"Шкіра, в якій я живу": химерний експеримент Альмодовара

6
3 жовтня 2011

Дуже не хочеться зводити рецензію на фільм "Шкіра, в якій я живу" до слів, що кіно Педро Альмодовара "вже не те". Ще з середини двотисячних в його роботах стала відчуватися втома від яскравих барв, незвичних перверсій та гротеску, які й принесли йому успіх на фестивалях та уславили серед любителів мистецького кіно.

Втім, мелодрама залишилася, але без свого блискучого обрамлення вона схилилася у бік мильних опер.

"Шкіра, в якій я живу" відчутно програє раннім роботам Альмодовара, проте цю картину не можна залишати без уваги, адже за позірної простоти сюжету вона має цікаву і складну структуру. Краще просто забути про ім'я автора стрічки, аби уникнути зайвих порівнянь не на її користь.

 
Франкенпедро

У фільмі йдеться про пластичного хірурга Роберто (Антоніо Бандерас), який живе самітником на своїй розкішній віллі. Його дружина та дочка померли, а єдиною близькою людиною є стара економка. Весь свій час він присвячує створенню штучної шкіри, яка мала б кращі властивості за людську. Результати дослідів він випробовує на своїй єдиній пацієнтці Вері, яку ніколи не випускає із замкненої кімнати. Якось до вілли Роберто приходить незнайомець у костюмі тигра. Поява цього чоловіка запускає ланцюжок подій, які розкривають таємниці усіх трьох мешканців будинку та призводять до трагічного фіналу.

 
Колізія "Шкіри, в якій я живу" доволі проста і в кіно зустрічалася сотні разів в різних варіаціях. Йдеться про історію стосунків Творця і його Творіння, щоправда, тут вона доповнюється темою злочину і відплати за нього. У цьому контексті згадується, звісно, не лише доктор Франкенштейн, але й середньовічні алхіміки, а ще доктор Орлофф з картини іншого іспанця Хесуса Франко, який також займався "пластичною хірургією"; і не забуваймо про божевільного Ротванґа зі своєю штучною жінкою Хелл із "Метрополіса". Цю суміш наукової фантастики і трилеру Альмадовар розбавляє однією зі своїх улюблених мелодраматичних тем - історією про незнищенну силу материнської любові.

Втім, картина цікава не сюжетом, а технікою зйомки. Альмодовар використовує середні та близькі плани, створюючи по-справжньому тісну та клаустрофобічну атмосферу. Його герої пересуваються у розкішних декораціях, які одразу ж нагадують про антураж старих горорів. Структура фільму доволі складна - численні флешбеки миттєво змінюються на епізоди "реального часу", а спогади різних героїв вигадливо перехрещуються між собою.

 
Зрештою, складається враження дуже рафінованого видовища, режисер якого буквально чинить насилля не лише над тілом фільму, але й над своїми героями. Їхні вчинки, здається, продиктовані тільки волею автора картини, і ми просто змушені їх прийняти. Ці вчинки важко пояснити законами побутової житейської логіки. Режисер якось казав, що його фільм стверджує непорушність ідентичності, яка не залежить від зовнішнього вигляду та власного гендеру. Але ідентичності Вери та Роберто все-одно залишаються розмитими та окресленими пунктирно.

Складний шлях терапії

Взагалі, нову картину Альмодовара можна сприймати як фільм про деконструкцію та реконструкцію людського тіла. Цікаво, що коли ми говоримо про перехід певних меж, про трансгресію, то завжди стаємо на позицію суб'єкта, який власне переходить ці межі, ламає рамки, розриває старі зв'язки та відкриває нові горизонти. Проте за радістю нових відкриттів ми часто забуваємо про об'єкта трансгресії, якого було поламано, розірвано, перейдено та відкрито. Альмодовар у своєму фільмі не лише надає слово цьому зневаженому і присилуваному об'єкту, але й показує, що першовідкривач може, врешті-решт, бути покараним за своє нахабство.

 
Інший можливий шлях до розуміння стрічки ховається у класичний роботі Зіґмунда Фрейда "Скорбота і меланхолія". Скорбота від втрати близької людини веде до втрати цікавості до світу, його збіднення, в той час як меланхолія викликає агресію проти власного "Я". Роберто втратив близьких йому людей і віддалився від світу. Водночас інший важливий  герой картини - Вінсенте - ніяк не може розібратися із собою: він вживає наркотики, ганяє на мотоциклі і відчуває втрату сенсу існування. Його розщеплену особистість характеризують жіночі манекени, які він створює із різних шматків матерії.

Убивство Роберто примиряє його із довколишнім світом, перетворюючи його тіло на звичайну річ, а вимушена трансформація Вінсенте дозволяє йому віднайти власне Я, яке задовольняє не лише його, але й близьких йому людей. Тож "Шкіра, в якій я живу" також розповідає про складну терапію, яку переживають два проблемних суб'єкти. Кожен з них отримує свій урок на майбутнє, щоправда, їм доводиться заплатити занадто велику ціну за власний внутрішній спокій.

 
Оцінка фільму 3 з 5

Автор дякує кінотеатру "Київ" за допомогу в підготовці матеріалу.

powered by lun.ua