"Щастя моє", або Життя без Бога

Мабуть, це той ліс, де зникають імена...

"Аліса у Задзеркаллі"

Льюїс Керрол

Дебютний ігровий фільм знаменитого документаліста Сергія Лозниці "Щастя моє" не здобув нагород на цьогорічному Канському фестивалі, але і без "пальмових гілок" може стати подією у вітчизняному культурному просторі. Картину зняв режисер, що народився у Білорусі, закінчив Київський "Політех" та Московський ВДІК, живе у Німеччині, а фільми найчастіше знімає в Росії.

Документаліст Лозниця, за влучним визначенням російського кінокритика В. Бєлопольской, став для цієї країни "Сорокіним від кінематографа", адже у багатьох своїх стрічках змальовує безжальну сутність російської ментальності. При цьому режисер заявляв, що ніколи не претендував на "абсолютну правду", більше того, він вважає, що документальне кіно у жодному разі не передає якийсь "об'єктивний погляд" на події.

Лозниця наголошує, що його фільми - особистий, авторський погляд, проте до його картин, як і до творів Сорокіна, часто звертаються насамперед за правдою. За тією, майже непомітною на перший погляд правдою, яка проступає крізь ретельно поставлені сцени, вибраний та змонтований матеріал - самою суттю події, слóва, жесту.

Не вір, не бійся, не проси...

Одним із конкурентів стрічки "Щастя моє" у Каннах були вкрай суперечливі "Натомлені сонцем 2" Нікіти Міхалкова. Обидва фільми у різний спосіб розповідають про російський народ і тому не могли уникнути порівнянь фестивальної преси. До речі, "Щастя моє" співставляли не лише із фільмом Міхалкова, але й з іншою картиною, яка 2007 року викликала полярні оцінки в російському суспільстві, - "Вантажем 200" Алєксея Балабанова.

Фото зі знімального майданчику фільму "Щастя моє"

Порівняння виникли насамперед через схожу стилістику, яку прийнято називати терміном часів застою - "чорнухою" (так тоді керівники Держкіно називали надто реалістичні фільми про радянську дійсність). За отой самий реалізм на Балабанова три роки тому образилися ревнителі "світлого радянського минулого", а також ті критики, які шукають у кіно засобів для виховання хорошого смаку у глядача. Лозниці поталанило більше - хоча його фільм і сповнений жорстоких та натуралістичних деталей, радянського минулого він не підважував (та й дівчат у кадрі пляшками не ґвалтував) і мабуть саме тому прийшовся до смаку багатьох критиків.

Проте порівнювати стрічки Лозниці ти Балабанова, зводити їх під один знаменник, а тим паче, вирішувати хто кращий, а хто гірший - справа не тільки невдячна, але й безглузда. Річ у тім, що методи роботи Балабанова та Лозниці цілком протилежні.

Балабанов діє як взірцевий модерніст. Його герої сильні та харизматичні особистості, які проголошують яскраві монологи і переконані в існуванні істини, яка впорядковує їхнє життя. Лозниця, навпаки, абсолютно не впевнений в існування істини, його цікавить не значення події, а їх динаміка та взаємодія із часопростором. Персонажі стрічки "Щастя моє" не лише позбавлені сенсу життя, навіть їхня зовнішність, слова та дії підкреслено невиразні. І якщо у фільмі Балабанова Алєксей вірив у Бога та у Місто Сонця, а міліціонер-перевертень добивався кохання у свій спосіб, то у Лозниці ніхто нікого не любить і ніхто ні в що не вірить.

Мертві душі Сергія Лозниці

"Бывает время, когда нельзя иначе устремить общество или даже все поколение к прекрасному, пока не покажешь всю глубину его настоящей мерзости", - цією цитатою з Миколи Гоголя (іще одного автора із непевною національною ідентифікацією) Лозниця розпочинає свій сценарій до фільму "Щастя моє". Вже перша сцена - заливання невідомого мерця цементом - позначає жах, із яким ми матимемо справу впродовж усього фільму.

Головним героєм стрічки є водій Ґєорґій, який везе у невідомому напрямку кілька мішків борошна. По дорозі від зустрічає таємничого Діда, малолітню Повію, а також трьох жебраків, один з яких, бажаючи поживитися вантажем, щосили б'є Ґєорґія дрючком по голові. Після цієї травми чоловік втрачає пам'ять та назавжди губиться у темних депресивних просторах матінки-Росії. Проте із втратою своєї особи подорож Ґеорґія лише розпочинається...

У сценарій стрічки можна вгледіти паралелі не тільки із Гоголем, але і з Платоновим та Вєнєчкою Єрофєєвим, які також були майстрами зображення темних, тваринних сторін життя російських мужиків. Усе відчуття кошмару, абсурду та безпросвітності, що було передане у сценарії літературними засобами, Лозниця майже без втрат переніс у фільм за допомогою засобів візуальних.

Кадр з фільму

Оператором картини "Щастя моє" став румун Олег Муту, який працював над стрічками "Смерть пана Лазаренку" та "4 місяці, 3 тижні та 2 дні". Саме Муту втілив один із головних принципів Лозниці - зробити другорядне важливим. Режисер та оператор поглиблюють другий план, переміщують туди дію, яка має першочергове значення для сприйняття епізоду.

Також Муту уміло передав фактуру буденності - у довгій сцені на базарі російського селища він зупиняється на чорних, дегенеративних обличчях простих людей, вихоплює окремі розмови, жести, фрази. Та й саму камеру він розміщує таким чином, аби передати відчуття клаустрофобії: верхня рамка кадру тисне на персонажів і замикає їх в уявний чотирикутній клітці.

Фільм формує доволі травматичне тло, адже окрім постійної фізичної агресії, глядач бачить та чує речі, що йдуть урозріз із сучасною російською (а тепер вже почасти і українською) офіційною ідеологією. Лозниця вставляє у свій фільм епізоди, які частково підважують міф про "велику війну та велику перемогу" і таким чином демонструє, що ніякого радянського "золотого віку", коли люди були добріші, мужніші та чистіші - не існувало. І село, і люди, і влада не змінилися за 65 років. У всі часи існувало свавілля та принцип "не лізь куди не просять", який у фільмі емоційно презентує один з епізодичних (а інакших тут і нема) персонажів. А якщо вже поліз - начувайся.

Я вбив ці сліди!

Сергій Лозниця не вважає себе філософом, а свої стрічки філософськими. Проте у своїй роботі він послуговується принципами, що були сформульовані французькими інтелектуалами ще у 1960-х роках.

Знамениті мислителі Жиль Дельоз, Жан Бодріяр, Жак Дерріда поставили під сумнів об'єктивну реальність як таку. Натомість вони аналізували спосіб її репрезентації у культурі. Схожих позицій дотримується і Лозниця, який 2005 року опублікував свій маніфест "Кінець "документального" кіна" у російському журналі "Искусство кино". Епіграфом до цієї статті були слова Фрідріха Ніцше: "Істинна сутність речей - найбільша ілюзія". Полюбляє Лозниця також цитувати Ейнштейна, який довів, що "все відносно".

Така нелюбов до великого стилю має своє пояснення. У інтерв'ю Олексієві Радинському режисер зазначав, що традиційна ієрархія, яка мала на меті спрощувати та впорядковувати дійсність, зараз "не може утримати такого потоку інформації та ним керувати". Тому "усі структури, що не встигли перебудуватися з ієрархічності на мережевий потік [...]гинуть...Ось одна з причин, чому не може бути стійким суспільство, яке формується зараз у Росії".

Зрештою, зовсім не дивно, що документаліст, котрий зневажає класичні постулати документального кінематографу, пішов у ігрове кіно, де уповні втілив свої принципи в життя.

Один із персонажів стрічки "Щастя моє" промовляє дивні, на перший погляд, слова: "Сліди, я вбив ці сліди". Проте "слід" та "розрізнення" (differance) є одними з основних понять у концепції Жака Дерріди. Дерріда доводив, що твердження класичної філософії , за яким "річ Х є тим, що не є річчю Y" - хибне. Він вважав, що речі різняться між собою за допомогою "розрізнення", яке характеризує їх без встановлення цієї бінарної опозиції. Проявляється "розрізнення" через вічно мінливий "слід", який і виражає сутність речі.

Режисер Сергій Лозниця

Саме цей "слід" і шукав Лозниця у героях своїх документальних стрічок. Це сутність російської глибинки, і, цілком можливо, таємниця загадкової російської душі. "Вбивство сліду" (своєї сутності) - водночас і вбивство суті, і сама суть життя у Росії. І те, що головний герой Ґєорґій втрачає своє ім'я - аж ніяк не випадковість. Так само позбулася свого імені керролівська Аліса у чарівному лісі Задзеркалля.

Втративши своє ім'я, Аліса не перестала бути, але перестала бути «собою», і втратила мету, сенс своєї подорожі. Так і Ґєорґій без імені стає вічним подорожнім, винесеним за межі суспільної ієрархії. Як писав Дельоз у "Логіці смислу", - позбавлений імені не потребує Бога. Тож не дивно, що у стрічці "Щастя моє" не з'являється жодної церкви та не виникає розмов про віру.

Втім, у Лозниці фактично усі персонажі безіменні: вони - Міліціонери, Повії, Жінки і т. п. Зрештою, Росія постає країною, позбавленою індивідуальності, загубленою у хаосі, без Бога та закону. І у цьому і проявляється те, що вирізняє Росію від інших країн.

Цю хтонічну, неоформлену масу неможливо любити, але від її споглядання важко відірватися. По-суті, хрестоматійний російський мужик, який все життя шукає способів, аби обдурити владу і оминути соціальну ієрархію, який вміє бачити сутність речей та живе тільки теперішнім, за відомим принципом "авось", і є ідеальним постмодерністом. Як і Сергій Лозниця.

Оцінка фільму 5 з 5

Фото kino-teatr.ua та Телекритики