Прем’єри тижня: незвичні історії кохання та війна із зомбі

"Ми не гіппі, ми не панки..."

Стрічка Хесуса Ґарея, яка в українському прокаті отримала назву "Щоденник дівчини бі", а в російському - "Щоденник лесбійки", насправді не є ані щоденником, ані життєписом любительки дівчат, і взагалі називається "Елоїза".

Скоріше за все, прокатники дали фільмові цю назву за аналогією із іншим іспанським фільмом - відвертим "Щоденником німфоманки", де розповідалося про пошуки звичайного жіночого щастя у стінах борделю. Проте "Щоденник дичини бі" не намагається нікого шокувати, це скоріше лірична любовна історія, де знайшлося місце і підлітковому бунту, і відкриттю нових сторін власної сексуальності.

Елоїзою звати молоду художницю, у яку, після довгих моральних вагань, закохується 18-ти річна студентка Азія. Сам фільм розгортається ретроспективно: ми знайомимося із головною героїнею, коли вона лежить у комі, а далі дізнаємося про події, що передували трагедії.

Азія живе нормальним студентським життям: удень - пари, ввечері - дискотеки із подружками та побачення із коханим хлопцем. Якось вона потрапляє до класу, де займається найдивніша дівчина коледжу - художниця Елоїза, і, після незначних вагань, погоджується стати її моделлю. Дівчата знаходять спільну мову і незабаром Азія починає уникати старих друзів, проводячи все більше часу із Елоїзою.

Коли ж їхня дружба переростає у кохання, Азія знову відчуває сумніви. Вона боїться, що осоромить себе лесбійським зв'язком. Їй доводиться обирати між спокійним життям обивательки та шаленою пристрастю першого, справжнього кохання.

Загалом у "Елоїзі" присутні дві головних теми: бунт проти сірого "нормального життя" та боротьба закоханих із застарілими моральними нормами та суспільними стереотипами. Навіть саме ім'я «Елоїза», яке дісталося героїні від матері-француженки, натякає на трагічні історії кохання двох її французьких тезок - Елоїзи Фульбер та "Нової Елоїзи" Юлії з роману Жана-Жака Руссо.

Та на відміну від жінок минулих сторіч, сучасна "Елоїза" поступатися коханням заради дотримання моральних норм не збирається. У своїй критиці суспільних звичаїв творці картини заходять доволі далеко - схоже, що за їхньою версією, усе зло та нудьга світу криється в чоловіках і "традиційних" гетеросексуальних стосунках.

Сучасні чоловіки у фільмі виглядають позбавленими фантазії тюхтіями, яких цікавить лише телевізор, футбол та домашня канапа. З іншого боку, "нормальні" жінки, втілені у постатях матері та подруг Азії, нічим не кращі. Складається враження, що стосунки між двома статями - це невичерпне джерело страждань для кожної із сторін, і лише духовне та тілесне возз'єднання двох дівчат може розірвати це замкнене коло.

Втім, не зважаючи на цей "прогресивний" та дещо улесливий для жінок зміст, сам фільм "Елоїза" (чи то пак "Щоденник дівчини бі") важко назвати шедевром. Режисер стрічки Хесус Ґарей не зміг передати ані взаємного зацікавлення, ані сексуального напруження, які врешті-решт звели дівчат разом. Навіть єдина в картині сексуальна сцена абсолютно позбавлена чуттєвості.

Любовна лінія Елоїзи та Азії представлена стандартним набором упізнаваних сцен, починаючи від епізоду в майстерні, де "їхні очі вперше зустрілися", і закінчуючи купанням оголеними в басейні та поцілунками під зливою. Загалом, сама історія нагадує підліткове оповідання про вічне кохання старшокласників, де серед неодмінних атрибутів сюжету присутні заздрісні подружки, сувора мама, і трагічний випадок, який розлучає закоханих.

Цілком закономірно, що саме ця сувора мама (Лаура Конех'єро) є інфернальною, а тому і найцікавішою постаттю в фільмі. Вона дає картині ту нервову ноту, яка утримує "Елоїзу" від остаточного падіння у банальну мелодраму. Серед інших достоїнств фільму - дуже красива, любовно вибудувана оператором Карлесом Ґусі картинка, яка, однак, не заступає інших недоліків картини.

Оцінка фільму 3 з 5

Пригоди іспанців у Токіо

Свою назву картина "Мапа звуків Токіо" отримала завдяки одному з героїв - літньому звукорежисеру, який записує на диктофон звуки японської столиці. Якось у їдальні він знайомиться із працівницею рибного магазину Рю, яка у вільний від роботи час "підхалтурює" кілером.

Звукорежисер веде із дівчиною задушевні бесіди і намагається дізнатися причину її холодного відсторонення від світу. Незабаром до Рю звертається місцевий бізнесмен, який "замовляє" їй власника винного магазину іспанця Девіда. Проте дівчина несподівано для себе закохується у свою жертву.

Завдяки стосункам із Девідом, вона знову починає відсувати радість від життя. Проте замовник залишається незадоволеним і погрожує видати Рю поліції. У це час звукорежисер спостерігає за розвитком подій та очікує на трагічну розв'язку історії.

Фільм меланхолійно приділяє увагу кожному з протагоністів, обсмоктує його душевні переживання; камера не цурається довгих планів, демонструючи вирази облич або ж красиві пози, що їх приймають герої. Взагалі, "Мапа звуків Токіо" справжнє операторське кіно із красиво виставленими планами, грою кольорів, світла та фактури.

Оператор стрічки Жан-Клод Ларю (постійний оператор Койше) досхочу набавився знімаючи токійські вулиці, будинки, забігайлівки, канали, базар, кладовище та місцеві храми. Так що фільм зовсім не нагадує "мапу звуків Токіо", а є радше відеогідом для туриста-початківця.

Загалом, "Мапа звуків Токіо" - це така собі фантазія європейки про те, яким має бути таємничий Схід. Мабуть, Ізабель Койше (вона виступила і сценаристом, і режисером картини), як і її герой Девід, з дитинства любила японські мультики та кіно, тож вирішила зняти картину про місто своїх мрій.

У своєму фільмі, немов у дівчачому іграшковому будиночку, Койше розіграла фантастичну історію про красиву любов японської дівчини-кілера (добре, що вона хоч не самурайським мечем убиває) до ліричного героя-іспанця. Фінал картини також вартий будь-якої дівчачої гри "в любов". І не обійшлося, звісно, без еротики. Хто каже, що принцесам це нецікаво?

Зрештою, актори Рінко Кікучі та Сержі Лопес, які зіграли Рю та Девіда, у дуеті виглядають настільки неорганічно, що еротичні сцени у їхньому виконанні скидаються на якийсь механічний балет, який мало нагадує пристрасть двох людей. Взагалі, кожен персонаж у "Мапі звуків Токіо" - це великий знак питання. Мотиви, думки та вчинки цих людей неможливо збагнути. Цей фільм можна сприймати лише як творчий акт Ізабель Койше, створений, так би мовити, "собі і Богу".

Оцінка фільму 3 з 5

"Голка. Ремікс"

Стрічка казахського режисера Рашида Нугманова виходить на екрани до двадцятиріччя смерті лідера російського рок-гурту "Кіно" Віктора Цоя, який зіграв в оригінальній "Голці" головну роль.

"Голка" вийшла на екрани 1988 року і одразу стала культовою серед тодішньої молоді, а пісню "Група крові", яка завершала фільм, і досі співають підлітки у парках та метро. Не зважаючи на те, що багаточисельна армія шанувальників "Кіно" й досі переконана, ніби "Цой живий", Рашид Нугманов все ж вирішив ще раз нагадати підростаючому поколінню про творчість цього співака та актора «реміксом» своєї картини.

У своїх інтерв'ю Нугманов зізнавався, що у "Голці. Ремікс" прагнув досягти сплаву кіно та музики, про яке так мріяв Віктор Цой. Тому свою картину режисер вирішив зробити максимально "музичною". Нугманов не хотів перезнімати стрічку 1988 року, а лише прагнув надати їй нового звучання, тому зняв кілька нових сцен, розширив сюжет, і охрестив її "реміксом" (музичний термін, що означає нову версію музичного твору, який отримується при змішуванні різних частин оригіналу).

Зрештою, "Ремікс" має свою, досить тривалу, історію. Спочатку Нугманов хотів лише відреставрувати прокатну версію "Голки" та випустити її на DVD, але згодом замислився над тим, аби оприлюднити і режисерський варіант картини. Проте студія "Казахфільм" не зберегла матеріалів, які не увійшли у стрічку. Тоді Нугманов викупив права на "Голку" і вирішив не тільки реставрувати, але й модернізувати її.

У "Голці. Ремікс" глядач дізнається про події, які передували поверненню Моро в Алма-Ату, і відкриє для себе нові сторони героїв Цоя, Мамонова та Баширова. Нові сцени були зняті з тими ж акторами, що зіграли в оригінальному фільмі. Віктора Цоя не стали підміняти двійником - нові епізоди, де з'являється його герой, були, за словами режисера, "намальовані у стилі коміксів та вмонтовані в кіно".

Також "Голка. Ремікс" отримала новий саундтрек. Над ним працювали старі сподвижники Цоя, а також Вячеслав Бутусов, Ігорь Вдовін та сучасний рок-гурт Messer Chups. Бас-гітарист "Кіно" Ігорь Тіхоміров знайшов у своєму архіві старі неопубліковані записи гурту, які дозволили йому зробити нове аранжування для 17 композицій саундтреку "Голки. Ремікс". Також у стрічці прозвучить пісня Віктора Цоя "Діти хвилин", що ніколи не виконувалася на публіці. Її виконає Вячеслав Бутусов.

"Оселя зла. Потойбічне життя в 3D"

У четвертій частині франшизи Пола В. С. Андерсона Міла Йовович продовжує свою боротьбу із корпорацією "Амбрелла". Жахливий вірус все ще перетворює людей на зомбі, тож дівчина намагається знайти та врятувати вцілілих. Здорових людей практично не залишилося, і героїня Міли Йовович Еліс вже майже втратила надію. Давній знайомий говорить дівчині, що Лос-Анджелес чистий від зомбі. Еліс негайно вилітає туди, але на місці бачить тільки натовпи живих мерців на вулицях...

"Альфа та Омега. Зубата братва в 3 D"

Молода вовчиця Кейт, найсимпатичніша та найвправніша у всій зграї, тому друзі називають її Альфа (від назви першої букви грецького алфавіту). Вона навіть не дивиться у сторону Гемфрі, який зазвичай настільки жалюгідний, що всі знають його як Омегу (остання буква грецького алфавіту). Проте саме їм доводиться пережити разом безліч пригод, потрапити у далекий штат Айдаго і вирушити у довгу дорогу додому.