начальник зони влаштовує масштабний концерт художньої самодіяльності за мотивами японського театру та історії "Государства Російського".

У цей час на зону прибуває ще один колишній міліціонер, який необачно побив корумпованого колегу. Через це його відправляють до звичайних злочинців. Міліціонер розуміє, що йому загрожує небезпека, тому просить свого друга влаштувати йому втечу.

Аби не привертати до себе уваги, він підмовляє на втечу ще й кримінального авторитета Сумрака. Разом вони влаштовуються вожатими у піонерський табір.

І хоча піонерів вже давно скасували, а СРСР розпався, начальниця табору докладає усіх зусиль, аби табір "Юнга" нічим не відрізнявся від дитячого закладу брєжневських часів: діти носять галстуки та пілотки, годують їх перловою кашею, а довкола будиночків висять лозунги та транспаранти із "щасливого піонерського дитинства".

Саме у таборі злочинець та міліціонер стануть найкращими друзями, вмілими педагогами та просто хорошими людьми. Щоправда, остаточному зануренню в нірвану Сумраку заважає "воровський общак", який він повинен свято берегти від дітей, міліціонерів та злочинців з конкуруючих банд.

До чого б це?

Скажемо відверто, фільм викликає занадто багато запитань. Найбільше дивує впевненість творців "Канікул суворого режиму" (а фільм призначено для сімейної аудиторії), що дітлахи непогано розбираються у тюремних "розкладах" та вільно володіють "фенею".

Скажімо, ніхто не пояснив мені (а також дітям), що таке на тюремному жаргоні "чорт", а також яке значення мають симпатичні ромбики на передпліччях Сумрака. Звісно, що півгодини в інтернеті прояснили ситуацію, але фільм дивишся "тут і зараз"...

Головним недоліком "Комедії суворого режиму" є абсолютне ігнорування специфіки сімейних фільмів. В основі сюжету таких картин лежать насамперед дитячі інтереси. Скажімо, у класичних родинних комедіях на кшталт "Один вдома" або "Брехун, Брехун" рушійною силою історії є дитяче бажання возз'єднатись із вічно заклопотаними батьками. "Воровський общак" не може бути у центрі фільму для дітей і про дітей. Насправді це просто аморально.

Також у "Канікулах суворого режиму" забагато крові як на дитячий фільм: навіщо демонструвати дітям у залі поножовщину у в'язниці, а дітям у кадрі розстріл Сумрака з автомата? Взагалі, криваві епізоди неприпустимі для сімейної комедії, і це є загальновизнаною аксіомою.

Зрештою, сюжетна лінія "Комедії суворого режиму" феноменально безглузда та безладна (що за "общак", що за табір, і що це, в біса, за ідіотський фінал?), але на те воно й російське кіно, аби спонукати своїх глядачів до пошуків прихованого змісту.

Отже, пошукаймо його.

"Зри в корень"

Лише дурень не шукав у російських фільмах імперіалістичну пропаганду та возвеличення політики Путіна. Тому і ми також вирушимо цією дорогою, тим більше, що зірки картини Сергій Безруков та Дмитро Дюжев, а також Микола Расторгуєв (автор пісні "Заря", яка звучить у фільмі) дуже симпатизують теперішній російській політиці.

Насмілюся сказати, що "Канікули суворого режиму" - це не комедія, а фільм про російську душу з елементами езотерики (ось і японські мотиви стали на свої місця).

Табір - це насправді земля обітована (лише він, за словами директорки, врятувався від повені), де зберігаються такі любі путінській владі "застійні" часи, коли все було тихо-мирно: і мультики добрі, і наркоманії не існувало, і люди були до влади лояльні та зі всім згодні.

І самі герої фільму не просто "зеки", "менти" чи "піонери", а російські люди, які разом складають дружну сім'ю Російської держави. У цій картині немає чітко визначених ролей чи стійких характерів - міліціонер легко перетворюється на зека, в'язень на охоронця, а діти можуть легко пристати і до міліції, і до бандитів, найголовніше, що їхня душа залишається незмінною, а тіло можна перевчити.

Сумрак, цитуючи Макаренко, стверджує, що бити дитину (тіло) можна, але принижувати (ображати душу) - заборонено. Наприкінці фільму Расторгуєв співає про зорю, яка "зберігає наші долі, душі, простіше кажучи".

Це зворушливе головування душі (серця) над особистістю (розумом та тілом) особливо характерне для утопічних рефлексій провладного філософа Олександра Дугіна, який вважає, що російська душа зливається зі світом та володіє одноосібним правом на знання істини, до якої західний раціоналістичний розум просто не в змозі "дорости".

Піонертабір стоїть на березі озера, немов євразійська сухопутна Росія на кордоні з морськими державами-атлантистами, а в темних водах його живе казкове страховисько, яке можна налякати, якщо сильно тупотіти ногами. Та навіть якщо страховиська та вороги виявляться страшнішими, ніж уявлялось, у будь-якому разі з'явиться агент, що виконує доручення президента і усіх повбиває.

А поки російський президент думає за нас, можна і порозважатися. Наприклад, подивитися російську комедію.

Оцінка фільму 2 з 5

Автор дякує кінотеатру "Київ" за допомогу у написанні статті.