Книжки вересня: фрейдисти при владі

Вересень розпочав новий літературний сезон. Відгримів Форум видавців у Львові, разом із ним - прем'єри новинок усіх ключових українських видавництв і оприлюднення довгого списку премії "Книжка року Бі-Бі-Сі".

З новими текстами виступили чи не всі "важковаговики" сучасної української літератури - Юрій Винничук, Олег Лишега, Марія Матіос, Андрій Курков, Олександр Ірванець, Сергій Жадан.

Для повної комплектації бракує хіба що двох - Оксани Забужко та Юрія Андруховича. Видавництво "Факт" не встигло до Форуму надрукувати книжку спогадів Забужко про Шевельова. Юрій Андрухович дописує останні 14 міст зі своєї книжки про 111 міст світу - обіцяє закінчити до 11 числа 11 місяця 11 року.

Цього місяця "Українська правда. Життя" пропонує традиційний огляд книжок місяця. Варто зазначити, що таких "книжок місяця" насправді набагато більше - гору новинок вересня 2010 можна розгрібати довго. Почнуть цей процес нові тексти Сергія Жадана, Анатолія Дністрового та антологія сучасної української прози "Сновиди".

Сергій Жадан "Ворошиловград" ("Фоліо", 2010)

Сергій Жадан не балував шанувальників новою великою прозою з 2006 року. І тут - прем'єра повноцінного роману "Ворошиловград".

На початку року в інтерв'ю письменник поділився своїми спогадами про місто Ворошиловград. Саме воно стало тлом подій нового роману "Ворошиловград".

Якщо говорити про сюжет, то в центрі уваги персонаж на ім'я Герман, який уже давно поїхав з Ворошиловграда працювати у велике місто. Одного дня йому телефонують давні друзі та повідомляють, що його старший брат несподівано поїхав у Амстердам.

Відтак Герман мусить їхати в місто свого дитинства, щоб вирішити проблеми з братовим бізнесом - старовинною бензозаправкою. Кількаденна мандрівка затягується на декілька місяців і приносить купу проблем.

Звучить, як зав'язка бойовика. Екшн-складова тут, безперечно, є. Щоправда, це радше пародія на історію боротьби за бізнес проти місцевих рейдерів.

У кожному разі, за декораціями провінційного міста, за сценами "стрілок" і "розборок", за тонкощами ведення бухгалтерської справи та підписання документів "заднім числом" постає щось принципово інше.

Роман присвячений спогадам про Ворошиловград і спогадам у Ворошиловграді, крізь які проглядають пошуки себе сам-на-сам із незнайомим світом. Ідеться, зокрема, про давній конфлікт між дитячими мріями та їх здійсненням. Рефреном звучить запитання "Хто забрав наші ключі від неба?".

Попри всю позірну реалістичність і автобіографічність тексту, це в жодному разі не є копіюванням життя. Художній світ роману - мало чи не альтернативна реальність, де відбуваються безперервні деформації дійсності. Як тут не згадати Марселя Пруста та його пригадування-створення цілісної картини провінційного містечка Комбре?

Вулички та мешканці Ворошиловграда постійно змінюються - рушієм є пам'ять. Деформації майже непомітні, адже в романі немає очікуваної гри в "пам'ятаю-не пам'ятаю". Навпаки - в тексті раптом знаходиться декілька носіїв пам'яті, кожен із них розповідає свою версію минулого.

Звідси поява майже сюрреалістичних епізодів і поворотів сюжету. Чорний археолог Ернст Тельман, який шукає в степах України загублені трофеї часів Другої світової. Сестри Таміла та Тамара та їхні(й) чоловік(и).

Футбол у команді з давніми друзями - щоправда, більшість із них, здається, вже давно померли. Кордон по лінії невідомої запасної гілки залізниці - цією лінією туди-сюди їздить дивакуватий бізнесмен у приватному поїзді. Орда монголів, які в супроводі комісії ООН ідуть на Захід.

Історію забембаного спогадами та комплексами українця Германа розказано незвично. Насичені динамічні діалоги та парадоксальні повороти сюжету чергуються з довгими описами. Це справжні ліричні відступи - фрагменти тексту на межі прози та поезії.

На перший погляд вони виглядають недоречно та суттєво сповільнюють читання. Проте подібне "розмазування" оповіді допомагає ввести в роман новий для сучасної української літератури простір - степ. Нічим не обмежений горизонт - і абсолютно вільні описи з так само вільними синтаксисом, ритмікою та внутрішніми римами.

Окремо варто сказати про один із найсмачніших епізодів роману - брошуру "Історія і занепад джазу в Донецькому басейні". Цей текст у тексті вирізняється насамперед своєю позірною зайвістю, простотою, абсурдністю.

Водночас очевидне створення справді альтернативної історії. Згадайте стереотипи про культурне життя Східної України. А тепер уявіть, що на Донбасі справді був свій джаз у 20-х роках минулого століття.

Єдине, що можна було б закинути - поява подекуди надто дидактичного тону. Так звучать, наприклад, довгі роздуми про важливість світу, де люди "не кидають один одного". На щастя, несподіваний абсурдний фінал роману "витягає" текст із надмірного пафосу. Як "в тему" розказаний анекдот.

На сторінках книжки звучить "фірмовий" голос Жадана. Це міцний концентрат усіх його попередніх літературних удач і нових творчих знахідок. Шанувальники знайдуть тут усі улюблені особливості його письма. Роман також можна радити тим, хто ніколи не читав прозу Сергія Жадана.

"Ворошиловград" - це роман, де Жадан такий Жадан. І це не описка.

"Сновиди. Сни українських письменників" ("А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", 2010)

Не розповідайте свої сни - а раптом до влади прийдуть фрейдисти?

80 українських письменників не послухалися поради Станіслава Єжи Лєца і таки розповіли. Список учасників проекту "Сновиди" справді довгий і справді вражає. В трьох словах добірку авторів можна описати "старе й мале".

Ідея створення антології "Сновиди" належить Тарасу Малковичу. Саме він одного разу подумав, що було б цікаво почитати, які сни сняться сучасним українським письменникам. Спочатку був намір втілити проект у журналі "Четвер". Потім справа доросла до окремої книжки - благо, не довелося довго шукати видавця.

Серед 80 представлених у книзі авторів є представники, як мінімум, трьох останніх поколінь української літератури, від Ліни Костенко до молоденьких повнолітніх авторів. У книжці наявна і некромантська естетика - в "Сновиди" помістили сон Григорія Сковороди.

Загалом ідея симпатична та й тема підкуповує. Справді, снів українська література бачила багатенько - від "Сну" Сковороди чи "Сну" Шевченка до снів Адріана в "Музеї покинутих секретів" Забужко. Та лише цього року снам вперше присвятили окрему книжку.

Тексти під палітуркою тримає купи лише стан свідомості - сон. Структура антології не передбачає більше жодних обмежень. Майже, як уві сні. Тут і криється пастка.

Річ у тім, що "Сновиди" - збірка певної кількості хороших текстів (хоча їх явно не 80). Але це поганий кураторський проект. Антологія не концептуальна - випадковим тут здається майже все.

По-перше, ідея розмістити авторів у алфавітному порядку. Це надає певного демократизму, звісно. Але в непосвяченого українського читача не буде жодних шансів відрізнити пшеницю від полови та розібратися в рідному літературному ландшафті.

Можливо, було б доцільніше поєднувати тексти в певні стилістичні чи вікові групи. Як мінімум, в таких умовах більш пристойно виглядали б початківці. Не кожному під силу гідно витримати сусідство з корифеями, аксакалами та мастодонтами.

По-друге, сам склад представлених авторів. Якщо вірити презентації "Сновид", то енній кількості письменників надіслали листи з пропозицією написати про свій сон, з них енна кількість відповіла та надала текст. Чи не перетворює це антологію на такий собі генератор випадкових чисел? Тобто текстів.

По-третє, говорять, що певну кількість текстів до друку не прийняли. Значить, певні критерії відбору були. Якими були ці критерії - не ясно. В антології трапляється і дуже вдала, і дуже невдала проза. Гірше того - деякі роботи молодих письменників виглядають не як сон, а як витягнута з "загашника" чернетка.

Загалом мода на антології тішить і тривожить водночас. З одного боку, широкі верстви читачів знайомляться з чималим масивом текстів і з новими іменами. З іншого боку, десь на підкірку бринить думка про такий собі літературний фаст-фуд. А ще - підозра в нерівномірному співвідношенні кількість/якість. І ця підозра добряче псує читання.

Анатолій Дністровий "Дрозофіла над томом Канта" ("Піраміда", 2010)

У сучасну українську літературу прийшов новий персонаж. Якщо "Ельза" Олега Солов'я на це натякнула, то "Дрозофіла" Анатолія Дністрового на повен голос про це заявила.

Новий персонаж - не маргінальний, не підліток, не нон-конформіст, не алкоголік і не наркоман. Він представник міського середнього класу з вищою освітою, науковим ступенем і стабільною щоденною роботою. Цей персонаж - викладач університету.

"Дрозофіла над томом Канта" - монолог молодого чоловіка на ім'я Павло. Павло - приїжджий киянин із власною жилплощею, кандидат філософських наук, колись працював журналістом, але відмовився від 8-годинного робочого дня, високої зарплати та кар'єрного зростання на користь можливості читати улюблених філософів. Павло викладає філософію в одному з київських вишів.

Під обгорткою благополуччя ховається глибока екзистенційна пустка. "Дрозофіла" - це розмова про бажання осмислити та описати пустку та про неможливість здійснити це бажання.

Показати свою пустку іншому неможливо - її можна тільки відчувати самому. Для цього введений образ дрозофіли. У кількох словах його годі й розтлумачити. Замість тлумачення нехай буде цитата: "Я - дрозофіла, я не маю права просто так зникнути з лиця землі".

Подекуди естетика роману межує з аскетичним і дещо буддиським баченням світу. Краса - в малому, мудрість - у сумніві, щастя - в аскетизмі та відмові від зайвих емоцій.

Тон роману пронизливий, він підкуповує майстерною імітацією розмови "по душах", розмови із самим собою без свідків. Це "Я-письмо", але тут відсутнє самозамилування. Є щирість і глибина. Сюди ж варто додати фрагменти прозових експериментів із пунктуацією в дусі чи то дадаїзму, чи то сюрреалізму.

Додатковим смаколиком може стати очевидна автобіографічність. Роман наповнений персонажами, кожен із яких має прототип в українській літературній або науковій тусовці. Анатолій Дністровий не розкриває їхніх справжніх імен. Єдиний виняток - поет Крюгер Вано (щоправда, це не ім'я, а псевдонім).

Але, здається, головною чеснотою "Дрозофіли" є розгалужений інтертекст. Зі сторінок сиплються прізвища філософів, художників, режисерів, письменників і поетів. Це не тюнінг слабенького змісту, навпаки. Кожне прізвище є дороговказом, кожне з них може дати ключ.

Розплітання інтертексту надає читанню додаткової глибини - буденні перипетії раптом виявляються прямою алюзією на конкретний текст, скажімо, Еміля Сіорана чи Декарта.

На сторінках нового роману читачу відкривається зовсім інакший Анатолій Дністровий. Раніше його асоціювали з романами про бурхливі бандитські 90-ті в спальних районах Тернополя, тобто з романами "Пацики" та "Місто сповільненої дії".

У "Дрозофілі" сталася радикальна зміна форми та змісту. Серйозність тем тут поєднується з невимушеністю авторського голосу. "Дрозофіла над томом Канта" чудово підходить для настроєвого легкого читання до, після та під час роботи.