Шостий день Одеського фестивалю: російське кіно, міжнародні лузери та еротика

"Українська правда. Життя" продовжує публікувати щоденники Одеського кінофестивалю. Цього разу діалоги наших журналістів Ігоря Грабовича та Анни Купінської присвячені російському кіно, представленому на фестивалі.

Ігор Грабович: До російського кіно на Одеському кінофестивалі ставлення особливе, тут навіть існує окрема програма "Тиждень російського кіно", у якій демонструються нові кінематографічні сенсації північного сусіда.

Цього разу російським фільмом, якому приділена найбільша увага публіки, стала стрічка Алєксандра Вєлєдінского "Географ глобус пропив". Фільм на фестиваль було відібрано ще до його тріумфу на цьогорічному "Кінотаврі". Сказати, що фільм мав успіх, не сказати нічого. Після показу аплодисменти переросли в овації, а прес-конференція не вмістила усіх бажаючих. Анно, тобі сподобався фільм?

Хабенський у ролі вчителя географії - російського "кідалта"

Анна Купінська: Я б не сказала, що "Географ глобус пропив" сподобався усім без винятку. Чула чимало критичних відгуків від абсолютно різних людей. Зізнаюся, що і в мене він викликав суперечливі відчуття. З одного боку, це досить смішна і дотепна комедія з масою впізнаваних ситуацій, а з іншого, мені давно не доводилося бачити таких неприємних позитивних героїв.

Ці герої надто непередбачувані, навіть хаотичні, їхня логіка спирається на імпульси, які важко збагнути. Найбільше здивування викликає головний герой фільму, вчитель географії, біолог за фахом, реакції якого дуже часто неадекватні. Я розумію, що це традиційний позитивний герой радянсько-російського кіно, проте, як на мене, він уже виродився і не зовсім відповідає часові.

Це персонаж, якого в Америці називають кідалтом. Йдеться про дорослого, який в душі залишився дитиною. Російський кідалт не грає в комп’ютерні ігри та не фанатіє від "Зоряних воєн", зате заливається алкоголем і не може влаштувати особисте життя. В Радянському союзі існування такого героя було цілком зрозуміле, тоді держава була прямо зацікавлена у тому, щоби радянська людина залишалася дитиною. Але навряд чи така ситуація зберігається і нині.

Присутність такого героя в новому російському кіно не варто пов’язувати з важким радянським спадком, чи авторитарним путінським режимом, скоріше воно пояснюється особистим вибором. У фільмі герой каже, що прагне стати святим. То цілком можливо, що це просто і є особливий російський шлях, який сьогодні представляє класичний герой російської культури.

Ігор Грабович: Для мене герой цього фільму також надто вже широкий і просить бути звуженим. Я згоден, що тут розвивається лінія радянських особливих персонажів радянського кіно, які яскраво були представлені в "Осінньому марафоні" чи "Польотах уві сні та наяву", тільки тепер вони прямолінійніші і не особливо соромляться самих себе. Згоден також з тим, що соціальними обставинами таку позицію пояснити дуже важко.

Водночас я вірю, що історія про біолога, який стає вчителем географії у пермській школі і ніяк не може виборсатися зі скрутних обставин, цілком реалістична і тому моторошна. Це надто ризиковане життя та ризиковані обставини. Цей герой не особливо привабливий ні на професійній ниві, ні в особистому життя. І змінитися його не змусять жодні обставини. Ось тільки важко зрозуміти, чому.

Мені здається, ключем до його мотивації може бути сюжетна лінія з його однокласником Будкіним, корупціонером, як він себе називає, успішним чоловіком, мрією довколишніх жінок. Радянські фільми ніколи не зводили подібних героїв, інтелігентові протистояла або просто людина з народу, пряма, як двері, або лицемірний кар’єрист, який вдавався до інтриг, або відвертий мажор.

Режисер фільму "Географ глобус пропив" Олександр Вєлєдінський

Проте жоден з них не випромінював відвертої сексуальної енергії, конфлікт тут був радше-морально етичним. Хіба у "Польотах" Макаров отримує сексапільного суперника, але там відбувалося змагання молодості та зрілості, а в "Географі" антагоністи є ровесниками.

Власне теперішні інтелігентні герої теперішніх російських фільмів – це чоловіки, яких покинули жінки, відлучені від тіла, жалюгідні лузери, з якими не хочуть спати навіть їхні дружини. Бути невдахою сьогодні аж ніяк не сексі (подібне відбувається і в картині Бориса Хлєбнікова "Довге щасливе життя").

[L]Водночас наш герой насправді має вибір і може легко отримати взаємність, але він не хоче цього. Він всіляко уникає близькості. Може, це і є та сама святість по-російськи? Він віддає Будкіну землю, собі залишаючи небеса. З такої позиції і радянські герої виглядають по-іншому. Напевне, вони так само, уникаючи вибору, втікаючи від своїх жінок, прагнули святості, проте здебільшого на несвідомому рівні.

Анна Купінська: На мою думку, "святість" героя фільму полягає у відмові від будь-яких бажань, зокрема, від тих бажань, які є загальноприйнятими для суспільства. І він не особливо схильний до рефлексій, він каже, що живе, бо звик.

Схожий спосіб життя та усвідомлення себе ми бачимо у російському фільму "Небесні дружини лугових марі". Це ігрова картина режисера Алєксєя Фєдорченка і ній йдеться про марійців, одну із народностей Росії, які живуть у республіці Марій Ел. Марійці зберегли свої первісні вірування, мову, традиції та народні вбрання. Вони живуть локальними общинами.

Кадр з фільму "Небесні дружини лугових марі"

Фільм складається із двадцяти двох історій про марійських жінок. Вони не відокремлюють себе від зовнішнього світу, вірять у лісових духів, замість лікаря відвідують знахаря, приносять жертву богам, спілкуються з мертвими. Це первісне суспільство, у якому тіло та секс є органічного частиною їхнього існування і не репресується.

Їхнє життя та щастя є ніби своєрідною відповіддю на святість героя –географа. Їм не потрібно втікати від світу, бо вони самі і є світом, який можуть творити як заманеться.

Ігор Грабович: З мого погляду цікавим поєднанням обох тем є німецька картина з міжнародного конкурсу "Прості складнощі Ніко Фішера" режисера Яна Оле Герштера. Це історія про німецького лузера, зовсім молодого чоловіка, який не може знайти себе. Він постійно потрапляє у непевні ситуації, втрачає роботу, його покидає дівчина, відмовляє у фінансовій допомозі батько, він знаходиться під пильним наглядом оточуючих.

Кадр з фільму "Прості складнощі Ніко Фішера"

Сам він не може сформулювати своїх бажань, допомога приходить від сторонніх, проте відчувається, що кризу він має здолати самостійно. Звісно, ця історія далека від російського фільму з його імпульсивними та безвідповідальними героями, проте вона свідчить про універсальність самої проблематики.

Анна Купінська: Вчора міжнародна конкурсна програма показала, що історія про невдах може мати й інший фінал. Ізраїльська стрічка "Орли" Дрора Сабо розповідає про двох ветеранів війни за незалежність Ізраїлю 1948 року Мошка та Ефраїма, які втомилися вічно програвати молодим, успішним та нахабним.

Фільм "Орли"

Після низки неприємних інцидентів із молоддю, вони вирішили стати суддями сучасному суспільству. Слідуючи власному химерному кодексу честі, Мошко та Ефраїм розпочинають полювання на "покидьків", тобто агресивних молодиків, дівчат-тусовщиць, людей, які неправильно припарковують автомобілі чи купаються у фонтанах.

Проте незабаром старих охоплює почуття всесильності і безкарності, а їхня параноя лише зростає. Ця історія настільки неймовірна та виклично жорстока, що хочеться вбачати у ній не пересічний бойовик, а радше поетичну метафору. Думаю, герої "Орлів" є втіленням сіоністських принципів сили та влади, на яких будувалася держава Ізраїль. І хоча зараз багато із тих ідей є вже застарілими та імпотентними, вони продовжують існувати у суспільстві, породжуючи насилля і створюючи нових "ворогів" Ізраїлю.

Ігор Грабович: Мені б ще хотілося обговорити тему відвертості у фестивальних фільмах, зокрема, еротичну складову. Я помітив, що одеська публіка є трішки сором’язливою і прагне не помічати фільмів, які надто відверто зачіпають інтимні моменти. Це було помітно під час демонстрації українського фільму "Побачення" режисер Євгена Матвієнка, який своєю відвертістю робить глядача буквально беззахисним. Яка твоя думка з цього приводу?

Кадр з фільму "Побачення"

Анна Купінська: Не думаю, що реакція одеситів сильно відрізнялася від сприйняття глядачів з інших міст. Картина "Побачення" мала кілька показів у Києві, і публіка завжди реагувала на цей фільм болісно, навіть під час "тестового перегляду" в "Кінопанорамі", на якому були присутні лише фахівці кіногалузі. Когось зачепила "еротична фантазія" героя, знята у національно-шароварній естетиці, комусь було незвично чути відверті слова з екрану, та ще й українською мовою.

Думаю, травматичність "Побачення" не у відвертих сценах, а у тому, що фільм ламає опору наших фантазій та показує їхню облудність. Працівниця секс-послуг, та й жінка взагалі, у чоловічій уяві має бути завжди готовою до сексу, радо та із задоволенням виконувати усі забаганки. Воїн, натомість, уявляється нам ідеальною машиною для вбивства, позбавленою емоцій.

А стрічка показує, що працівниця сексу по телефону геть не цікавиться своїм клієнтом, машинально повторюючи завчені "сексуальні" фрази, а найбільше її турбують власні сімейні справи. Та й клієнта свого вона уявляє не пересічним українцем, а Аль Пачіно. Її телефонний "коханець" – солдат, проте на полі бою він не перейнятий ратними подвигами, а мастурбує у куточку, може, востаннє в житті.

Інша "незручність" для глядача – українська мова, використана у еротичному контексті.

Для більшості "калинова" та "солов’їна" взагалі не асоціюється із сексуальними практиками, які наші люди звикли описувати пошепки і за допомогою російських матюків.

Усі фото http://oiff.com.ua