Зимова осанна Забужко Оксані

55
11 лютого 2013

9 лютого Оксана Забужко та запрошені нею гості влаштували "Картографію". Так називається акція з обговорення-осмислення збірки есеїв "З мапи книг і людей".

Вечір дискусій назвали метафорою "Жива книга". В меню – виступи речників, музика гурту "Сестри Тельнюк" і скайп-контакт із географічно далекими Ігорем Померанцевим і Леонідом Плющем.

За задумом розмови мали вестися навколо вибраних користувачами Facebook есеїв. Тобто навколо найцікавіших читачам персоналій і текстів.

В результаті розмови вийшли доволі "оксаноцентричними". Речникам найбільш цікавими, вочевидь, видалися не так сюжети есеїв, як їхня авторка.

І в цьому є своя логіка. Зрештою, "З мапи книг і людей" є книжкою дуже особистісною, і розділити тут тексти від авторки, об’єкти від суб’єктів - не так і легко.

"Картографію" можна було дивитися наживо через інтернет-трансляцію. Сьогодні "Українська правда. Життя" пропонує розшифровку найцікавіших тез речників.

Харч для розуму є – лишилося все осмислити.

Оксана Забужко

Кілька тисяч людей від вересня цю книжку прочитали. Ось ці реакції читачів, відгуки і в реалі, і в інтернеті, відгуки, які запаленими вогниками по сотням тисяч невидимих бікфордових шнурів, які перебігали ось так від людини до людини. Вони зрештою сформували запит на суспільне обговорення. Це була реакція незагодженого інтелектуального подразнення.

Цю акцію ми готували за відгуками, за проханнями читачів, які вибирали найцікавіші чи найбільш насичені новою інформацією есеї. Ця акція – це ще й спроба відтворити структуру книжки, але не тільки.

Я говорю про потребу публічного обговорення. Здавалося б, немає нічого більш природнього, ніж публічне обговорення, але не в українському публічному просторі. В нас немає де обговорювати книжку, немає книжкових ток-шоу на телебаченні а радіо, як в Європі.

В нас немає обговорень у пресі, коли якась книжка збурює, і її обговорення триває в пресі не один місяць. Молодше покоління вже забуло, що це таке. Книжка, котра сама по собі є гіпертекстом із багатьма лінками на багато невідомих, – книжка виявила, що в нас немає єдиного культурного середовища, того, що мало би тримати культурне поле країни.

 Фото надані прес-службою MERIDIAN CZERNOWITZ 

Ця книжка є складеною з немовби кубиків lego. Книга – це мапа чи спроба мапи людей, книжок, фільмів, героїв, персоналій що вплинули на моє життя. За тим всім насправді була спроба створити, нашкіцувати духовний портрет усього українського інтелігентного культуротворчого середовища, продуктом якого я є сама, і яке в 1990-ті роки ще було було присутнє і відчутне в спробах дерадянізувати Україну, а в 2000-ні роки розсипалося, розпорошилось по різних своїх інформаційних закапелках.

Сьогодні в нас немає зв’язку між поколіннями. Чимало імен і артефактів, які згадуються в книзі, нікому вже нічого не говорять. Це і є той лінк у невідоме, за яким ідуть читачі.

Це окрема тема, але так само є професійна сегрегація: художники не читають книжок, письменники не ходять в концерти, режисери і не читають, і не ходять в концерти. Це цехова роздробленість. Цей вечір складали однодумці і різних поколінь, і представники різних видів мистецтва.

Ми спробували зібрати героїв цієї книжки, зокрема і згадану програму "Документ". Програма "Документ" була на українському телебаченні в ті часи, коли телебачення ще можна було дивитися. Вона була одним із героїв есею "Тема з варіаціями".

Коли ми готували цю акцію, і я спитала в Юрія Макарова, чи збереглися записи тієї програми – це нібито логічно, діло недавнє. В есеї згадується передача 2003 року, і було би логічно її фрагмент показати. Виявилося, що в нас не зберігають телевізійних архівів. Тобто ця сама культурна пам’ять, яка розпорошена, усувається вже з-під наших ніг зараз.

В нас не зберігаються культурні архіви за 1990-ті роки. Проблемою було знайти записи, наприклад, з Соломією Павличко та взагалі зібрати докупи те, що можна зібрати, те, що згадується в цій книжці.

Ви також почуєте коментаторів та інтелектуалів з різних галузей та різних поколінь – найстаршому вже за 70, молодшому за 30. Це спроба тут принаймні на один вечір з різнорідних енергій, які представлені в цій книжці, за запитами читачів скласти і відтворити аналог – я так скажу - живої книги. Елемент імпровізації буде, це не є наперед зрежисована вистава. Це вечір однодумців, які впевнені в тому, що українське культурне середовище, те, яке має тримати культурне поле країни, не скінчилося, і ця книжка є продовженням, а не пам’ятником тому, що пішло, і вже нема.

Першим есеєм, за який проголосували читачі на Facebook, був есей "Планета Полин: Довженко – Тарковський – фон Трієр, або Дискурс нового жаху".

Це потягнуло за собою ширшу тему і ширшу рефлексію. Проблему нашого виходу з зони, де чорнобильська зона є метафорою, виходу з історичної зони катастроф, яка була зоною мовчання, зоною непроговореного трагічного досвіду, досвіду недавньої обпікаючої історії, досвіду, який ніколи не був предметом рефлексії, і для якого немає слів. Як культура має працювати з тим, для чого ще нема слів, для чого ще не знайдено інструментів у культурному арсеналі?

Вадим Скуратівський

Я не зважуюся коментувати ані Довженка, ані Тарковського, ані фон Трієра – зважаючи на ту обставину, що вони говорять набагато краще, ніж я, маленький слабенький теоретик.

Тут найцікавіше інше. Всі вони пов’язані один з одним. Наприклад, Тарковський казав, що Довженко – це його кіноуніверситет. Маленького Тарковського не водили в кіно – вважалося, що кіно - це щось несерйозне. Але 1939 року його привели на довженківський фільм "Щорс". Перші кадри фільму "Щорс" стали для Тарковського основою основ його кінематографу. Ну а фон Трієр присвячує свої роботи пам’яті Тарковського.

Режисери сказали те, що режисери. І я, щоб понизити патетику, хочу нагадати анекдот про нашого великого земляка – інженера Корольова.

Вадим Скуратівський: "Ми живемо в дивному світі. З 18 століття ясно – ну зупиніться! Але не зупиняються"

Якось наприкінці 1930-х після польоту ледь сідає літачок, звідти вилазить втомлений пілот і каже: "Магнето відмовило, магнето".

Ішов Корольов по Хрещатику, думав про це, а тут йому назустріч іде такий український дядько – не дуже тверезий, з перемотаним оком. Іде і каже сам собі: "Як оце добре Господь зробив - як одного ока нема, то друге є".

Інженер Корольов те почув та побіг на аеродром. Не вітаючись побіг до пілота та закричав: "Магнето, треба ставити ще одне магнето".

Про що йдеться? Культура облаштувала кілька магнетто. Кінематографічне, ліричне, особливий лірично-есеїстичний спосіб мета-описання, що так блискуче постало в текстах Оксани Стефанівни.

Але є інше магнетто – сама наука та забутий сюжет науки – ревізія цієї науки, що почалася у 18 столітті саме в слов’янському світі. Великий Руджер Бошкович, балканський католик, першим здогадався, що матерія складається з дивних точок, пов’язаних між собою, і що сила, яка втручається в той зв’язок, руйнує його, і все закінчується катастрофою. І все закінчилося ментальною катастрофою – Бошкович помер у психіатричній лікарні. Це 60-70-ті роки 18 століття.

Згодом чеський шахтарчук приносить місцевому аптекарю якийсь метал. Той метал назвали "уран". І десь у 1890-х роках інженер Новаліс написав книгу про те, що вчені починають мучити світову речовину, і вона починає опиратися в напрямку до світової катастрофи. Ніхто на це не звернув увагу.

У 60-70-х роках того ж століття Ньєпс, племінник винахідника фотографії, носив уранілову сіль в кишені та засвітив плівку. Хімік бігав по Парижу, але наука не могла пояснити того випадку. Завдяки цьому, ми отримали ще 50 років.

А вже в 1945 році, коли впала та сама бомба на те саме місто, то засвітилися всі можливі плівки. Історія ніби замкнулася.

Це найголовніший сюжет всієї світової цивілізації, і він на повну силу виявив себе в квітні 1986 року. Все це передчував і Вернадський. Він у 1912 році замислювався тільки над тим, чи уціліє цивілізація

Ми живемо в дивному світі. З 18 століття ясно – ну зупиніться! Але не зупиняються.

Оці фільми нагадують нам про характер цієї помилки – те, що ми отримали, і те, що ми робимо з того, що отримали. Іншого сюжету в напрямі гальмування цієї катастрофи немає.

Я дуже дякую, що пані Забужко зупинилася на цих сюжетах, що зробила це по-своєму.

Пам’ятаєте, в "Страшній помсті" раптом стало видно в усі кінці світу? Так і нам з деякого часу – з квітня 1986 року – має бути все ясно, ясний весь навколишній світ. 

Катерина Білокур

Оксана Забужко

В постколоніальних практиках України для мене абсолютно емблематичною – так само, як емблематичною є постать Тараса Шевченка в 19 століття – є постать Катерини Білокур як жінки, що була одночасно генієм, кріпаком у підсталінській України – бо ще на нашій пам’яті в 1950-х роках, якісь 2 покоління тому, існувало рабство, люди жили без паспортів як кріпаки.

Віра Агеєва

Дуже важко повірити, що голос, що інтонації, які ми чули – з середини 20 століття, з модерністської доби. Це говорить сучасниця Пабло Пікассо, того самого, що назвав її свого часу "Генієм", побачивши її картини на виставці в Парижі.

Колись Вірджинія Вулф нафантазувала долю геніальної сестри Шекспіра. От якби в Шекспіра була сестра, така ж геніальна, як Шекспір, в неї не було би жодної можливості зреалізуватися. Навіть якби вона втекла з дому, в театр "Глобус" її би не взяли, бо в театрі жіночі ролі грали чоловіки.

Як пише Вірджинія Вулф , та жінка би закінчила напіввідьмою, забутою всіма. Так само забутою всіма та не почутою закінчила Катерина Білокур, в українській культурі, але в 20 столітті. Це тим страшніше, тим дивовижніше, бо ідеться про інший час.

Катерина Білокур говорила вже після Лесі Українки. Вона представниця культури, де вже написана "Касандра", де вже є жіноча версія "Дон Жуана". Очевидно, що тут значно ширший сюжет. Радянізація України була кроком назад від модернізму, кроком у домодерний світ, поверненням до кріпацького стану та статусі. Попри все, Катерина Білокур відбулася як художник. Не треба ілюзій – відбулася не вповні, не так, як могла би відбутися. Тут можна говорити про силу таланту.

Віра Агеєва: "В радянському дискурсі такої відповіді "Я –жінка" не було і бути просто не могло"

Нам усім розповідали в школі, як тяжко жилося Тарасу Шевченку. Але нам ніхто не розповідав, як тяжко жилося генію, що прийшов у селянську хату дівчинкою. Про цього генія нам не розповідали. Це одна з численних лакун, що є в нашій культурі.

Мені би хотілося зробити трохи ширший розмисел про жінку в українській культурі. Я дуже люблю анекдот про читача, який довго носив у кишені перше маленьке видання "Польових досліджень українського сексу" і все ніяк не може збагнути, де там авторка секс знайшла. Це дуже проникливе прочитання, це чудова в своєму лаконізмі рецензія.

Для нашого покоління це був роман про пошук ідентичності. Умовного 1986 року Чорнобильська катастрофа породила покоління 1986 року. Є інше визначення - покоління 1991 року, діти незалежності. І те , і те взаємно підсвічувалося.

Коли треба було шукати собі місце в цьому новому стані світу, треба було відповісти на запитання, відповіді на яке ми не шукали ніколи. Це як Симона де Бовуар казала, що її перша відповідь на запитання "Хто я?" буде "Я – жінка".

В радянському дискурсі такої відповіді "Я –жінка" не було і бути просто не могло. Наприкінці 1990-х українські жінки почали не відповідати "Я – жінка", ми відкрили, що відповідь вже є, і що фемінізм та ґендер аж ніяк не з Америки привезені, аж ніяк не імпортовані.

Мені хочеться згадати Соломію Павличко, котра зробила багато для нашої консолідації – це можуть підтвердити всі мої ровесники. Я ніколи не забуду, як колись Соломія, перестрівши мене в коридорі Інституту літератури, струшуючи пилюку відділу рукописів, розказувала, що знайшла в архіві Осипа Маковея текст, що починається словами "О, майбутня феміністка".

І далі Маковей виправдовується, що розірвав з Кобилянською не тому, що не розумів її поглядів, а з інших причин. Соломія сказала, що це прочитала як звертання особисто до неї. Це був голос із модерної доби, що звертався особисто до нас. І Маковей виправдовувався перед майбутніми феміністками.

На щастя, до нас дійшов не тільки виправдальний текст Маковея. До нас дійшли інші тексти, і ми переконалися, що є потужна традиція, що є першорядні жінки-авторки, що відповідали на запитання, якою має бути жінка 20 століття.

В цих пошуках нової ідентичності став подією роман "Польові дослідження". Не роман про секс, а роман про ідентичність. В українській літературі оця традиція традиція виявилася неперервною. Від Лесі Українки до Оксани Забужко. Це така культура і література, де є чим гордитися, де є, з якої традиції брати.

Книжка "З мапи книг і людей" - це книжка надзвичайно цікавої есеїстики, яка є свідченням про минуле десятиліття, авторським документом.

Я колись подумала таке: ну добре, жінки охоче брали собі чоловічі псевдоніми, але я не згадаю жодного чоловіка-письменника, який би брав собі жіночий псевдонім. Чому ні один письменник не взяв собі жіночий псевдонім? Можна було би заговорити її голосом, зідентифікувати себе з її розмислами, з її інтелектом. Пояснювати, чому так сталося, можна довго.

В 19 столітті було багато авторок, які псевдоніми охоче брали, в 20 столітті вони, хоч псевдоніми брали рідше, часто говорили чоловічими голосами – я тут говорю про соціалістичний реалізм. Сьогодні письменниці псевдоніми собі майже не беруть і говорять своїми голосами. Наприклад, у текстах Оксани Забужко одразу ясно, що говорить жінка-письменниця.

В цьому сенсі "З мапи книг і людей" - книжка дуже автентична. Тут немає бажання говорити панівним голосом, як це було в патріархальній культурі, як це робило багато авторок.

Якщо це не жіночий документ, то це свідчення про наш час, сказане жінкою. На щастя, цій жінці вже не треба адаптуватися та пристосовуватися до панівної культури. Мало хто з авторок має мужність так говорити. Мужність нашим жінкам дуже потрібна.

Соломія Павличко та Юрко "Пако" Покальчук

Оксана Забужко

Я би хотіла розвернути цю розмову вбік від Оксани Забужко.

Тут є герої, чиї імена почали звучати так чи інакше. Ми переходимо від мапи книг до мапи людей - тих людей, які для мого середовища є формативними.

Я нещодавно замислилася, що є спільним для есеїв, які читачі вибрали для обговорення - "Ефект присутності" та "Історія рок-н-ролу по-українськи", есеї про Соломію Павличко та Юрка Покальчука. Що спільного між усіма цими людьми, незалежно від покоління?

Це однозначно люди культури, приналежні до цієї культури, що несуть геном цієї культури, і це люди свободи, люди з власним внутрішнім ритмом, що мали і мають відвагу жити в своєму власному питомому ритмі, не достосовуючись до оточення.

Це та відвага і та пасіонарність, яка міняє світ довкола таких людей. Самі ці люди і творять середовище довкола себе.

Олесь Доній

Мені було дуже приємно читати про Юрка в цій книжці.

Бо – я зізнаюсь – мені нелегко читати Оксану Забужко. Деякі її речі для мене заважкі. Через кучугури мені хотілося продиратись у 1990-ті роки, а зараз хочеться легшого чтива. А ті, хто продереться через ці кучугури – отримають приз.

Олесь Доній: "Я зізнаюсь, мені нелегко читати Оксану Забужко" 

Наприклад, есеї з книги "З мапи книг і людей" на початку я не відчував як щось моє. Аж поки не дійшов до есеїв про людей. Воно таке маленьке, але тепленьке.

Оксана Забужко все пропускає через себе. Це завжди оголений нерв. Пако так само жив. Недаремно вона згадала, як він плакав. Він справді був, як немовля. Я можу розповісти безліч випадків, коли він щиро ображався, сварився на все життя, а потім мирився. Наприклад, він міг сильно образитися за те, що хтось не згадав у афішці його ім’я.

Про його хворобу ми ,"барикадівці", знали. Пам’ятаю його очі, коли за два тижні до його смерті він вимагав, щоб його відвезли на тачанці на фестиваль, присвячений йому – хотів читати вірші, хотів виступати.

Але лікарі не дозволили. Дозволили хіба що червоне вино, бо вже нічого зробити не можна. Але він за два тижні до смерті все рівно хотів виступати, хотів читати вірші.

Він перший почав виступати під музику – ще Неборак пробував зробити "Неборок", але Пако був першим. Він вмів випереджати тих, хто був набагато молодшим.

Він був дуже непростий. Ось футболка з текстом "Вчіть, б*дь, нашу мову" - її Пако придумав. Мене за цю футболку дуже критикують. І цого за це дуже критикували. Наші пуритани так само колись ображалися на Соломію Павличко за те, що вона ввела в літературу табуйовану лексику в своєму перекладі "Коханця леді Чаттерлей".

Пако був агресивний, брутальний і непосидючий.

Я би хотів, щоб ми поважали його не тільки як друга, але і як поета. Ми не дослухаємося до текстів наших друзів-митців.

Я наново оцінив Покальчука, коли ми записали диск із його віршами. Я попросив різних поетів різного віку прочитати тексти Пакко для нашого диску. Всі читали їх, як свої. Вони пропустили їх через себе.

Він колись хвалився: "А я піпл можу тримати 30 хвилин". Насправді він досі тримає піпл.

Юрко Покальчук ішов з ліхтарем. Нам треба шанувати не тільки Солю та Пакко, а всіх тих Діогенів, що сьогодні ідуть з ліхтарем.

Оксана Забужко

Ігор Померанцев першим зреагував саме на есеї про Юрка Покальчука та Соломію Павличко. З Соломією він навіть перетинався на різних європейських форумах. Це значить, що культурне середовище не локалізоване в межах однієї країни.

Коли вони перетнулись у Лондоні – старий радянський емігрант і молода блискуча зірка українського літературознавства – вони впізнали один одного.

Не випадково колись саме Соля першою переклала одне з оповідань Померанцева – він тоді радів, що повертається до України.

Ігор Померанцев

Оксана Забужко – ткачиха, она герой производства. Какого рода производства? Что она ткет?

Я думаю, что она занимается вот такого рода ткачеством: есть такая ткань – историческая национальная память. Она очень тонкая, и ткать ее можно по-разному.

Можно делать так, как делал Марсель Пруст на французском языке. Это была очень тонкая ткань предельного индивидуалиста. Он показал, что мышление ассоциациями не менее важное, не менее точное, чем логичное мышление.

Это позволительно на фоне национальной культуры и национальной памяти, не разорванной в клочья.

Или есть эпос Энтони Пауэлла – это британский ответ Марселю Прусту – "Танец под музыку времени". Это тоже плетение национальной памяти, но индивидуально-социальной, на фоне, опять же, непрерывной национальной памяти.

А что касается национальной украинской памяти, то ткать ее – занятие мужественное и трагичное. Эта память была разорвана в клочья. Ей выламывали руки, ломали пальцы – я говорю о давних временах, о Валуевском циркуляре, об Эмском указе.

А в 1932-1933 годах национальная украинская память умерла – умерла от голода. Ее останки хранились в ГУЛАГе, после войны эти останки хранились в мюнхенском вольном украинском университете, в нью-йоркских украинских изданиях – например, в "Сучасності" - в пермских и мордовских лагерях.

Должен был прийти писатель или несколько писателей, которые бы восстановили непрерывность национальной памяти. Лучше всего память сохраняет язык. Хотя, казалось бы, язык – это самое хрупкое, что может быть.

Более крепкими кажутся пирамиды – но это мертвые символы. Язык – это самое прочное. Лучше всего память хранить в языке.

Без памяти мы все – люди и нации, больны Альцгеймером.

Оксана восстанавливает ткань памяти. В этом смысле Оксана – ткачиха, передовик производства, герой производства, которому нет цены.

Володимир Єрмоленко

Я хотів би продовжити те, що говорив Ігор Померанцев. Цього року – 100 років від першої публікації "В пошуках втраченого часу" Марселя Пруста.

Що відрізняє нашу епоху від прустівської?

Пруст вірив, що пам’ять і минуле – незнищенні. Він вірив, що в нашій свідомості все зберігається. Вірив, що досить літературної роботи, і втрачений час стане віднайденим часом.

Є інша англійська відповідь Прусту, це сучасна відповідь– роман Джуліана Барнса "Відчуття кінця", де головний герой живе з відчуттям, що забув головну подію свого життя, яка визначила багато речей.

Епоха, в якій ми живемо, це епоха, де амнезія стає головною загрозою. Нам легше знищувати пам’ять, легше знищувати архіви, легше знищувати листування – особливо електронне.

Книжка "З мапи книг і людей" – це боротьба проти амнезії. Тут є гарний образ наркотика "медізолам", який блокує наші згадування про травматичний досвід. Це чудовий образ, який описує багато сюжетів цієї книжки.

Власне робота письменника, робота філософа – це опиратися спокусі медізолама. Опиратися спокусі стирання, амнезії, анестезії пам’яті. В цьому сенсі для мене дуже важлива ця книжка.

Інший момент – момент пам’яті історії, пам’яті часу.

Французький філософ П'єр-Симон Балланш у 19 столітті сказав: "Люди минулого – це ми. Люди Римської імперії – це ми. Люди Античної Греції – це також ми".

 Немає дистанції між нами та людьми з минулого.

Що відбулося в 20 столітті? Відбувся великий злам – і зі Школою "Анналів", і з Прустом, і з Бергсоном, і з мікроісторією.

Головна думка цього зламу – люди минулого це не ми.

Це колись було дуже продуктивно. Бо ми навчилися думати про минуле та розуміти його унікальність.

Але якщо минуле – це не ми, то навіщо воно нам? Чим воно цікаве, чому воно може навчити?

Оксана Забужко робить нам ін’єкцію 19 століття: минуле - це знову ми. Бо минуле ніколи не минає – воно постійно перероджується.

Всі ці мерці, мертві герої з минулого є нашими сучасниками, нашими сусідами по будинку, нашими друзями.

Я одночасно з цією книжкою читав Жюля Мішле. В нього є метафора "історик – це магістрат міста, що опікується мертвим, щойно людина померла, і в неї не має родини, що б зберегла пам’ять про цю людину. Історик зберігає ту пам’ять!.

Оксана Забужко виконує роботу подібну до роботи цього магістрату.

Окрім пам’яті, в цій книжці є ще один сюжет. Це тема любові. Тут є есей "What makes you smile when you are tired". І це любов.

Особливість цієї книжки – тут немає втоми. Тут є багато енергії, багато любові, багато пам’яті.

 

Леонід Плющ

Оксана Забужко

Я писала свій есей після, того, як Леонід Плющ накоротко приїздив в Україну. Звідси він поїхав так і не розпізнаний місцевим середовищем. Хоча те місцеве середовище після 30 років еміграції його би мало вітати так само, як вітали своїх вигнанців у Чехії, Польщі та зрештою й Росії.

Леонід Плющ

У передмові до книжки листування з Юрієм Шевельовим Оксана Забужко пише, як їй доводилося долати лакуну в 52 роки. Це була лакуна в різні епохи, різні країни. Саме так і я сприймаю Оксану Забужко. Для мене вона – міст між моїм поколінням і нинішнім поколінням. Це як естафета, що переходить від нас до них.

Що їх об’єднує, то це темпоритм. Про такий темпоритм мені казав один єврейський дисидент. Він мені пояснював, що в євреїв і слов’ян – різні темпоритми, тому краще жити окремо, щоб не зав’язувати революцій. Я з цим не погодився, але в цьому щось є. В цьому є щось від того, що Гумільов назвав "пасіонарність". Це ритм життя, протилежний тому, що ми називаємо "хуторянство". Він часто викликає роздратування, але він спонукає думати, брати участь у думці автора – заперечуючи її чи погоджуючись із нею.

Важливим елементом того темпоритму є насиченість тексту. В Оксани Забужко насиченість тексту така велика, що кожна деталь грає. Ти ніби дивишся через мікроскоп, збільшуване скло. І щоразу бачиш щось нове для себе.

Для мене такою новою фігурою виявився Юрко Покальчук, якого я дуже добре знав, але не з того боку.

Так само – з Катериною Білокур. Здавалося б, із нею все ясно. І тому паралелі з Шевченком, з Цвєтаєвою спершу здаються перебільшеними, але потім у них проглядає сама суть. Таким чином Забужко досягає унаявлення того, що не є очевидним. І за нею іноді хочеться дописувати, включати ту чи іншу деталь, співпрацювати з автором.

Навіть те, що видається надмірним, притягує.

Євген Сверстюк

 

На дворі опускаються хмари, опускається асфальт, і давить всіх один важкий тягар.

А насправді гнітить розпад пам’яті. Десь раптом з’являється книжка донецької грекині Раїси Мороз, яку підняли до рангу української націоналістки. Десь з’являється книжка запротореного на десять років до дурдому Миколи Плахотнюка, яка відновлює пам’ять минулого.

І тут з’являється щось зовсім інше на тлі того покоління, яке чомусь не займається ткацтвом. З’являється світлий промінь, книжка Оксани Забужко, яка справді є ткачихою. Тут Ігор Померанцев перехопив весь мій виступ.

Вона справді тче основу – надзвичайно важливу та рятівну для нас основу.

Я вже не пам’ятаю, які книжки я дарував дітям, але діти пам’ятають.

Одного разу я ніс якійсь дитині балончик із мильними бульбашками. І показав його. Дитина подивилася, очі загорілися. Це було щось таке, що рідко буває на обличчі – такий захват. Мені не вистачило уяви дитині віддати ці бульбашки, а іншій щось інше подарувати. І мені досі соромно за не подароване.

Мені дуже імпонує, що в книжці Оксани є багато того, що закладено в дитинстві. Багато прочитаного. Думаю, це нині би вистачило на сотню дітей.

Зокрема мені цікаво було читати про Миколу Вінграновського – про те, як багато він посіяв у дитячих душах. В свій час ми не дуже те цінували – але не для нас те сіяли.

Я би хотів сказати про думку, що Микола Вінграновський сів не в той літак: ніби він сів у літак трибуна, хоча насправді був дитячим письменником. Але це не зовсім так.

Він насправді сів не в той літак – сів у літак довженківської патетики того кінофільму "Повість полум’яних літ", де він зіграв.

Пам’ятаю, як він прийшов до редакції "Вітчизни" - ми тоді ще були не знайомі – і з захватом почав говорити, що єдине на часі – це їхати на цілину. Він говорив про це з таким патосом. І я сказав йому: "Юначе, мені хочеться вилити вам на голову відро холодної води". Він подивився на мене уважно. І з тієї хвилини ми подружилися.

Він став поетом національним, став трибуном уже після пересадки з того літака. Він там був цілком на місці. Він зіграв колосальну роль. Я досі цитую з пам’яті не ті його вірші, що були в редагованих збірках, а те, що він сам читав з трибуни.

З легкої руки Оксани пішло слово "повернення до притомності", опритомлення. Це і є повернення пам’яті.

powered by lun.ua