Щоденний діалог про Одеський кінофестиваль. День перший

Стартувала міжнародна конкурсна програма Одеського кінофестивалю. Вона розпочалася стрічкою "Закохатися до смерті" Фредеріка Бонда. Анна Купінська та Ігор Грабович, які стежать за подіями ОМКФ, аналізують фільми і діляться враженнями:

- Аню, кажуть, це кіно про американського секс-туриста, який закохується в румунську віолончелістку. Це справді так?

- Ні. Це доволі пересічна романтична історія, у якій йдеться про хлопця, який на чужині закохується не в ту дівчину. Щоправда, вона обрамлена яскравою коміксною картинкою, дуже виразною та промовистою.

Фільм розповідає про розгубленого і спантеличеного юнака Чарлі Кантрімена з Чикаго, який не маже знайти сенсу у своєму житті. Цікаво, що героя нам представляє закадровий голос, який розповідає глядачу, що йому чекати від цього молодого чоловіка. Починається стрічка зі смерті матері Чарлі, що її привид напучує сина відвідати столицю Румунії Бухарест.

Ця подорож стає для Чарлі переломною. У літаку він знайомиться із літнім румуном Віктором, який, за іронією долі, помирає під час перельоту. Привид Віктора просить Чарлі передати його дочці Габі кумедну шапку, куплену в Америці. Габі виявляється прекрасною віолончелісткою, замішаною в кримінальні справи бухарестських бандитів. Чарлі одразу ж закохується у неї і це почуття штовхає його на відчайдушні вчинки.

Загалом, стрічка має дуже промовисту мораль – можна існувати багато років як живий мрець, і лише кохання здатне пробудити тебе до життя. До речі, оригінальну назву фільму можна перекласти як "Обов’язкова смерть Чарлі Кантрімена", але йдеться про смерть символічну, по-суті переродження.

- Деякі журналісти вгледіли у цьому фільмі американську зверхність щодо Румунії. Ти побачила щось подібне?

- Мені такі звинувачення здаються надуманими. Режисер вдало використовує другий план, чудово відтворює відчуття зміненої свідомості та створює фантастичні образи Бухареста, які пульсують в одному ритмі з хаотичним життям героїв. Одразу захотілося відвідати румунську столицю. Цей фільм сповнений юнацької свободи, легкості сприйняття, навіть ейфорії від повноти життя.

Також варто похвалити "зірковий", але на диво вдалий творчий склад фільму: американського актора Шаю ЛаБуфа, який і зіграв Чарлі, а також двох уславлених європейців – Мадса Міккельсена та Тіля Швайґера.

- Ігоре, ти переглянув сьогодні фільм "Труба" Віталія Манського із програми російського кіно та драму "Жиртрест" Мухамада Ширвані із "Фестивалю фестивалів". Які твої враження?

- Спочатку був "Жиртрест", а вже потім настала "Труба"... Обидва фільми цікаві по-своєму, а "Жиртрест" ще й доволі загадковий. "Що це було?" – ось найтиповіше
запитання після його перегляду. Скажу, що фільм цілком протилежний анонсу у каталозі та нашим очікуванням.

Тут справді наявний батько і син, проте за їхніми діями не простежується звичної кінематографічної логіки, тим паче, жанру. У фільмі взагалі важко вгледіти цілісну історію, не те, що добре структуровану голлівудську комедію чи мелодраму, на які я був налаштований від початку.

Мені фільм здавався іранським варіантом відомих історій на тему спокусників, які відкривають, що їхні жертви також живі люди. Видовище виявилося геть протилежним очікуванням. Багатьом побачене не сподобалося, проте мені хочеться бути адвокатом цієї стрічки.

Фільм по-своєму дуже виразний і запам’ятовується низкою шокових візуальних образів, пов’язаних із тілесністю – глухота сина, надмірна вага батька, його важке дихання.

Батько весь час хворіє, йому ставлять банки та п’явки, і камера фіксує всі відразливі подробиці. Тому стрічку можна сприймати і як своєрідний фізіологічний нарис, у якому тіло тягне до землі, і як оповідь про події та стосунки, до розуміння яких ми просто не маємо ключів.

Це - іранський фільм, з непростим соціальним тлом, не до кінця зрозумілими подробицями, які потребують додаткового коментаря. Гадаю, цей коментар ще попереду. Деякі епізоди нагадали мені фільми Бунюеля, який також подавав національні сюжети через людську тілесність.

"Труба" Манського також місцями доволі шокуючий фільм, і також через певні фізіологічні подробиці, пов’язані з побутом різних народів. Фільм розповідає про життя пересічних мешканців п’яти країн – Росії, України, Польщі, Чехії та Німеччини, які живуть вздовж газопроводу Уренгой-Помари-Ужгород.

Газопровід почали будувати 1963 і формально стрічка присвячена тридцятиліттю цієї події. Манський робить своєрідний горизонтальний розтин побуту, уникає узагальнень, політичних висновків, проте вони виникають самі по собі.

Оскільки фільм мандрує зі Сходу на Захід і від зими – до літа, то така мандрівка може бути прочитана цілком у дусі поширених ліберальних стереотипів: від життя – до смерті, від Мордору – до Середзем’я.

Насправді все не так, смерті більше все ж на Заході, який у певний момент починає скидатися на втілення якогось механічного мороку: чеський працівник колумбарію, який працює фактично на конвеєрі, німецький карнавал з його вимушеними веселощами – все це своєрідний вивернутий, бездушний світ.

Проте і Росія не виглядає особливо вітальною, радше підкреслено інтровертною, сонною, інертною. Фільм тим і хороший, що не стільки відповідає чи заперечує стереотипи, скільки намагається намацати пульс життя вздовж цієї газової артерії і продемонструвати усе розмаїття цього життя.

- Як у фільмі виглядає Україна?

Україна представлена двома фрагментами, У першому йдеться про святкування 9 травня у якомусь районному центрі, ймовірно, півночі України. Дуже виразний і навіть кумедний епізод.

Він починається з трьох паралельно змонтованих епізодів: дідусь-ветеран збирається на святкування у себе вдома, робітники виносять на майдан крісла для ветеранів, працівники комунальних служб намагаються запалити Вічний вогонь, про який згадують тільки у цей день, у всі інші він просто не горить.

Потім цей дідусь приходить на майдан, сідає, до нього долучаються інші ветерани, згодом на автомобілі прибуває генерал, ми чуємо їхній діалог, дідусі шкодують за Радянським союзом, далі робітники запалюють вогонь, відбувається формальне святкування, люди розходяться, стільці забирають з майдану, вогонь гасять.

Подібне відтворення механічної рутини нашого соціального життя, яке тримається на байдужості та мертвих ритуалах, видається мені правдивим і дуже доречним.

Інший епізод розповідає про ромську родину з Ужгорода, яка ділиться власними побутовими та екзистенцій ними труднощами. Це також цікаво, хоча й доволі екзотично. Шкода, що до подібних тем не вдаються наші кінематографісти.

- Перший день традиційно закінчився показом на Потьмкінських сходах чорно-білої німої класики. Цього разу це був фільм Фрідріха Вільгельма Мурнау "Схід сонця" 1927 року. Його представляв арт-директор фестивалю Алік Шпилюк, який сказав, що на думку багатьох критиків, цей фільмі є найкращим за весь період німого кіно. Аню, на твою думку, фільм здатен схвилювати сучасну публіку?

- Певна, що так. Попри те, що цей фільм технічно дуже складний і витончений, він розповідає насправді дуже просту історію про чоловіка, який розривається між дружиною та коханкою.

Вступні інтертитри кажуть нам, що це універсальна історія, яка могла би статися у будь-якому місті, з будь-якими людьми. Тож дія розгортається в умовному курортному селищі. Заїжджа містянка заводить роман із місцевим одруженим чоловіком, фермером, і, зрештою, підбиває його втопити дружину, щоби почати нове життя у місті.

Засліплений коханням, чоловік планує вбивство, але не наважується на нього. Далі ми бачимо подорож подружжя в місто, де вони заново розпочинають свої стосунки. Зрештою, після подружньої кризи та реальної життєвої небезпеки, любов та справедливість торжествують, а ніч змінюється світанком, винесеним у заголовок фільму.

Технічний бік картини також не залишає байдужим. "Схід сонця" знімався під створення Американської кіноакадемії і на першій же церемонії вручення "Оскара" отримав три статуетки, і одну з них, унікальну, – за кінематографічні досягнення. І це справді революційний фільм, де вперше була використана полікеспозиція для передачі фантазій та внутрішнього стану героїв.

Любителі старого кіно також можуть звернути увагу на комедійний епізод із п’яним поросям, який перегукується із фільмом "Веселі хлопці"(1934) Александрова, а зважаючи на те, що радянський фільм вийшов пізніше, цілком можливо, що на його створення вплинула картина Мурнау.

Мене також фільм по-справжньому захопив та зворушив. Ще й тому, що його супроводжував чудовий симфонічний оркестр під керуванням заслуженого артиста України Ігоря Шаврука. А кажани, які літали перед екраном, нагадували про інший шедевр Мурнау – фільм жахів 1922 року"Носферату. Симфонія жаху".