Підробки живопису в Україні: чи все те золото блищить?

692
13 липня 2010

Крадіжки у музеях Умані та Ямполя в 2008 році показали, що картини в Україні не тільки крадуть, але й підробляють. Протягом 2004-2006 років у цих регіональних музеях спробували непомітно повісити підробки замість оригіналів і заховати всі кінці в воду.

Дискусії ведуть і щодо справжності резонансної роботи Караваджо "Взяття Христа під варту, або Поцілунок Христа". Вітчизняні експерти говорять про її справжність, європейські мистецтвознавці навпаки у цьому сумніваються.

Під загрозою не тільки старовинні роботи, а й картини другої половини 20 століття. Щоправда, сумніви у справжності робіт рідко висловлюють вголос.

Перша кров

10 червня 2004 року під час виставки "Український живопис 1945-1989. З приватних колекцій" київське арт-середовище чи не вперше вголос засумнівалося в справжності деяких представлених картин.

Виставку організувала галерея "Естамп" у приміщенні Музею російського мистецтва. Представлені там картини Тетяни Яблонської, Сергія Григор'єва та Володимира Костецького, можливо, були підробками.

Гаяне Атаян, дочка художниці Тетяни Яблонської, картини якої, можливо, були підроблені, розповіла про причину сумнівів: "Я показала каталог виставки мамі - вона заперечила своє авторство усіх 4 робіт".

А робота "Тиха заводь", підписана іменем Сергія Григор'єва, за словами його онука Івана Григор'єва, є студентською роботою-вправою на копіювання картини Левітана "Засохлий ставок".

За словами доньки Яблонської, дуже очевидною підробкою є представлена на виставці картина "Весілля": відрізняється розмір робіт, у деяких фігур не вистачає рук та ніг, надто точно "по квадратах" перемальовані стрічки вінка нареченої, а фігура хлопчика, яка була замальована білим в оригінальній версії, чомусь з'явилася на іншій роботі.

"Весілля", яке зберігається у Харківському музеї
Роботу "Весілля" для виставки в Музеї російського мистецтва реставрував Максим Сагайдак, чоловік Ольги Сагайдак, однієї зі співзасновниць галереї "Естамп". Він не згоден зі словами Гаяне Атаян. "Це була 100% Яблонська", - стверджує реставратор.

"Це її авторський повтор "Весілля". Схоже, що картина раніше висіла в якомусь клубі. Вона була в жахливому стані - здається, об полотно гасили сигарети. Але фарба збереглася майже повністю", - запевняє він.

Повної впевненості не має онук Сергія Григор'єва: "Існувало замовлення: певний районний центр міг замовити авторську копію саме цієї роботи. Тетяна Нилівна могла схалтурити. "Весілля" - це погана робота. Її треба було знищити, а не продавати".

Людмила Березницька, яка свого часу однією з перших в Україні почала збирати колекцію радянського мистецтва, зауважує: "Тут не можна приймати одну сторону. Ніхто не має права казати, що ось це - оригінал, а це - не оригінал. Навіть якщо ти успадкував авторське право, ти не жив 40 років тому, ти не був свідком написання картини. Деяким родинам вигідно тримати ринок у своїх руках, сім'ї мають свій меркантильний інтерес".

"Весілля", яке представили у Музеї російського мистецтва
У 2005 році Тетяна Яблонська подала до суду на галерею "Естамп", Музей російського мистецтва та Міністерство культури України. Після смерті Яблонської справу в українських судах продовжила її донька Гаяне Атаян.

Українські суди винесли рішення не на користь позивача. У 2008 році Європейський суд з прав людини взяв справу до розгляду, але у 2009 відмовив у розгляді, надавши формальні юридичні пояснення.

Цьому дивується мистецтвознавець Наталя Романова: "Власником цієї підробки був відомий київський колекціонер Волков - навіть він був переконаний у тому, що "Весілля" - це підробка".

Андрій Карнаухов, адвокат Гаяне Атаян, звинувачує суд у необ'єктивності: "Суд був справді однобоким. Суддя відмовився долучити до справи письмове свідчення Тетяни Яблонської, яка визнала представлені на виставці картини підробками. Також нам відмовили у хімічній експертизі".

Відсутність експертизи пояснив Юрій Вакуленко, директор Музею російського мистецтва: "Експертизи бути не могло, тому що робіт не було в наявності. Наскільки я знаю з матеріалів справи, всі ті роботи раніше пройшли експертизу галереї "Естамп".

50/50

Мистецтвознавець Наталя Романова наголошує, що 100% захист від підробок неможливий: "Зараз в Україні ніхто від підробок захиститися не може". Вона стверджує, що будь-яку сумнівну колекцію можна порівняно легко канонізувати:

"Приватну колекцію, наповнену підробками, можна провести через музей за допомогою тимчасової виставки. Якщо виставка відбулася в музеї, то речі ніби канонізуються. Так можна канонізувати навіть речі сумнівного походження".

Головні ланки ланцюга продажу картин: родини художників, дилери, галеристи та власники аукціонних домів, експерти, клієнти-колекціонери та високопосадовці. На кожній з цих ланок є ризик шахрайства, тобто купівлі чи продажу підробленої картини.

Родоначальник українського ринку антикваріату Олександр Брей причиною непрозорості та надмірних ризиків вважає непрофесіоналізм: "Прийшло забагато людей, для яких важливо зранку купити, а ввечері продати. Вчора вони продавали білизну, а сьогодні вирішили продавати картини".

Реставратор Максим Сагайдак єдиною зброєю проти підробок називає хімічну експертизу: "Бувають дуже хороші підробки. Визначити їх можна тільки в лабораторії, бо візуальної експертизи тут недостатньо".

Галерист Людмила Березницька так само сумнівається у можливості купити оригінал: "Треба було купувати у художників напряму, поки вони були живі. Зараз почався ринок, і почалися підробки. Можна купувати у родинах художників, але родини також часто продають підробки. Таке траплялося на Західній Україні".

Арт-дилер Іван не поділяє цього ентузіазму співпраці з художниками напряму: "Художники взагалі дуже важкі люди, з ними важко працювати. Приходиш один раз, купуєш, а на другий раз художник уже дуже піднімає ціну".

Галеристи Олексій та Михайло Василенко вірять експертизі родин художників і перевіреним дилерам: "Після скандалу з Яблонською ми стали більше працювати з родинами художників, запрошувати їх на експертизу. Треба працювати з перевіреними дилерами, віддавати роботу на додаткову експертизу".

Михайло Шевченко, директор Музею сучасного образотворчого мистецтва, воліє не зв'язуватись ні з дилерами, ні з галереями, ні з аукціонами: "На будь-якому аукціоні є підробки. Так само в будь-якій приватній колекції. З цих причин ми не купуємо роботи у дилерів".

Водночас на винятковій чесності своєї професії наголошує арт-дилер Іван, який співпрацює з усіма провідними київськими галереями, що займаються радянським живописом: "За час своєї роботи я ще нікому не продав жодної краденої картини, жодної підробки".

Експертиза: відділити зерно від полови

Колекціонери, галеристи та дилери покладаються на авторитетну думку експертів.

Галерист може вирішити, що він сам собі експерт, як це зробили молоді галеристи брати Василенко: "Ми самі собі експерти. Через наші руки проходить по тисячі картин щороку - на око бачимо, чи справжня робота".

Але Наталя Романова вважає таку стратегію не надто вдалою: "В Україні експерти є складовою арт-ринку - колекціонерами, реставраторами, хоча згідно з положенням Міжнародної ради музеїв при ЮНЕСКО, це заборонено".

Людмила Березницька також не надто сподівається на вітчизняних експертів, але не через їхню можливу заанґажованість, а через брак освіти: "Я точно знаю, що в Україні немає школи експертів. У нас немає навіть бази для такої школи, немає колекцій - Україна в цьому сенсі дуже бідна країна".

На відміну від Березницької, Юрій Вакуленко вважає, що експертиза в Україні є: "Є всього 5-7 експертів, які працюють у цьому полі. Є різні консультанти та експерти - їх усі знають. Вони, як і хороші лікарі, переходять з рук у руки. Той, кому це треба, їх усіх знає".

Михайло Шевченко сумнівається не тільки в роботі дилерів, але й консультантів, які допомагають колекціонерам: "Колекціонери, щоб себе захистити, користуються послугами консультантів, які не завжди об'єктивно орієнтовані. Показовим є випадок із колекцією Лазаренка - у його колекції була колосальна кількість підробок, тому що людина нічого не розуміла, і на ній хтось брутально наживався".

Ісаак Левітан "Засохлий ставок" (1887)
На об'єктивність можна сподіватися, якщо користуватися послугами кількох експертів. Максим Сагайдак пропонує розмежувати їхні функції: "Для експертизи потрібні троє - хімік, технолог і мистецтвознавець".

Мистецтвознавець Наталя Романова вважає, що треба звертатися до не пов'язаних між собою експертів: "Єдиний вихід - звернутися за консультацією до різних, не пов'язаних між собою експертів. Якщо з 4 експертиз 3 вказали, що робота справжня, значить, на 95-96% так і є. Але для цього треба гарно знати ринок, знати, хто з ким... Колекціонеру-початківцю дуже просто повісити локшину на вуха".

Визнання роботи підробкою залежить від того, хто експерт. Цікаву історію розповів Іван Григор'єв, який деякий час пробував працювати арт-дилером: "Одного разу я прийшов до Юрія Вакуленка по сертифікат. У мене була дуже якісна копія Рафаеля. Все було доволі цинічно - даєш пару сотень баксів, і тобі пишуть, що це справжній Рафаель".

Кому потрібні підробки

Український ринок виснажується - попит перевищує пропозицію. Один із дилерів розповів: "Зараз колекціонувати українських радянських художників модно. Всі хочуть собі таке купити. Але в Білорусі, Казахстані, Молдові картин уже нема. Та й в Україні вони вже закінчилися".

Недостатню пропозицію доповнюють підробками. Наталя Романова пояснила, чому це вигідно: "На підробках дуже великий підйом в сенсі отриманого прибутку. Художник міг що завгодно написати за невеликі гроші, за пляшку".

Чи справді підробка аж така доступна? "Українська правда. Життя" експериментальним шляхом переконалася, що замовити підробку будь-якої картини радянського періоду може будь-хто. Для цього знадобиться хвилин 30 вільного часу.

Сергій Григор'єв "Тиха заводь" (1950-ті). Онук Григор'єва називає цю картину підробкою - під Левітана

Достатньо погуляти Андріївським узвозом у не надто людний день і порозпитувати продавців, чи є художники, які могли б скопіювати певну картину Яблонської з умовою, щоб копія виглядала, як оригінал.

Художники радо діляться візитівками та радять хороших "спеціалістів із цього напрямку". Від замовлення відмовився тільки один художник - зиркаючи по сторонах він прошепотів, що "Яблонську зараз копіювати небезпечно".

Решта митців Узвозу згодні на будь-які умови: вони готові написати картину в натуральний розмір на справжньому старому радянському полотні справжніми радянськими фарбами і навіть повністю зімітувати підпис. Ціни коливаються від 300 до 600 доларів.

Реставратор Максим Сагайдак стверджує, що це - порушення правил копіювання: "Офіційне копіювання не дозволяє копіювати в натуральну величину. Копія повинна бути меншою за оригінал хоча б на 10%. Також некоректно копіювати підпис".

Якісну підробку зробити дуже складно, тому замовники шукають просунутих виконавців: реставраторів і професійних художників, часто - за кордоном.

Михайло Шевченко згадує, що в 90-ті багато картин радянського періоду вивезли за західний український кордон. За його словами, невідомі роботи дорогих вітчизняних художників досі частенько завозять з-за кордону: "Це катастрофа. Кажуть, що за кордоном сидять наші художники-емігранти, що підробляють картини радянських художників".

Можливим джерелом підробок можуть стати також родини художників. Іван Григор'єв зізнається, що йому пропонували писати підробки: "Коли мені пропонували підробити діда, я відмовився, хоча ніхто б ні про що не дізнався. Платять мало - 300-500 доларів".

Всі учасники арт-ринку знають, хто робить підробки, і кому їх продає. Але, здається, мало хто боїться відповідальності. Адвокат Андрій Карнаухов називає одну з причин відсутності страху: "Не існує законного визначення підробки".

Кругова порука

Учасники українського арт-ринку воліють вирішувати сумнівні справи між собою. Будь-який галерист запевнить, що особисто відповідає за якість роботи, і що поверне гроші, якщо придбана клієнтом картина виявиться підробкою.

Скільки таких робіт щороку галеристам повертають їхні клієнти? І чи повертають?

В Україні існує очевидний зв'язок між експертами, музеями, галереями, дилерами та вітчизняними високопосадовцями. Гарним лакмусовим папірцем для проявлення можливих взаємозв'язків є діяльність Гільдії антикварів України (ГАУ). Цю структуру було створено зі шляхетною метою - очистити ринок і захистити українських колекціонерів.

Щоправда, чомусь до неї не увійшов патріарх київського арт-ринку Олександр Брей: "Як може Гільдія очистити ринок? Невже вони будуть чистити самі себе? Я не розумію".

ГАУ - це не лише членські внески, але й кілька відомих імен. Президентом ГАУ є нинішній міністр освіти і науки Дмитро Табачник.

Дмитро Табачник - затятий колекціонер, про якого Борис Колесніков свого часу сказав: "Нічого не вміє робити, окрім як книжки та картини красти з і так небагатих українських музеїв".

Табачник у цьому бізнесі, який галеристи порівнюють із великою родиною, видається мало чи не "хрещеним батьком". Олексій та Михайло Василенко розповіли, за що Табачника поважають:

"Табачник має вплив на інших колекціонерів-політиків. Всі вони між собою спілкуються і заражаються мистецтвом. У нього одна з найбільших в Україні колекцій картин Шишка - Табачник брав участь у розкрутці цього художника, і йому можна подякувати за те, що Шишко виріс у ціні".

Колекцію Табачника голова правління ГАУ Ігор Понамарчук оцінив у 50 чи 100 тисяч доларів. Одна картина Шишка в часи кризи коштує як мінімум 20-50 тисяч доларів. Відтак, якщо Табачник справді колекціонує Шишка, то в його колекції може бути всього-на-всього від 1 до 5 картин цього художника.

В українському арт-ринку музейна справа, приватне колекціонування, аукціонні торги та експертиза є надто близькими. Персонажем, що поєднує в собі всі можливі ринкові іпостасі, може бути Юрій Вакуленко - директор національного музею, член ГАУ, художник, колекціонер, експерт і консультант приватних колекціонерів.

Подібних фігур можна назвати ще декілька. Недаремно інсайдери радять звертатися до не пов'язаних між собою галеристів та експертів для максимально безпечних покупки та продажу цінної роботи. Так само невипадково дрібніші гравці скаржаться на ситуації "накрутки" цін на одних художників і знецінення інших у топ-галереях.

Незрозуміло, як вийти із замкненого кола, де всі свої. Законодавство поки що залишає достатньо "дірок" для обману. Об'єднання галерей поки що сприяє лише герметизації ринку. Незалежність експертів також подекуди викликає сумнів.

Колекціонувати радянський живопис доволі ризиковано. Захист може дати хіба що зведення до мінімуму проміжних ланок між роботою і покупцем. Ідеальною є купівля живопису через перші руки. Також уникнути ризиків можна, якщо змінити поле колекціонування. Недаремно українські колекціонери все частіше звертаються до сучасного мистецтва.

Матеріал підготовлено за сприяння Проекту підтримки журналістських розслідувань у Східній Європі SCOOP

powered by lun.ua