Оксана Забужко: Проза потребує громадянського суспільства

57
21 травня 2010

У четвер у Будинку художника відбувся поетичний вечір Оксани Забужко, під час якого письменниця та її видавець презентували диск аудіо поезії "Оксана Забужко читає свої вірші".

За словами Забужко, це перша в Україні авторська поетична книга. "На жаль і на сором, Україна не має практики консервування голосів поетів, хоча на захід від Чопа такі CD є в кожній книгарні".

Насправді ж, це не зовсім так. Наприклад, у 2009 вийшов диск аудіопоезії "Хлопчик. Дівчинка", де записані читання поезії 5 поетів і 5 поеток із когорти "двотисячників".

Крім того, почути голоси українських поетів ХХІ століття можна в рамках музичних проектів. Наприклад, в 2008 році вийшов диск "Кримінальні сонети", де треки пісень гурту "Мертвий півень" чергувались із треками читання поезій Андруховичем. Також голос "Патріарха" можна почути під акомпанемент музики польського гурту "Karbido" в альбомах "Самогон" (2008) та "Цинамон" (2010).

Хай там як, це не так і важливо. Важливо те, що вчора відбувся повноцінний поетичний вечір-сольник, на який прийшла ганебно мала кількість глядачів.

Двогодинні поетичні читання Забужко зібрали менше половини зали Будинку художника. Чому так сталося? Це явний інформаційний прокол - багато хто з глядачів дізнався про вечір від друзів, а не з прес-релізів чи афіш.

З упізнаваних облич у залі були помічені Катерина Ющенко, гурт "Сестри Тельнюк", Євгенія Кононенко. Журналістів майже не було - лише пара фотографів і дві чи три камери.

Забужко виконала поезії, які увійшли до диску, декілька віршів під настрій від спілкування з глядачами, а також відповіла на поставлені у записках запитання.

Глядачі мали можливість прожити "екстремальний досвід" Забужко разом із нею: "Це коли тебе заганяють у вакуумну камеру, і ти читаєш вірші самому мікрофону".

Описати реченнями те, що відбувалося вчора на сцені, вкрай складно. Поезії у виконанні Забужко звучать надзвичайно музично - під кінець читань здавалося, що весь вечір побудований за особливими правилами внутрішньої драматургії. Думка мандрувала від теми до теми, ніби переходи зі сну в сон, а звуки склалися в цілісну двогодинну музичну п'єсу.

Дуже цікавий пласт учорашнього вечора склали також міркування та коментарі Оксани Забужко, а також її відповіді на запитання з зали.

"Українська правда. Життя" записала найцікавіші з них.

- Чи читаєте рецензії на свої книжки? Яка рецензія вам сподобалась, якщо така є?

- Я рецензій читаю багато на початку, коли книжка тільки вийшла. Дитина і книжка справді подібна, на рівні тонких матерій, там процеси ідуть аналогічні і гомогенні. Кожна жінка пам'ятає момент, коли воно народжується, і ти його нарешті бачиш, яке воно.

Книжка - це те, чого ти дуже довго не бачиш. В силу того, що вона ще в тобі, в пам'яті, в свідомості бринить - треба все забути про цю книжку, а потім через кілька років прочитати наново, щоб глянути, яке воно.

І тому почути відповідь на перше "яке воно?" ти прагнеш почути від читачів, і в такий спосіб отримати дзеркало для свого новонародженого дитяти. Хоча насправді це лише скалки дзеркал, скалки розбитого кривого дзеркала. Кожен читач в уяві складає собі свою книжку, проектує на те, що йому близько.

Оті скалочки впродовж першого тижня ти жадібно визбируєш. Потім інтерес гасне. Починаються повтори. Рецензія, якої кожен з нас потребує, це прочитання книжки, де критик прочитає те, чого ти в книжці сам не побачив.

Були цікаві рецензії, але можу зізнатися, що найцікавішою була рецензія чеська. Там був контекст: я довідалася про "Музей покинутих секретів" те, про що раніше не думала. Це було порівняння з "Олександрійським квартетом" Дарела, з книжкою, яка за структурою композиції вважається ідеальним романом. Це історія, розказана чотирма різними учасниками. Це спроба створити просторовий роман через суміщення різнопросторових перспектив.

Це було цікаво. Я не знаю, наскільки це цікаво звичайному читачеві, а не філологу.

Найкраща рецензія - це те, що читач дочитав роман до кінця, бо це значить, що в романі був драйв, який зміг провести людину через ті 830 сторінок.

- Чи не помічали ви за собою, що ваше одвічне навчительство прикро відбивається на вашому письменницькому голосі?

- Є такий гріх, можливо. Але навчительство - не гріх. Я не бачу нічого особливо лихого. В мене немає алергії на людей, які навчительствують, якщо їм є, чому навчити. Я люблю вчитися сама.

Яким чином це впливає чи не впливає на мій письменницький голос - це інша тема. Не мені про це судити.

- Чи зараз пишете поезію?

- Уже років десять я всім відповідаю, що вірші пишу для себе. Мені їх транслювати не перестали, але я перестала мислити поетичними книжками - після четвертої книжки, після "Нового закону Архімеда", який вийшов у 2000 році і мав досить загадкову видавничу долю.

Книжка вийшла коштовна і недоступна отим студентам, які хотіли б її читати. Але це все гримаси нашого книговидання.

Режим писання і мислення поетичними книжками - це коли впродовж 4-5 років, як річні зрізи на дереві, зріз життя укладається в поетичну книжку зі своїм обличчям і своїм профілем. Коли ті вірші пишуться, то ти міркуєш і ніби заповняєш ними книжкову шафу майбутньої книжки, укладаєш композицію. Ця дисципліна композиції потім дуже придається тоді, коли поети починають писати прозу.

Очевидно, проза композиційно і технічно більш затратна, тому я перестала управляти тим віршовим потоком, перестала його компонувати. Щось приходить, і я його собі записую без думки, де опублікувати. А де зараз в Україні публікувати поезію? Літературних журналів обмаль, читачів у них ще менше.

У нас немає навіть практики, яка є в літературно укомплектованих країнах, де культура є складовою щоденного життя. Ця практика передбачає, що кожна авторитетна щоденна газета раз на тиждень в суботньому випуску публікує бодай один вірш - класиків, сучасників чи перекладних авторів.

А ви можете собі уявити, щоб "Дзеркало тижня" або "День" таке публікували. Сучасна поезія маргіналізована.

- Як відбувається процес творення?

- Я нео-неоплатоністка. Я дуже вірю в те, що ідея живого тексту існує до того, як текст з'явиться. Наша справа - його витягнути. Є звук, камертон, перші кілька рядків - і потягнувся невід. А далі треба працювати м'язами - тягнути на себе. І дуже часто воно обривається і повисає. В мене більше незакінчених віршів, аніж закінчених.

- Як виглядає українська поезія в світовій культурі?

- Поезія у нас направду світового класу. Тільки про це ніхто не знає, і ми насамперед.

На те, що поезія світового класу, є причини. Поезія є природною, поезію можна писати поза будь-якими соціальними вимогами. Поезію можна писати в тюрмі, поезію можна писати в злиднях, в казематі. Поезію можна виходжувати в умі, в ритмі ходи. Поезія - соціально найневимогливіше з мистецтв.

Після ХХ століття Україні лишилися справді великі поети. Але поезія є неперекладним мистецтвом, бо вона глибоко закорінена в стихію мови. Тому українська культура не зможе здобути собі реноме на міжнародному літературному ринку за допомогою поезії.

А проза потребує громадянського суспільства. Немає колоніального роману. Колоніальні народи не написали романів. З цього приводу можна довго і цікаво міркувати. Але факт лишається фактом - останнє століття було століттям великої катастрофи.

З початку 30-х після Розстріляного Відродження маємо чорну прірву, яка десь тільки в 60-ті почала потихеньку розсіюватись і пускати крізь асфальт перші паростки, які називаються шістдесятниками.

Моє покоління - друге покоління в літературі після катастрофи. Нинішні 20-літні - третє покоління необірваного зв'язку. Після трьох поколінь можна буде говорити про наново набутий культурний шар із розкопаними черепками 20-30-х років, які ми втратили за ХХ століття.

Після трьох поколінь можна буде говорити про нову українську літературну ідентичність.

- Чим далі порадуєте шанувальників?

- Ця книжка обіцяна. Моя наступна книжка - один з боргів читачам. У вересні "Факт" обіцяє її випустити і презентувати на Форумі.

Це не художня книжка, а моє листування десятилітнє з Юрієм Шевельовим. Там багато роботи не тільки упорядницької, а й коментаторської. Адже в тексті є лакуни, рефенції до телефонних розмов, де контекст пропадає.

Цей діалог не призначений на публіку. Він має свою сюжетну логіку. Коли ми познайомились, Шевельову було 82 роки, мені - 30. Кілька років пішло на те, щоб виробити спільну мову. Між нами не тільки вік, а й декілька історичних епох.

Хоча він і підписувався "Ваш дедушка", але ми познайомилися, коли мені було 30 років, коли я вже була доросла сформована людина. Зараз я розумію, що я багато пропускала повз вуха, через те, що у 30 років була переповнена власним життям. Це егоїзм молодого віку.

Тепер я не тільки перечитую, а перекоментовую новими очима з позицій себе сьогоднішньої. Це така дослідницька робота - це ніби ще одна зустріч із великою людиною, з якою хочеться договорити, але вже не договориш.

- Що вас зачаровує?

- Кожна людина, а людина творча і поготів, не губить здатності щодня зачаровуватись і щодня розчаровуватись. І дай Бог не повірити черговому розчаруванню, дай Бог щоразу наново зачаровуватись і розчаровуватись. Це взаємодія зі світом, яка свідчить, що ми живі.

powered by lun.ua