Щоденний діалог про Одеський фестиваль. День другий

Другий день виявився напрочуд насиченим і цікавим. Був показаний російський фільм "Майор" режисера Юрія Бикова, який вже має гучну фестивальну славу, конкурсні стрічки, серед яких український фільм "Я не хочу помирати" Аліси Павловської. Відбулася довгоочікувана гала-прем’єра українського фільму жахів "Синевир" братів Альошечкіних, показ третьої частини трилогії Ульріха Зайдля "Парадиз. Надія", а також майстер-клас цього режисера, присвячений трилогії загалом.

Анна Купінська: Давай підемо від найцікавішого до менш привабливого. Наскільки я розумію, для нас обох це був Ульріх Зайдль та його фільм. Чим тебе привабив цей кінематографіст?

Ігор Грабович: У Зайдлі мені подобається і його творчий метод, і результати, які він за його допомогою досягає. Зайдль каже: "Реальність – моє кредо". Я сприймаю це як полеміку з Гічкоковим: "Абсурд – моє кредо". Сьогодні це радше виняток, ніж правило у світі кіно, яке сприймається насамперед як творення ілюзії, а не пошук правди.

[L]А Зайдль завжди виходить із реальності – досліджує спосіб життя тих чи інших людей, часто фільмує непрофесійних акторів, добивається автентики. Процес творення фільму у нього доволі тривалий, бо сценарій (який пишеться без діалогів) постійно поуточнюється, локації детально досліджуються, а від акторів на майданчику режисер вимагає імпровізації, себто вміння самостійно розвинути пропоновані теми.

Проте зусилля варті результатів. Його фільми не просто правдиво відображають життя та прагнення сучасних пересічних європейців, вони прихильні до звичайної людини, далекої від ідеалів, які пропонує шоу-бізнес. Він прагне порозуміння із сучасним світом, а не його засудження. І сама картина "Парадіз. Надія" виявилася найсвітлішою серед усіх фільмів. А які твої враження?

А.К: І мені вона видається найоптимістичнішою з усієї трилогії, можливо, тому, що йдеться про юну дівчину, в якої ще не було таких розчарувань, як у її тітки та матері (інших героїнь фільмів трилогії) , і вона лише вступає у доросле життя. До того ж у фільмі чимало комічних моментів, як от дурнуватий танець підлітків із табору для схуднення під пісню: "Якщо ти щасливий, лясни себе по жирку".

Ти правильно зауважив любов Зайдля до автентики. Переглядаючи цей фільм, я бачила своє перебування у дитячих таборах якраз у віці героїні. Ми теж потайки курили, пили пиво і грали "у пляшечку". Не обходилося і без закоханостей у вожатих, набагато старших за нас. Зізнаюся, я теж майже закохалася у дивакуватого лікаря табору, слідом за головною героїнею фільму. Його грав чудовий, дуже органічний актор Джозеф Лоренц. У цьому вся сила Зайдля – дивишся на героїв, а бачиш себе.

І. Г: А як щодо іншої любовної історії, "Піни днів" Мішеля Ґондрі? Ти не відчувала такого ж захоплення від перегляду цієї екранізації?

А. К: Ця стрічка справді захоплює, але не любовною історією, бо всім, хто читав роман, відомо про його сумний фінал. Мене приємно вразила винахідливість, із якою режисер Мішель Гондрі втілив на екрані усі складні, заплутані сюрреалістичні візії твору Бориса Віана. Звісно, він дещо змінив сюжет та діалоги, але залишився вірним першоджерелу.

Можна безкінечно сперечатися щодо коректності екранного втілення цього зовсім не простого роману, але у фантазії Ґондрі не відмовиш. Щодо мене, то саме так я і уявляла химерний світ героїв Віана, які ходять на лекції Жана-Соля Партра, ловлять вугрів у кранах, танцюють "скосіглаз" та рятують прекрасну дівчину від квітки, яка поселилася у її легенях.

Мої сподівання щодо екранізації "Піни днів" цілком виправдалися. А чи справдилися твої очікування на український горор у 3D "Синевир"? Я особисто, не змогла додивитися його до кінця, й так і не дочекалася появи обіцяного песиголовця.

І. Г: Песиголовця я дочекався, більше того, додивився сам фільм. Скажу одразу, мої надії справдилися - я чекав поганого фільму і я його отримав, зрештою, не я один. Найбільша проблема українських горорів – це відсутність школи і відсутність традиції знімання такого кіно. Українським кінематографістам нема на що спертися, крім як на свої враження від зарубіжних фільмів, здебільшого американських.

Проте перенесення формул на чужий грунт, як на мене, приречене від самого початку. Загалом "Синевир" я б схарактеризував у стилі горорів студії Universal, яка любила зіштовхувати між собою різних чудовиськ. "Синевир" – це "Шурик зустрічає песиголовця в Карпатах", історія радянського гайдаєвського простака, який опиняється у полоні екзотики окраїн імперії.

Тобто в основі фільму аж ніяк не формули горору, а радянське, імперське сприймання дійсності, у якій універсальне, імперське стрічає, специфічне, національне і не знає, як себе з ним поводитися. Себто це ще один український фільм-симптом, ще одна спроба всидіти на двох стільцях, зробити крок вперед і два назад.

Ще один український фільм був у національному конкурсі – "Не хочу помирати" режисера Аліси Павловської. Це – суто одеська історія про відомого панк-музиканта. Вона вписується до традиції стрічок, які розповідають про життя на грані і навіть про передсмертний стан митця.

Можна загадати "Весь цей джаз" Боба Фоссі чи "Останні дні Ґаса Ван Сента. Режисер стрічки "Не хочу помирати" знайшла спосіб розповісти про музиканта, його спосіб життя, його оточення, його внутрішній світ, проте, як мені здалося, не переступила межі локальності. Можливо, і мети такої не ставилося.

Розкажи про інші конкурсні роботи.

А. К: Сьогодні я переглянула дві стрічки з міжнародного конкурсу – "Ланчбокс" Рітеша Батри та "Майбутнє" Алісі Шерсон. Дивним чином, вони, як і стрічка Зайдля, розповідали про кохання, яке так і не відбулося.

"Ланчбокс" – це індійська мелодрама, глибоко вкорінена у місцевий побут, яка водночас вона розповідає дуже зрозумілу універсальну історію. Йдеться про молоду домогосподарку Айлу та п’ятдесятирічного бухгалтера Сааджана, які випадково стають друзями по листуванню.

Місцева служба доставки їжі "Ланчбокс" випадково приносить їжу, призначену чоловікові Айли Сааджанові. Зрештою, нещаслива у шлюбі жінка, знаходить єдину відраду в тому, щоби готувати незнайомцеві вишукані обіди та обмінюватися з ним записками.

Цей письмовий зв’язок починає багато означати і для Сааджана, який давно втратив дружину і з того часу перестав спілкуватися з людьми. Фільм торкається болючих для мешканців усіх континентів тем самотності, плину часу, старіння, умирання любові. І хоча Саажан та Айла не можуть бути разом, їхній роман у листах спонукає обох рухатися у житті далі та дивитися з оптимізмом у майбутнє.

Іще один роман, приречений на загибель, з’явився у фільмі "Майбутнє". Йдеться про юну дівчину Б’янку, яка після смерті батьків була змушена самотужки піклуватися про молодшого брата. Його друзі підбивають Б’янку стати коханкою літнього актора Мачисти, який живе самотою у великому будинку, і знайти де той ховає гроші. Незабаром дівчина закохується у Мачисту, проте він, здається, не здатен прийняти її почуття.

Цю стрічку можна порівняти із "Останнім танго в Парижі" Бернардо Бертолуччі, щоправда тут фігурує не Париж, а Рим. Проте обидва фільми завершуються фінальним кроком розпачу немолодого чоловіка, який втрапив у залежність до легковажної юнки. Режисерка Аліса Шерсон намагалася протиставити колишню славу імперського Риму та втрачений успіх Мачисти, цілком сучасній італійській столиці, де не залишилося місце для екранного "геркулеса-супергероя".

Що скажеш про "Майора" Бикова? Режисер справді новий Балабанов?

І. Г: Важко робити прогнози, можливо, з часом він і займе місце великого Балабанова, проте фільм "Майор" викликав у мене радше суперечливі почуття. У фільмі йдеться про майора міліції, який збиває автомобілем семирічного хлопчика на очах у його матері. Спочатку він та його колеги докладають зусиль, щоби зам’яти справу, проте згодом у майора прокидається совість і вій йде проти системи.

Сюжет фільму нагадує події у нашій Врадіївці, там навіть була спроба штурму відділка міліції, проте не було такого розголосу та пікетування. Наскільки я зрозумів, фільм моделює життя у сучасній російській глибинці, яке тримається на праві сильного.

Претензії до фільму у мене суто кінематографічні. Биков, як на мене, трохи заплутався у жанрах. Фільм видається надто театральним, піднятим на котурни, його герої мало схожі на міліціонерів, всі, як один, маленькі російські гамлети та розкольникови. Здається, реальність набагато простіше та страшніша.

Усі фото з сайту Одеського Міжнародного кінофестивалю