Подерв’янський на великій сцені

189
18 квітня 2011

Прем'єра вистави "Павлік Морозов" Леся Подерв'янського

Режисер Андрій Критенко

16 квітня, велика зала кінотеатру "Кінопанорама"

Поставити п'єсу Леся Подерв’янського "Павлік Морозов" на великій сцені кінотеатру "Кінопанорама" - це безумовно сміливий, вольовий, але естонський жест режисера Андрія Критенка та галериста Анатолія Демчука.

Поставити на чотири сотні глядачів нігілістичні, стьобні, мат-на-маті ексцентричні тексти Подерв’янського, що здебільшого рефлексують совок, треба було якщо не всі 18 років назад - відразу після їх створення - то хоча би 10. А сьогодні, звісно, виправдати таку постановку можна було лише епічністю дійства та режисерським поглядом, чого, на жаль, не сталося. Подія, з претензією на культовість, так і лишилася зі своєю претензією на одинці.

Тут і далі фото Тараса Подоляна 

Я пам'ятаю, як диски записів п'єс у виконанні автора ходили по руках ледь не підпільно. Школярами ми слухали про "брудних підорв", про Гамлета - принца датського, про те, як білочка знищила тайгу, а Бога нема, про трансценденталізм і чорта в кирзових чоботях, який досі іноді виходить на авансцену пам'яті з глибин мого дитинства, анонсований голосом Подрев'янського.

 

Мат був забороненим плодом, табу, особливо для дітей з добропорядних сімей. А поетичний мат був ще й прикладом усіляких наслідувань і беззаперечних поклонінь. Тоді, коли створювалися легендарні п'єси Леся, країна лише виходила на світову арену вседозволеного зі своїм наївним радянським підсвідомим.

Сьогодні лаються всі. Сьогодні в Верховній Раді депутати розмовляють матом і б'ються Айпедами, тому естетикою Подерв’янського налякати і здивувати можна хіба що вітчизняний театр. Проте ставити вистави лише для того, аби нарешты зі сцени почути мат - замало для причини. А так, здається, і було: режисер Андрій Критенко не обтяжив себе пошуком ідеї постановки, а просто по-дружньому поставив текст давнього приятеля.

 

Подерв’янський увійшов у культурний простір України, як геніальний читець власних п'єс, і дуже мало хто знав, що він ще й художник, а п'єс вже дуже давно не пише. Але сьогодні, ці п'єси є радше артефактом ніж свіжим і новим вітром. Їх можна переслухати, дістати запилений диск, як ельфійський меч, яким ще кілька років назад ти рубав орків по київських лісосмугах, позблискувати ним на сонці, потішитися з того "які були часи". Але ти точно не причепиш собі того меча на пояс на повному серйозі, ну хіба що сфотографуєш на Айфон, щоб викласти на Фейсбуці, і покладеш назад де взяв.

 

Тексти Подерв’янського є бунтом, демонстрацією викривлення життя совка та безжальних і безсенсових 90-х, але іноді в них, апелюючи до класичних творів (п'єси Шекспіра та епічні трагедії античної Греції), автор ставить питання до світопорядку, до людини. В будь-якому разі, це хоч і низький, але все ж прояв богоборства. В його текстах, іноді надто прямолінійно, презентований абсурд нашого життя - де ні сенсу, ні віри, а лише "пацаваті" персонажі і, закручений в тугий жмут рефлексій на історію літератури, сюжет.

 

В "Павліку Морозові", крізь прірву мату, Філін виголошує програмну для українського народу фразу: "далі так жить ніззя". А сама п'єса - це ледь не антологія грецької епічної трагедії тільки в матах, наче в картинках. Тут і подорожі Одіссея, його богоборський бунт, і "Орестея", і " цар Едіп". П'єса збудована за канонами постмодерного накладання різних культурних пластів, алюзій, відсилів (посилівJ). Палімпсестом проступають архетипні сюжети, а герої раптом починають говорити словами того ж шекспірівського Гамлета.

Але в самому тексті, за великим рахунком, мало сенсу. Написані як ескапади з гіперпосиланнями, вони і є ескападами з гіперпосиланнями. П'єси Леся Подерв'янського, самі по собі, є окремим явищем української літератури: їх треба сприймати в контексті всього його творчого доробку і тих кіл на воді, які від того розійшлися.

Тому просто поставити його п'єси - це жест із затримкою на 10 років, хоч для українського простору досі відчутний жест. На нашій сцені не лаються матом, а лише розмовляють оксамитовим баритоном і, дай бог, щоб не в віршах.

 

Отже, "Павлік Морозов" в постановці Андрія Критенка, в сценографії Леся Подерв'янського - є безумовно подією. Але подією з розряду капусника, дитячої забавки. Якщо говорити про весь спектакль в цілому, то естетика висловлювання кульгає, періодично падаючи на обидва коліна. Як і очікувалося, через 20 хвилин мат на сцені припинив бути чимось незвичайним, тим паче для театральних критиків, що загартовані російськими, польськими, англійськими та іншими історіями сучасної драматургії, де мат - давно не новина.

А вже з 20-ої хвилини мат почав різати вухо - надто близько стоять ці актори, немає між ними і глядачем дистанції. Тобто ми усвідомлюємо, що це стоїть не персонаж п'єси генерал Власов, а саме Микола Вересень, який публічно лається. І от абстрагуватися від думки про те, що Вересень на загал говорить матом, щоб подумати, а про що ж він говорить - не виходить.

 

Не в літературному камерному самвидаві, а вже публічно протестувати треба проти чогось, а п'єси Подерв'янського є жартами, і конкретного, не трансцендентного, протесту в них мало. В самій драматургії, конфлікт і фабульна канва страждає, тому і на сцені все є доволі затягнуто і нудно. Коли свої п'єси читав сам Подерв'янський, то він знаходив той ідеальний дистанційований тон, в якому мати звучали поезією.

 

Але поети мусять мріяти і писати про новий світ, а "шпійони" - втілювати його, як говориться в "Павліку Морозові", так і драматург має продукувати нові сенси, а режисер їх втілювати. В тому, що мати Леся зі сцени Кінопанорами не звучать як музика, як Рільке, як Петрарка, вина Андрія Критенка. Звісно часу на постановку було обмаль, але все ж робота з акторами пророблена неякісно - вони "провисали". Склалося таке враження, ніби актори пробиралися крізь літературний текст, загрузши в ньому по плечі.

Та й важко було сприймати Подерв'янського не у виконанні Подрев'янського: акторське різноголосся не зв'язувало виставу, а навпаки розвалювало. Не зважаючи на запрошених зірок, Миколу Вересня, Світлану Вольнову, Володимира Ямненко, Андрія Середу - лідера гурту "Кому вниз", купи все не трималося. Можливо, треба було пожертвувати епосом і зіграти на малій сцені.

 

Самого Павліка - колективістського Гамлета, епічного героя, зіграв молодий актор Євгеній Капорін. Під його керівництвом був інфернальний загін піонерів, що зловісно салютували своїм піонерським привітом всім злодійствам і вбивствам у виставі. Бога в спектаклі та й в п'єсі справді нема, а є лише віра в низький світ духів, язичницький сплав з християнством, тому так багато різної нечесті: Альонушка, Зевс, ерінії, осліплий пророк Микола Островський, що живе в домовині на болотах, а виглядає як Енді Уорхол.

В канву вистави був введений і новий персонаж - Бог смерті Танатос, якого зіграв своїм чудовим низьким голосом Андрій Середа. Танатос був потрібен для того, щоб таки не дати п'єсі розпастися остаточно. Оповідний тон текстів Подерв'янського потребує наратора. Перед прем'єрою хвилювало, а як бути з репліками, з тими іронічно написаними коментарями автора? Власне, переважну їх більшість і вручили Танатосу-Середі.

Режисер Андрій Критенко постарався наситити виставу культурними та соціальними алюзіями: окрім сліпого пророка Уорхола, була ще і Сфінкс-Вольнова, яка, здається, говорила голосом Юлії Тимошенко, наполегливо артикулюючи "а" замість "о". Але що не вийшло у режисера Андрія Критенка, так це цілісної і якісної вистави. З великого екрану на глядача періодично дивилися мальовані мультимедійні декорації, а ось на великій сцені Кінопанорами, маленькі актори загубилися чи розгубилися, часто неприродно вимовляючи мати, наче вони ходять по сцені голі і намагаються про то не думати.   

Усі фото Gazeta.ua

powered by lun.ua