Українське кіно, як українська держава - муки пубертату

20
23 серпня 2011

Кіно - мертве, живе чи ненароджене?

За двадцять років незалежності Україна так і не стала кінематографічною державою, такою, як Польща, Росія чи навіть Румунія, не кажучи вже про Францію, Британію чи Німеччину. А Голівуд нам взагалі може хіба приснитися.

У такому стані речей можна звинувачувати багато факторів, серед яких найпершим є відсутність державної політики в галузі кіно. Охочі можуть пошукати причини і у засиллі чужої кінопродукції на наших кіноекранах, з якою не можуть конкурувати рідкісні та кволі українські картини, і у якості  мистецьких вишів, не здатних забезпечити якісний прорив у мисленні вітчизняних мистців.

Проте спроби зрушити віз були. "Перезапускалися" і кіностудія імені Довженка, і Ялтинська кіностудія, і навіть сама Спілка кінематографістів. Час від часу виникали проекти, які мали б пожвавити вітчизняне кіновиробництво і дати фактично безробітним українським режисерам (особливо молодим) хоч якось виразити свої творці ідеї. Таким був, скажімо, проект  "Любов це", який, зрештою, вилився у низку невиразних короткометражок, які так і не вийшли на широкий екран.

Звісно, на території України кіно знімають, і у нас є досить потужні виробничі компанії, проте вони в основному працюють на іноземних замовників, обслуговуючи чужі ідеологічні та естетичні запити.

Ялтинська кіностудія 

І якщо десять років тому ще вірили, що Україну порятує "національний бестселер та національний блокбастер", то зараз стає очевидною марність цих ілюзій. Усі наші перемоги, не підкріплені постійною роботою, не можуть в один момент змінити становище на краще. А стабільного кіновиробництва (окрім отих сумнозвісних телемувіків) все ще немає.

І знову ж таки, фільми в Україні знімають. І навіть випускають по кілька на рік. Те, що ці фільми не можуть конкурувати в прокаті, або просто не потрапляють  в кінотеатри - справа інша. Та найбільша біда нашого кіно навіть не у тому, що воно залишається непоміченим, а власне у його якості. Рідко який український фільм не залишає після себе  відчуття гіркоти і розчарування.

Наше кіно клінічно страждає від відсутності цікавих тем та сюжетів. За двадцять років в Україні так і не навчилися знімати кіно про Україну. Знімають або пафосні історичні драми, або ж огидні комедії і мелодрами з життя неіснуючого в Україні " середнього класу" - і усі ці картини однаково далекі від повсякденної реальності пересічного українця. Виходять, що на одному полюсі стоять високочолі "мистці", які марно шукають національну ідею і національну духовність, а на іншому - "ділки", які заробляють гроші, знімаючи низькопробне кіно для мас, яке ті самі маси дивитися не хочуть.

А воно нам треба?

Зрештою, такий стан справ пояснюється іще однією особливістю нашого кіновиробництва - у нас немає конкурентоздатного "образу на експорт", який би ми могли запропонувати світові і навіть впізнавати у ньому себе. У росіян, американців, французів, британців, індійців та румунів він є, а Україна досі залишається сліпою прямою на кінематографічній мапі світу. Окрім вічного Чорнобилю та кількох спортивних зірок, нам запропонувати немає що. І ця безликість, мабуть, є наслідком загальної розхристаності українського суспільства.

Доки національне кіно знаходиться в анабіозі, його місце в головах глядачів займають політичні баталії. Вони нагадують телесеріал довжиною у двадцять років. Особливість місцевого політичного процесу - абсолютна безпринципність його діячів. Політикум уявляється українцям у чисто кінематографічному зрізі - "хороші та чесні хлопці" борються із "ницими та поганими". І справа лиш у тім, що тих, кого вважає героями одна частина України, інша називає поганцями.

Допоки у суспільстві не буде очевидного уявлення про Добро і Зло, Правду і Кривду, жодного "образу на експорт" виникнути не може. Кіно завше будується на протиборстві цих двох начал, і глядачі несвідомо приймають позицію Добра і справедливості. Як можна знімати кіно, якщо для глядачів цей вибір не є цілком очевидним? Залишається фільмувати хіба що "стерильні" універсальні сюжети, що зараз і відбувається у українському кіно. Що називається, аби нікого не образити.

Часто можна почути фразу, що, мовляв, за двадцять років українського незалежного кіно "нам немає чим пишатися". Проте саме слово "пишатися" не повинно вживатися у контексті творів мистецтва. Оця от "гордість" за щось -  цілковито ідеологічний продукт.

У нас немає конкурентоздатного "образу на експорт", який би ми могли запропонувати світові і навіть впізнавати у ньому себе... 

У Радянському союзі було чітке уявлення, чим є Україна. Існував образ багатої, родючої, але стражденної землі, прив'язаність до якої і робила людину українцем. Еміграція цей зв'язок поривала, тож усі жителі діаспори апріорі переставали належати до українського світу. Втім, "українськість", за визначенням, була принципово немодерною і зводилася до розмноження, простого відтворення і "натурального" способу життя.

Все, що відповідало цьому стандарту, і мало б викликати у "народу" гордість за себе. Але цього не сталося і радянська Україна, як і українське кіно закономірно почили у бозі.

Проте прихід нової влади реанімував радянське бачення світу. Тим паче, що все більша кількість українців журиться за минулими часами, в тому числі і за "нашим добрим та світлим" радянським кінематографом. За сталим образом, який вже віджив своє і не може повернутися на екрани.

Наразі сучасна Україна нагадує підлітка, який болісно переживає свій пубертат. Частини його тіла непропорційні, характер нестійкий та агресивний, думки змінюються щодня, а бажання бути дорослим бореться із прагненням повернутися у часи безтурботного дитинства. Зрештою, кіно, як і його наявність чи відсутність, прямо відображає стан суспільства. Коли немає потреби в кіно, його і не зніматимуть.

Фото з sannews.com.ua, Радіо Свобода

powered by lun.ua