Кінопрем’єри тижня: Британські шпигуни та американські збоченці

Від 15 вересня на українські екрани виходять: комедія "Джонні Інґліш" Олівера Паркера та трилер "Пастка" Антті Йокінена.

Як важливо бути телепнем

Після того, як 2006 року фільм "Казино Рояль" успішно змінив формат бондіани, пародійний двійник агента 007 Джонні Інґліш також пережив оновлення. Стрічка "Джонні Інґліш: перезавантаження", зробила об'єктом своїх жартів найвідоміші кліше новочасних бойовиків.

Ми зустрічаємо Джонні Інґліша у тибетському монастирі, де він здобуває душевний спокій після життєвого потрясіння. За кілька років до того Джонні провалив важливу операцію у Мозамбіку, втратив титул рицаря та був звільнений із МІ7. Нове завдання повертає його до роботи, проте "правила шпигування" за роки його відсутності суттєво змінилися.

МІ7 стала частиною корпорації Тошіба, посаду "Пегаса" зайняла жінка (Джилліан Андерсон), а замість класичних ручок-пістолетів з'явилися високотехнічні цифрові ґаджети. Джонні повинен швидко зорієнтуватися у цьому незвичному для нього оточенні і спіймати міжнародну банду кілерів, які готують замах на китайського прем'єр-міністра.

З попередньої частини в картині залишилися тільки продюсери, сценарист Вільям Девіс та сам виконавець головної ролі Ровен Аткінсон. Місце помічника Бефа (Бен Міллер) зайняв юний агент Тайлор (Деніел Калууя), а "дівчину Інґліша" цього разу зіграла Розамунд Пайк, яка, до речі, колись з'явилася у фільмі бондіани "Помри, але не зараз" (2002).

Новий фільм про Інґліша не зміг обійтися без цитат із нових картин про Бонда, як от епізод з паркуром, який уславив "Казино Рояль". Щоправда принцип ґеґів практично не змінився - перед нами той самий набір незручних та непристойних ситуацій, в які потрапляє головний герой через власне тупоумство та самовпевненість.

Крім того, декілька сцен, скажімо, епізод із сміттєпроводом та політ на парашуті, вочевидь, потрапили у "Перезавантаження" із попереднього фільму, щоправда, у дещо видозміненому вигляді.

Режисер другої частини Олівер Паркер до "Інґліша" спеціалізувався на екранізаціях британської класики, зокрема творів Оскара Вайльда. 2009 року вийшов його фільм "Доріан Ґрей", знятий явно без поваги до літературного першоджерела. Втім, переміна режисера мало що змінила у "Джонні Інґліші". Як перша, так і друга частини страждають через свою аморфну структуру, брак динамізму та непевний ритм

Зрештою, картина місцями по-справжньому смішна, завдячуючи Ровену Аткінсону, який не виходить зі свого амплуа пустоголового телепня вже кілька десятків років.

Оцінка фільму 3,5 з 5

Жертви квартирного питання

Є чимало фільмів, які розповідають про неприємності, які можуть спіткати квартиронаймача у новому помешканні. Взірцевою у цьому випадку є "квартирна трилогія" Романа Полянського, в якій режисер створює відчуття гнітючого жаху, що ховається за мирними стінами звичайного житла. Фільм Антті Йокінена "Пастка" (в оригіналі "Мешканець" - "The Resident") також проникає у потаємний світ старих будинків "з історією" та їхніх пожильців.

Головна героїня - лікарка швидкої допомоги Джульєтта (Гіларі Свонк) - покидає свого зрадливого хлопця і переїздить на нову квартиру. Власник будинку Макс (Джеффрі Дін Морґан) здається їй симпатичним та привітним чоловіком, до того ж, він пропонує їй винайняти помешкання за дуже скромну ціну. Між Джульєттою та Максом зав'язуються романтичні стосунки. Проте незабаром жінка розуміє, що не може забути колишнього хлопця, крім того, він сам готовий іти на примирення. Зрештою, ображений Макс починає шпигувати за нею, і лише тоді перед Джульєттою відкриваються усі темні закапелки його душі.

"Пастка" за всяку ціну хоче здаватися "серйозним" європейським трилером без набридливих голлівудських штампів. Вирішальним у цьому випадку стало, ймовірно, фінське походження режисера. Його герої непередбачувані та несподівано жорстокі. Зазвичай американці детально пояснюють мотивацію героя і наприкінці картини демонструють своєрідний моральний урок, проте режисер Йокінен просто занурює глядачів у патологічний світ своїх персонажів без усяких пояснень.

Зрештою, сама стрічка виглядає на диво безпорадною, а після кількох хвилин перегляду стає зрозуміло, що головує тут не режисер, а оператор-постановник Гільєрмо Наварро, який отримав свого "Оскара" за роботу над "Лабіринтом Фавна". Наварро любовно зафільмував усі трухляві закапелочки старої нью-йоркської квартири, милувався дерев'яними панелями у вітальні, кахлями у ванній та не забув показати живописний вид із вікна, завішаного красивими шторами.

Втім, деякі епізоди виглядали дуже дивно. Скажімо, у сцені, де маніяк підглядає за героїнею через двостороннє дзеркало, камера явно бачить більше за героя. І таке відверте споглядання одразу ж руйнує усю "магію кіно".

Дія у фільмі зовсім не розвивається. Відразу зрозуміло, хто переслідувач, а хто жертва. Залишається лише безкінечне з'ясування стосунків та біганина коридорами будинку із різними небезпечними предметами у руках. Серед безперечних мінусів картини - її фінал, який несподівано для всіх перетворюється на один безкінечний і давно заїжджений кіноштамп. Серед бонусів - поява у ролі дідуся Макса легендарного Крістофера Лі. "Пастка" була знята студією "Гаммер", на якій Лі працював з кінця 1950-х років, тож ця маленька роль була своєрідним знаком пошани видатному акторові.

Оцінка фільму 1,5 з 5

Усі фотокадри з kino-teatr.ua