Два фільми про непереможну силу кохання

Шрек назавжди

Ось ми і дочекалися фіналу легендарної мультиплікаційної франшизи про зеленого людожера із бронебійною харизмою та витонченим гумором. Нарешті Шрек, його дружина Фіона, а також Віслюк, Дракониха, Кіт у Чоботях, Пряник та інші казкові персонажі подолали усі труднощі, зажили довго і щасливо, аби піти з екрану в один день.

У фінальних титрах "Шрека назавжди" автори стрічки з ностальгією глянули на героїв усіх трьох попередніх частин. Воно й не дивно, адже за дев'ять років з часу виходу першого "Шрека" ми зріднилися з людожером та його друзями, розтягли мультик на аватарки, вивчили напам'ять баладу "Hallelujah" та запальну пісеньку "I am а believer".

На час виходу першої частини (2001 рік) "Шрек" не був першим комп'ютерним мультиком, який здобув всесвітню популярність (згадаймо піксарівську "Історію іграшок"), проте саме "Шрек" провістив остаточну кризу мальованої анімації, яка на той час вже почала стрімко втрачати позиції і наступне десятиліття провела у тіні комп'ютерних технологій.

З іншого боку, саме перший "Шрек" довів, що мультики можуть бути однаково цікавими і дорослим, і дітям, і навіть кінокритикам. Останні раділи мабуть найбільше за всіх, адже мультфільм демонстрував те, що раніше міг запропонувати лише Квентін Тарантіно - постмодерністське переосмислення західної культури. І якщо Тарантіно звертався до свого синефільського досвіду, то автори "Шрека" взялися за відомі казки та масову культуру.

Постмодернізм передбачає переосмислення старих тем, що вже давно перетворилися на штампи та банальності, але все ще продовжують відігравати важливу роль у масовій культурі. "Шрек" розповів класичну історію про принца, який рятує красуню з башти, але перетворив романтичних персонажів на огидних людожерів, зброєносця - на віслюка, а казкову країну на подобу Лос-Анджелесу. Так звичайна казочка перетворилася на ексцентричну комедію з безліччю цитувань та контекстуальних жартів.

На жаль, продовження "Шрека" були зняті вже за традиційними лекалами сімейних фільмів, де головують сентиментальність, родинні цінності та незлобливий, добропорядний гумор. "Шрек назавжди" також відповідає усім цим вимогам. Проте творці стрічки вочевидь вирішили попрощатися з людожером достойно і повернули фільму його характерну пародійність.

За сюжетом стрічки, Шрек втомився від щоденних обов'язків чоловіка, батька та місцевої знаменитості і зажадав повернутися назад, у безтурботні дні, коли він ще вважався страхітливим велетнем і жив самотньо та щасливо. Виконати його бажання взявся Румпельштільцхен, відомий завдяки своїм шахрайським магічним контрактам. Шрек погоджується поміняти один омріяний "людожерський день" на один день зі свого дитинства.

Румпельштільцхен дурить людожера і переносить його в альтернативну реальність, де Шрек... взагалі не народжувався. Відповідно, він ніколи не зустрічався з Фіоною та Віслюком, не має друзів та дітей. Більше того, Шрек зникне, коли день його перебування в магічному світі добіжить кінця. Врятувати його може лише щирий поцілунок Фіони. Проте у новому світі вона - ватажок повстанців, що борються проти тиранії Румпельштільцхена, і зовсім не схильна до романтичних сентиментів...

В основу останнього "Шрека" лягли "Це чудове життя" Френка Капри та "Матриця" братів Вачовських. Вистачає цитат і з інших популярних стрічок. Проте це нанизування цитат скоріше має на меті не переосмислення кіноштампів, а банальну гру "на впізнавання". Втім, у стрічці є й дуже смішні моменти (як от гладіаторські бої між коржиками), від яких просто щиро регочеш. Мабуть, заради таких епізодів і варто переглянути цю останню у франшизі стрічку. Спочивай із миром, друже Шрек.

Оцінка фільму 4 з 5

Автор дякує кінотеатру "Київ" за допомогу в підготовці матеріалу

Амелі Пулен з Версалю

Один із героїв бельгійської стрічки "Містер Ніхто" зауважив, що французькі фільми легко впізнати по тому, що в них нічого не відбувається. Та після виходу стрічки Жана-П'єра Жане "Амелі" у деяких французьких фільмів додалася ще одна ознака: там і далі нічого не відбувається, проте тепер герої копіюють знамениту офіціантку з Монмартру і, відповідно, ведуть себе як ідіоти. Чомусь блаженна інфантильна дівчина з дурнуватою усмішкою стала втіленням "французького шарму", а її клони обох статей не втомлюються виповзати на екран впродовж останнього десятиліття.

Картина "Лавка Версальського парку" якраз належить до категорії подібних картин. Усі її герої, як мінімум, з "прибабахом" або навіть можуть претендувати на місце у психдиспансері. Титул "Амелі району" виборюють бухгалтерки, університетські викладачі, місцеві інтелектуали, закохані підлітки, діти та співробітники магазину "Сантехнічний рай".

Сюжет стрічки розгортається впродовж одного дня в одному з районів Парижа, де у маленькому скверику під час обідньої перерви збирається уся вищезазначена публіка. У кожного свої проблеми, але найбільший ажіотаж у присутніх викликає плакат, що з'явився вранці на одному з будинків. На чорному полотні білими літерами написано: "самотній чоловік". Поява цього плакату також паралізує роботу цілого офісу, працівники якого б'ються над розгадкою таємничого послання. Думки усіх персонажів стрічки зосереджені лише довкола двох тем: самотності та кохання.

Важко збагнути, що хотів сказати своїм фільмом режисер Брюно Подаладес. Може те, що на світі є багато людей, що страждають від самотності? Чи те, що кохання дарує сенс життю? Можливо, він стверджує, що найдивніший дивак може знайти своє кохання і стати щасливим? Як би там не було, "Лавка Версальського парку" виглядає нудною та сентиментальною стрічкою, де персонажі відштовхують своєю інфантильністю та штучністю.

Оцінка фільму 3 з 5