Прем'єри тижня: російські "йолки" та американська принцеса

Мєдвєдєв під йолками

Скажу відверто, "Ялинки" - це найбільш ідіотська стрічка, яку мені довелося бачити цього року. Недолугий сюжет картини, який доповнюється маразматичними діалогами та примітивною режисурою завдає майже фізичного болю.

Можна сказати, що усі шість постановників стрічки, серед яких і режисери "Чорної блискавки" Алєксандр Войтінскій та Дмітрій Кісєльов, і сам Тімур Бєкмамбєтов, показали нам однаково нікчемний результат своїх потуг.

"Ялинки" розповідають химерну історію про сирітку Варю з Калінінґрада, яка раптом заявляє своїм товаришам з дитячого будинку, що її тато - президент Росії. Діти, звісно, вимагають від неї доказів.

Вони готові повірити словам дівчинки, якщо під час новорічного звернення до громадян президент скаже фразу "На Деда Мороза надейся, а сам не плошай". (Вислів даю мовою оригіналу, бо стрічку дивилася в кінотеатрі "Росія", де картина йшла без українських субтитрів).

Вихід із ситуації пропонує місцевий "ботанік" Вова Орєшкін, таємно закоханий у Варю. За допомогою п'яти помаранчів та плюшевого ведмедика він демонструє дівчинці дію принципу "шести рукостискань", згідно з яким усі на землі знайомі одне з одним через ланцюжок у шестеро людей.

Застосувавши цей метод, хлопчик сподівається дістатися до самого Мєдвєдєва, проте часу на здійснення цієї мети в нього небагато - наближається новорічна ніч.

Вова телефонує другу та запускає "ланцюжок рукостискань", в який потрапляють прості російські люди з різних міст країни.

До "типових росіян" були зачислені: студент та його подружка по соціальній мережі, скейтбордист та лижник, таксист і поп-зірка, злодій та міліціонер, менеджер, його начальниця, пожежник та гастарбайтер із Таджикістану. Ніяких там пролетарів, учителів та лікарів. Слава богу, хоч бандитів не було.

Хоча фільм "Ялинки" й позиціонується як "новорічний", всі герої настільки заклопотані влаштуванням чужих та своїх проблем, що часу, аби відчути святковий дух, їм просто не вистачає. Та й ніякого особливого "духу" у картині немає. Новий рік зводиться до того, щоб (за дотепним висловом закадрового голосу картини) "порубати салат і вирубитися в нього".

Самі "Ялинки" демонструють остаточну девальвацію найголовнішого радянського свята. Для простої радянської людини, починаючи з хрущовської епохи, яка легітимізувала буденне життя, саме негероїчний та дуже домашній Новий рік був найважливішим святом у році.

У брєжнєвські часи пишність новорічного застілля стала позначати соціальний статус мешканця Країни Рад: люди ділилися на щасливців, які отримували спецпайок, і тих, хто вишуковував дефіцитний майонез та горошок самостійно.

"Іронія долі" Ельдара Рязанова, яка залишалася найголовнішою новорічною стрічкою впродовж кількох десятиліть, прекрасно демонструвала поєднання цієї низької, побутової гонитви за "дефіцитом" та щорічного очікування дива.

Зараз, коли традиційні новорічні страви олів'є та шуба остаточно дискредитовані, а мандарини можна купити у будь-якому магазині, постає запитання - а що ж залишилося від Нового року?

Американці, скажімо, з року в рік знімають фільми, де наголошують, що Різдво - це не просто подарунки та веселощі, але й момент єднання родини.

Творці "Ялинок" не стали довго думати. У їхньому фільмі Новий рік - це насамперед духовне єднання людей із владою під час спільного перегляду звернення президента, яке й виглядає в картині найголовнішим святом, заради якого, власне, і відзначають Новий Рік.

Наприкінці звернення президент дає своїм громадянам сакраментальну настанову на наступний рік: "На Деда Мороза надейся, а сам не плошай".

Втім, громадяни і без Мєдвєдєва знають, що робити. Персонажі "Ялинок" постійно брешуть, прикидаються, викручуються, намагаючись таким чином "покращити" свій соціальний статус.

Головними рушіями цієї картини є дешеві понти, до яких вдаються і діти, і дорослі. Обман є цілковитою нормою для героїв стрічки. До нього усі ставляться із розумінням, навіть "чесний" міліціонер, який відпускає симпатичного йому крадія, нехтуючи законодавством своєї держави.

Загалом, Росія постає країною, де не діють жодні правила і можливо геть усе. Тож усі дива, які трапляються у фільмі, постають прямим наслідком власне стану беззаконня, але аж ніяк не новорічними чарами.

Влада у цьому фільмі виконує іще одну дуже важливу функцію: постійна незрима присутність Мєдвєдєва та суворий закадровий голос об'єднують в одне ціле країну, яка постає у "Ялинках" роздробленою та позбавленою цілісності.

Тут картина впритул наближається до сталінських кінострічок, в яких без божественних санкцій вождя ані діти не народжувалися, ані посівна не розпочиналася.

Цим, власне і відрізняються "Ялинки" від схожого за структурою фільму "Реальне кохання" Річарда Кертіса, де перед духом Різдва рівні і прем'єр-міністр, і порноактор, а всіх героїв поєднує відчуття неординарності та величності свята.

Саму ж стрічку "Ялинки" з'єднують до купи дві речі: нав'язливий продакт-плейсмент і Мєдвєдєв у ролі батька нації. Це відверте запобігання перед владою спочатку викликає здивування, потім роздратування, а зрештою - огиду.

Жарти у фільмі пласкі та однотипні. Найяскравіші приклади: "чоловік-алкоголік ховає від дружини пляшку горілки" та "чурка розмовляє з банкоматом".

Та не тільки сценаристи не впоралися зі своєю роботою. Задній план стрічки ріже око своєю строкатістю та непродуманістю, у групових сценах актори товчуться в кадрі, немов баби на базарі, непрофесійні виконавці хоч і грають у міру своїх можливостей, та все ж відверто недотягують.

Взагалі, важко знайти фільм про свято, настільки позбавленого святкового настрою (ну, можливо "Іронія долі 2" - іще одне творіння Бєкмамбєтова - може дорівнятися до "Ялинок").

Втім, у фільмі присутня і глибока іронія, яку зовсім не планували творці стрічки. Одним із головних героїв "Ялинок" є добрий гастарбайтер, такий собі Равшан і Джамшут в одному флаконі.

Вочевидь, що кіно не встигає за викликами суспільства: екранний таджик буде допомагати російській дівчинці Варі на фоні нацистського свавілля та агресивної ксенофобії, які заполонили Москву у ці дні.

Оцінка фільму: близька до абсолютного нуля

Білявки назавжди

У далекому королівстві жили-були король та королева. Була у них маленька донька Рапунцель, чиє волосся мало чудодійну лікувальну силу. Одного разу в палац пробралася зла відьма і викрала дівчинку. Вона заточила Рапунцель у башту без сходів, а коли дівчина підросла, наказала ніколи не виходити назовні.

Відьма щодня розчісувала принцесі її довге волосся, отримуючи силу та молодість. Вона прикидалася матір'ю дівчинки, і Рапунцель щиро її любила. Волосся принцеси втрачало свої властивості, якщо їх обрізали, тож дівчинку ніколи не стригли. За довгі роки перебування у вежі коса Рапунцелі досягла 21 метра.

Тим часом король та королева щороку, у день народження доньки, запускали в небо тисячі паперових ліхтариків, аби дівчинка пам'ятала, що її люблять і чекають. Минуло вісімнадцять років. Рапунцель щороку дивилася на ліхтарики в небі і мріяла вибратися з вежі, аби поглянути на них зблизька.

Якось до її темниці потрапив молодий злодій Флін Козир, який, рятуючись від переслідувачів, видерся на вежу. Дівчина обдурила відьму і вирушила зі своїм новим приятелем на свято ліхтариків. Проте відьма дізналася про обман і вирішила силою повернути Рапунцель додому...

Цей сюжет, що ліг в основу американського мультика "Заплутана історія", запозичений з німецької народної казки "Рапунцель". Казка розповідала про злу відьму, яка за пучок рапунцелі (садової рослини, яку вживають у салатах) виміняла у батьків прекрасну дівчинку з золотим волоссям.

Дівчина, яку називали Рапунцель, жила у вежі, пускаючи до себе лише відьму, яка забиралася на гору по довжелезній золотій косі своєї полонянки. Прекрасний принц, який знайшов Рапунцель, позбавив її рабства у чаклунки і зробив своєю дружиною.

Літературознавці вважають, що казка є метафорою статевого дозрівання дівчини, яка поступово позбавляється впливу батьків і виходить заміж, остаточно переходячи до світу дорослих.

Звісно, що творці мультфільму значно змінили сюжет старої казки, проте основний конфлікт залишили незмінним. Втім, Рапунцель вже не нагадує пасивну героїню дитячих оповідок - вона кмітлива, розумна, дотепна і діє на рівні з іншими героями картини.

"Заплутана історія" працює за звичними екранними схемами та шаблонами, проте це дуже професійна та майстерна робота, де кожен кадр детально продуманий, а задній та передній план однаково задіяні в оповіді. Хочеться відзначити ще й чудову мультиплікацію, яка створює повну ілюзію реальності подій.

Усе - міміка, жести, рухи, волосся та одяг героїв виглядають немов справжні, а коси Рапунцелі такі м'які і шовковисті на вигляд, що хочеться доторкнутися до них рукою.

У мультфільмі чимало надзвичайно смішних, а також дуже зворушливих моментів, особливо епізод на святі ліхтариків, де герої нарешті відкриваються одне одному. А шалений військовий кінь Максимус і ватага артистично обдарованих розбійників взагалі захопили собі значну частину жартів картини.

"Заплутана історія" не пародіює казок, як "Шрек", і не намагається їх переосмислити. Це класична диснеївська історія кохання прекрасної принцеси та принца, де герої співають і танцюють, милуються світанком і присягаються в коханні під щебет пташок. Втім, ця наївність і робить "Заплутану історію" такою чарівною.

Цю картину створювали справжні професіонали: продюсер стрічки Джон Лассетер уславився як режисер "Історії іграшок", "Життя комах" і "Тачок", а режисери "Заплутаної історії" Байрон Говард та Натан Ґрено працювали над мультфільмом "Вольт".

Мультик вже відзначили професіонали кіноіндустрії - його номіновано на престижну американську нагороду "Золотий глобус" як найкращий анімаційний фільм року.

Окрему подяку треба висловити нашим акторам та студії дубляжу Le Doyen. Завдяки їхній роботі прекрасні пісні з мультику "Заплутана історія" зазвучали українською.

Оцінка фільму 5 з 5

"Жигола"

В основі французької стрічки - однойменний роман 1972 року, який довгий час мав неоднозначну славу через відверті сцени лесбійського кохання.

2002 року роман нарешті був опублікований, і його авторка - письменниця та активістка ЛГБТ-руху Лаура Шарпентьє - взялася за написання сценарію для майбутньої екранізації. Вона ж виступила і постановницею "Жиголи", яка стала її режисерським дебютом.

Цей напів-автобіографічний фільм розповідає про молоду дівчину, життя якої змінюється після того, як вона покохала власну виховательку. Героїня полишає кар'єру психіатра і стає жиголо у чоловічому костюмі, задовольняючи найвибагливіші сексуальні бажання лесбійок. Проте незабаром у ній прокидається жіноча природа...

У ролях: Лу Дуайон, Марі Кремер, Россі де Пальма, Маріса Паредес.

Усі фото з сайту "Кинопоиск.ру"