Пасхальний фільм про руську землю

З патріаршого благословення

Про стрічку "Піп" у російських ЗМІ говорили вже давно. Знята кінокомпанією "Православна енциклопедія", за підтримки "Фонду патріотичного кіно", під патронатом президента Росії Дмітрія Мєдведєва та прем'єр-міністра Владіміра Путіна, а також міністерства культури РФ, картина є виразником офіційних поглядів двох тісно пов'язаних між собою російських інституції - Держави та Церкви.

Проект благословив покійний патріарх Всія Русі Алєксій ІІ. Російська прем'єра стрічки відбудеться на Великдень у Храмі Христа Спасителя за участі православних Ієрархів. Для українських священнослужителів УПЦ також був передбачений окремий показ "Попа", який відбувся 31 березня, щоправда, не у храмі, а в кінотеатрі "Київ".

Нинішній Патріарх Вія Русі Кірілл стрічку вже переглянув і залишився дуже задоволений. Він привітав творчий колектив картини із успіхом, додавши, що "Піп" є "важливим і правдивим словом про життя Російської Церкви у важкі роки війни".

Задоволений своєю роботою і режисер Владімір Хотиненко. На його думку, стрічка порушує дражливе питання життя цивільного населення на окупованих німцями територіях і спонукає до переосмислення історії війни, яка зосереджена в основному довкола фронтових звитяг та Великої перемоги.

Російська духовність по-німецьки та по-російськи

Картина "Піп" базується на реальних подіях, викладених в однойменному романі письменника Алєксандра Сєгєня. Використані у фільмі й документальні матеріали. Стрічка розповідає про долю священика Алєксандра Іоніна - одного з учасників Псковської православної місії, яка була створена німецькою окупаційною владою на початку радянсько-німецького конфлікту.

1941 року у Пскові та його околицях не функціонувало жодного православного храму. Усі церкви та монастирі були зруйновані або одержавлені Радянською владою, а священнослужителі - розігнані. Німці, аби завоювати довіру росіян на окупованих територіях, заходилися відроджувати православну віру.

Втілювати план у життя мали православні священики із Прибалтики. Отцю Алєксандру та його дружині, матушці Алєвтіні, випало служити у селі Закати, неподалік Чудського озера, де у ХІV столітті Алєксандр Нєвський переміг військо тевтонського ордену.

Новоприбулому попу довелося знаходити спільну мову не тільки із місцевим населенням, яке за двадцять років радянської влади відвикло від церковного життя, але й з німецькою адміністрацією, що пильно стежила за своїми підконтрольними територіями. Втім, це не завадило отцю Алєксандру допомагати радянським військовополоненим із розташованого неподалік концтабору, та рятувати дітей-сиріт, які залишилися без даху над головою.

Реабілітація священиків, що служили "під німцями", може вважатися наступним кроком до формального "очищення" православних церковників, яким доводилося співіснувати із тоталітарними режимами. А розпочався цей процес зовсім недавно - зі "сталінського" патріарха Тіхона, якого за перебудови було звинувачено у співпраці з тираном.

Реабілітація відбулася на початку 2000-х, у документальних кінострічках, знятих на замовлення Московського патріархату. Там стверджувалось, що російський народ ніколи не забував Бога, а православні священики служили насамперед російській землі, яка залишалася незмінно святою, який би режим нею не правив.

Вигадка як історична правда

Картина Хотиненка стилізована під "документ". Режисер дає у руки своїм героям фото та кінокамери і вони безперервно "фіксують" побачене. Картина просто переповнена цими псевдодокументальними матеріалами. Зрештою, тут навіть ігровий фільм перетворюють на документальний: селяни, які дивляться "Алєксандра Нєвського" Езенштейна, захоплено вигукують: "Ось як це було насправді!". Таким чином, виходить, що і сам "Піп" - насамперед інсценізація реальних історичних подій, а не мистецька вигадка.

Втім, обіцяючи переглянути "звичний погляд" на життя під окупантами, Хотиненко виправдовує тільки православних священиків та православний народ. Інших він беззастережно засуджує. Серед тих, кому нема прощення, - білогвардійський офіцер, який перекинувся на сторону німців (прикметно, що батько цього героя мав німецьке походження, тож син вважав, що повинен служити тій державі, з якою його пов'язує кров), жорстокі німецькі офіцери, тупуваті солдати вермахту а-ля "мамка, млєко, яйко" і, звісно, зрадники-поліцаї.

Не варто навіть нагадувати, що всі ці герої практично без змін перекочували у фільм Хотиненка з радянського воєнного кіно. Так само, як і "вітер історії", який у найдраматичніших епізодах несподівано починає обдувати героїню Лізи Арзамасової. А ось картинне ширяння голуба над землею, що має символізувати "політ духу", - це вже штамп з арсеналу нового російського кінематографа.

Апогей державництва

Спарувати отця Алєксандра зі старими радянськими кінотрадиціями, у яких будь-хто, пов'язаний із німцями, проголошувався зрадником, виявилося не так легко. Проте Хотиненко та його сценарист Алєксандр Сєгєнь дуже старалися. Моральні принципи отця Алєксандра та його вірність Росії найповніше демонструються в епізоді, коли той відмовляється відспівувати убитих поліцаїв (у фільмі їх показано звичайними сумирними пияками), бо вони...зрадники Батьківщини!!! Хоча у попа Батьківщиною мало би бути Царство Небесне.

Не знаю, чи потішить українських вірян такий "великодній подарунок", але нічого, окрім роздратування, цей фільм особисто у мене не викликав. Те, що російська влада і російська церква давно і міцно зрослися, відомо вже давно. І те, що ці інституції здатні виправдовувати своїх "колабораціоністів" під приводом любові до російської землі і зневажати тих, хто намагався порозумітися із нацистами з любові до землі української, аж ніяк не дивує.

Священик, який зневажає свої пастирські обов'язки з любові до російської землі... Ви хотіли б піти до нього на сповідь?

Оцінка фільму 3 з 5