Кінопрем'єри: сила кохання проти смерті, чужопланетян та язичництва

Лєв Толстой в гостях у Чєхова

Картина Майкла Гоффмана "Остання станція" (у нашому перекладі "Останнє воскресіння") виходить на російські та українські екрани якраз до дня смерті Льва Толстого, яка сталася 7 (20) листопада 1902 року.

У стрічці розповідається про останні місяці життя письменника, його стосунки з родиною та оточенням, а також про втечу з рідного дому, яка закінчилася смертю Толстого на залізничній станції Астапово.

Картину про світового класика знімала правдиво інтернаціональна команда, в складі якої були американці, британці та росіяни. Сама ідея фільму належить американському режисерові Майклу Гоффману, який поклав в основу картини роман "Остання станція" свого співвітчизника Джея Паріні.

Книжка базувалася на щоденниках Льва Толстого та деяких представників його найближчого оточення і розповідала про непрості стосунки мешканців Ясної Поляни.

Головні ролі в картині зіграли американські актори Пол Джіаматті й Крістофер Пламмер та британці Геллен Міррен і Джеймс МакЕвой. За історичною достовірністю "Останньої станції" пильнував співпродюсер стрічки росіянин Андрон Кончаловський, який також домігся для фільму благословення нащадків Толстого.

Творчість Льва Толстого спричинила великий вплив на дві дуже різні культури: російську та американську. І якщо росіяни сприймали Толстого як видатного мислителя та романіста, то для американців він був насамперед релігійним філософом та вчителем життя.

Нащадкам пуритан припали до смаку ідеї Толстого щодо непротивлення злу насиллям та любові до ближнього. І вони були зовсім не проти фізичної праці в комунах, статевого утримання та вегетаріанства.

Захоплення толстовством на початку ХХ сторіччя виявилося настільки масовим, що налякало навіть президента Рузвельта, який щиро вбачав у ньому загрозу Сполученим Штатам.

Стрічка "Остання станція" якраз представляє американський погляд на творчість Толстого. Режисера Майкла Гоффмана насамперед цікавить утілення толстовських ідей у життя. І він показує, наскільки важче любити одну конкретну людину, аніж усе абстрактне людство.

"Остання станція" використовує нехитрий, проте ефективний драматургічний прийом - події картини подаються через погляд юнака Валєнтіна Булгакова, який потрапляє в Ясну Поляну в якості секретаря Толстого.

Закоханий у творчість письменника, Булгаков практично одразу опиняється у центрі конфлікту між самим графом, його пропагандистом Чєртковим, донькою письменника Сашею, які воліли, аби Толстой передав права на свої романи у вільне користування, та графинею Софьєю, яка вбачала у збережені авторських прав головне джерело прибутків для утримання чисельної родини Толстих.

За роки після смерті Толстого утворилася традиція зображувати графиню обмеженою істеричкою, протиставляючи їй Чєрткова та доньку Сашу, які буцімто були єдиними рідними душами великого класика. Однак в "Останній станції" сердешна графиня нарешті здобула цілковиту реабілітацію.

У цій картині саме Саша та Чєртков постають холодними та безсердечними популістами, які намагаються перетворити вчення Толстого на авторитарну ідеологію.

Графиня ж насамперед дбає про інтереси родини і продовжує кохати свого чоловіка, попри всі його ексцентричні витівки. Власне картина розповідає про двобій між природними людськими почуттями (коханням, дружбою, сексом) та бездушною демагогією.

Протягом усього фільму нещасного старого тягають на всі боки, намагаючись схилити до того чи іншого рішення. Внаслідок цього тиску письменник і втікає однієї холодної осінньої ночі з дому.

Стрічка "Остання станція" представляє чудово прописану трагікомічну історію взаємодії багатьох різних персонажів із яскравими характерами. У цьому фільмі Толстой позбавлений свого німба небожителя, а зображений живою людиною зі своїми негараздами та вибриками.

Проте картина зосереджується не на постаті письменника, а на його близьких. Кожен з яких створює свій образ Толстого і використовує його мов жупел у ідеологічних баталіях. Схоже, любитель Чєхова Майкл Гоффман зняв про Толстого типову чехівську історію, де дрібні людські пристрасті створюють зачароване коло, з якого просто неможливо вибратися нікому, - ні простому обивателю, ані генію.

Оцінка фільму 5 з 5

Апокаліпсис в домашніх умовах

Брати Ґреґ та Колін Штрауси дебютували 2007 року як режисери фантастичного блокбастера "Чужі проти Хижаків. Реквієм". Брати розповідали, що їм довелося іти на великі творчі компроміси зі студійними босами, тож свій новий проект вони вирішили створювати цілковито власними силами.

Як зізнавалися Штрауси, їх надихнув приклад знаменитої стрічки "Паранормальне явище", яка була знята самотужки дебютантом Ореном Пелі. Крім того, у братів чималий досвід роботи у шоу-бізнесі: вже близько двадцяти років вони створюють комп'ютерні спецефекти для кіно й телебачення, а також знімають музичні кліпи та рекламні ролики.

Штрауси, які розпочинали свою кар'єру в серіалі "Секретні матеріали", вирішили зняти фільм про чужопланетне вторгнення, яке кладе край земній цивілізації. "Скайлайн" розповідає історію про кількох людей, які спостерігають за вторгненням прибульців з вікна квартири у багатоповерхівці.

У втіленні проекту брати могли розраховувати лише на сили своєї студії комп'ютерних спецефектів Hydraulx Entertainment, скромний бюджет у 10 мільйонів доларів та допомогу найближчих друзів і колег.

Сценарій до майбутньої картини написали друзі режисерів Джошуа Кордес та Лайям О'Доннел, які взялися за цю роботу вперше. Самі ж зйомки відбувалися у власній квартирі Коліна Штрауса, а знімальну групу розмістили в тому ж будинку по сусідству.

Тут варто нагадати, що американці добре пам'ятають спосіб, у який було відкрито й підкорено Новий Світ, тож постійно продукують сюжети про нове захоплення, здатне зруйнувати їхню цивілізацію. Класикою тут залишається книжка "Війна світів" Герберта Велса, радіоверсія якої, здійснена Ворсоном Велсом, колись дуже налякала американців.

З 1950-х років, відколи можливість ядерної війни з комуністичним світом стала цілком вірогідною, чужопланетні загарбники на кіноекрані перетворилися на метафору кровожерних "коммі". Проте холодна війна минула, а закони жанру збереглися майже без змін, хіба що бюджети зросли в сотні разів.

Тож отримавши творчу свободу, Штрауси вирішили зняту свою версію чужопланетного вторгнення. Вони сподівалися оновити цей жанр, перетворивши звичний американський блокбастер на камерну драму.

В їхньому фільмі немає традиційних наукоподібних пояснень захоплення, кадрів із президентом у Білому Домі чи масштабних сцен руйнування американських мегаполісів. Історія починається та добігає кінця в одному будинку, а фінал стрічки залишається відкритим.

Зрештою, "Скайлайн" не розповідає героїчну історію спротиву, а зосереджується на емоціях звичайних людей, які намагаються вижити за будь-яку ціну. Брати Штрауси вочевидь задумували безкомпромісний та новаторський фільм, однак не змогли втілити свої плани у життя.

Насамперед стрічку підвів сценарій, написаний двома новачками. Якщо у картині фігурує легковажний ловелас, дві його подружки, мужній поліцейський, а також симпатична вагітна жінка зі своїм хлопцем, неважко здогадатися, хто з них загине першим, хто вчинить подвиг заради товаришів, а хто щасливо врятується.

Крім того, прирікати на загибель цілий світ, аби один безвідповідальний юнак усвідомив радість батьківства - це трохи занадто.

Окремо варто загадати про діалоги між персонажами, які у "Скайлайні" настільки примітивні та жахливі, що скидаються на самопародію. Та й над образами прибульців братам Штраусам було слід попрацювати ретельніше - слизька горила висотою в 20 поверхів може налякати хіба п'ятирічну дитину.

Зрештою, "Скайлайн" - показовий приклад картини, яка мала величезний потенціал, проте стала черговою мильною бульбашкою завдяки жахливому сценарію, розбалансованому ритму та невдало підібраним акторам, серед яких симпатію викликав хіба Девід Заяс із "Декстера".

Оцінка фільму 2,5 з 5

"Кохання та інші обставини"

Молода адвокатка Емілі закохується в одруженого чоловіка, виходить за нього заміж, проте не отримує бажаного щастя. Помирає їхня новонароджена донька і Емілі впадає у депресію. Подолати душевний біль їй допомагає п'ятирічний пасинок, який виявляється мудрішим за більшість дорослих.

У ролях: Наталі Портмен, Лайза Кадроу.

"Ярослав. Тисячу років тому"

Російська стрічка, знята до тисячоліття міста Ярославля, заснованого головним героєм картини. Розповідає про ростовський період володарювання князя Ярослава Мудрого.

За сюжетом, юний князь Ярослав (у фільмі його грає п'ятдесятирічний Алєксандр Івашкєвіч) бореться з работоргівцями-хазарами, насаджує християнство серед ростовських племен та намагається завоювати любов красуні із язичницького племені Ведмедів.

"Ярослава" можна переглянути із суто спортивного інтересу, аби порівняти, скажімо із картиною "Алєксандр. Невська битва" (2008) Ігоря Кальонова або з радянським фільмом "Ярослав Мудрий" Григорія Кохана 1981 року (в останньому, між іншим, є непогані еротичні сцени).

"Алєксандр. Невська битва", як і "Ярослав. Тисячу років тому" належить до сучасних російських фільмів, які намагаються зобразити нові версії життєпису батьків-засновників нації у "голлівудських" декораціях.

Часто такі картини, зняті за знайомим нам принципом "модернізації без вестернізації", демонструють сцени, в яких благочестивий герой влаштовує ворогам криваву різанину, не гіршу, ніж у "бездуховному" американському слешері.

Водночас "Ярослав Мудрий" дає брєжнівську версію патріотичної кінострічки з деякими пікантними подробицями, які наближають історію до народу. Контраст між цими фільмами по-справжньому разючий.