Книжки червня: Жадан, Лузіна, Іздрик… і норвезькі підлітки

67
11 червня 2013

Закінчився "Книжковий Арсенал", почався червень, настав час для книжкових обновок. Цього місяця "Українська правда. Життя" зібрала три дуже різні книжки – на будь-який смак.

Контрастне поєднання Лузіна+Жадан. Інтимний і неймовірно ніжний Іздрик. І переклад норвезької книжки про підлітків "Привіт, це я!", що її варто прочитати не тільки дітям.

Сергій Жадан. Лада Лузіна. Палата №7 (Фоліо)

Коли Сергій Жадан із Ладою Лузіною оголосили про спільний книжковий проект, в соцмережах піднялася буря. Читачі Жадана та Лузіної були обурені, що до їхнього кумира ще хтось "примазався". Діапазон претензій озвучувати не буду. Все одно їх висловлювали часто люди, що не читали жодного з цих двох письменників.

Мені особисто ідея ще на етапі анонсування сподобалася – як спосіб розширити аудиторію читачів сучасної літератури. Та й книжка вийшла геть непоганою.

"Палата №7" - збірка з двох повістин. Вона виходить поза межі звичних сьогодні "братських могилок" без слідів роботи упорядника, які в нас звикли називати антологіями… Тут натомість видно руку спільної роботи.

Щонайменше, тексти створено спеціально для цієї книжки, а не витягнуто з шухляди "по случаю". Плюс видно стилізаторські потуги та спроби об’єднати тексти. Це дуже цікавий досвід колаборації, хоча докупи тексти все одно не склеїлися. Вони залишилися просто двома добрими текстами під однією палітуркою.

Сергій Жадан написав текст "І мама ховала це у волоссі". За сюжетом двоє комівояжерів вирушають у Крим торгувати паленими парфумами. Один із них, Паша, бере з собою доньку Алісу – і між ними геть неідеальні взаємини. Посеред мандрів путівникам доводиться зійти з поїзда через Пашу з гострим апендицитом.

Герої три дні проводять у містечку без назви. Просто таблички та вокзалі ніхто не прочитав. Ці три дні змінюють все. Хоча насправді ніби нічого й не сталося – саме тому переказати важко. Та й сенсу немає.

 

Сюжет тут – рух гарячого повітря, важкі нудні доби, нестерпне чекання на початок бодай яких-небудь подій. Герої – дивні та самотні. І діалоги між ними в очікуванні на якогось їхнього персонального Ґодо все не клеяться.

Перед читачем – хода типових жаданівських персонажів. Міліціонери й клімактеричні працівниці якихось контор, злодії та лікарі, випадкові подорожні та інші мешканці провінційного майже порожнього готелю.

Центр тяжіння та напруження – дівчинка Аліса. Це незвичний для нашої "дорослої" літератури образ дівчинки-підлітка. Дуже освіжає, а також створює в тексті простір для сюжетної лінії про ніжність, можливо, ледь еротичну.

 "І мама ховала це у волоссі" має майже детективний фінал. Паша з донькою вирушають у дорогу. А герой-оповідач залишився в місті з несподіваним новознайденим коханням.

І кода – любовна історія двох людей, у яких можна впізнати оповідача та маму Аліси, за сумісництвом – колишню дружину його найліпшого друга Паші, батька Аліси. Ті декілька сторінок залишають сумнів у правдивих родинних зв’язках між героями. Хто кому тато, одним словом, остаточно не ясно.

Повістина "Одуванчики" Лади Лузіної набагато розлогіша і більш насичена героями. Це любовна доволі кривава історія з багатьма змінними.

В центрі подій – директор продюсерської контори Стас, його юна заступниця Наташа, підстаркувата зірка на останній хвилі популярності Сергій Ходін, а також ніби випадковий персонаж Альона.

Стас, Наташа та Ходін - класичний любовний трикутник. Стас переживає нелюбов Наташі, котра, як йому здалося, раніше була в нього закохана. Наташа переживає нелюбов Ходіна, який до неї нібито загравав і нібито розлюбив. Ходін просто переживає вікову кризу та в принципі не дуже вдало соціалізований. Альона ж взагалі випадково опинилась серед них усіх – дорогою на операцію та смерть від невиліковної хвороби.

У безіменному містечку, тому самому, де вже зупинялися герої Жадана, відбувається розв’язка. Знову провінційне містечко перетворюється на точку, де відбуваються всі зустрічі, розплітаються всі вузли, змінюються долі та розбиваються серця.

"Палата №7" може сподобатися доволі різним читачам. Тут два рівних є крила, як класик писав. Якщо стиль одного з авторів не подобається, то інший, скоріше за все, сподобається точно.

Іздрик. Ю (Видавництво Старого Лева)

"Ю" - це збірка поезій, що були написані протягом року на очах у замилуваної публіки.

Кожен із тих, хто стежить за мережевим життя української літератури, читав ці тексти – в "Мертвому щоденнику" на livejournal і на сторінці Facebook.

 

Але було би хибою думати, що "Ю" - це механічно зібрані 365 текстів річного циклу. Книжка живе власним дуже особливим ритмом. І чимось нагадує улюблену людину. Та всі її непрогнозовані замилування й дратування, спокій і одержимість, чат і телефонні розмови, слова й вчинки.

Це голос зрілої людини, що переживає, імовірно, останнє кохання свого життя. Попри те, що вказівки на адресата текстів розсипані доволі прозорі, важить не особа. Немає значення – чи то Ю, чи то You, чи щось інше. Важить кохання і свобода, яку воно дає.

Якщо говорити про власне книжку, то це найбільш стильна поетична прем’єра першої половини 2013 року. Не знаю, чи осінні новинки принесуть щось настільки ж витримане.

Про "стильність" кажу не випадково. Іздрик сам вкотре оформлює свої книжки. І створює дуже особливий результат. Кожен колаж – не просто ілюстрація до окремої поезії. Це її візуальне продовження.

В текстах Іздрика можливість цієї полісенсорності є ключовою. Саме тому, наприклад, деякі тексти мають прив’язані до музики назви – реп тощо. Читач може рам собі задати ритм і темп читання, надихнутися візуальним рядом чи зосередитися лише на тексті.

"Ю" - книжка для приватного читання. Її можна непомітно проковтнути за вечір – і це буде добрий емоційно насичений вечір. А потім зручно повертатися, як до своєрідного сентиментального альбому, в пошуках відповідного настрою.

Ніна Е. Ґрьонтведт. Привіт, це я! (переклад Наталі Іваничук, Грані-Т)

Книжка стилізована під щоденник дівчинки підлітка Уди. Місце знайшлося і для дівочих "анкет", і для списків справ, і любовних віршів, і запису переживань., і саркастичних карикатур на не улюблених героїв дня.

Уда любить читати, малювати, писати історії, ходить в школу, ненавидить уроки математики, свариться з молодшою сестрою, дратується через цих нестерпних хлопців…

Якщо коротко, то книжка про те, як змінюється ставлення до світу через дорослішання. Про те, як легко ранити друга. І про те, яка тонка грань між ненавистю та любов’ю.

"Привіт, це я!" - незвична для України дитяча книжка. Наші письменники такого, здається, не пишуть. Українська звична дитяча книжка – більш цукрова на смак. А норвезька книжка має більше смаків і спецій.

Діти в книзі Ґрьонтведт – неідеальні. Вони порушують правила та сваряться, не люблять деяких родичів, зляться та не завжди роблять висновки про свою поведінку. Для них світ – часто недосконалий, неясний і не завжди дружній. І на цей світ можна сердитися, якщо хочеться. Презумпції "позітівчіка" тут нема. Що мене дуже тішить.

В цій книзі чимало сказано про дуже проблемні прояви життя. Як реагувати, коли тато втратив роботу і перетворився на домогосподаря, що завжди вдома та щовечора готує вечерю? Чому померлі золоті рибки розчиняються у воді – може, це тато їх спускає в унітаз? Чи варто боятися сусіда з діабетом, яким може просто з цукорнички з’їсти жменю цукру? Як довго працюватиме батарейка в бабусиному кардіостимуляторі? Чи померлий дідусь помер назавжди – чи він вічно живе, бодай у пам’яті?

Окреме добре слово треба сказати перекладачці Наталю Іваничук. Вона зробила надзвичайну роботу – герої Ґрьонтведт говорять сучасно, живо і без цнотливих купюр. Тут, з одного боку, немає надмірної грубості, але, з іншого боку, діти теж іноді лаються. Одним словом, усе те, що можна почути на шкільних великих перервах. Ці звуки в книжці легко почути та впізнати.

Подібне читання може непогано підготувати до низки емоцій, які обов’язково стануться в майбутньому підлітка. Форма книжки має захопити будь-яку дівчинку-підлітка (хоча, можливо, і хлопчика теж). І навіть спокусити, як я сподіваюся, на створення свого аналогічного альбому.

powered by lun.ua