Сьомий день Одеського фестивалю: перші підсумки, непрості фільми Кіри Муратової та Ігоря Подольчака

17
20 липня 2013

Ігор Грабович: Анно, вітаю з останнім конкурсним днем фестивалю! Вже підбиті перші результати фестивалю. Можеш про них повідомити?

Анна Купінська: Переможцем короткометражного національного конкурсу став фільм "Дорога" Максима Ксьонди, історія про хлопчика, який вирушає у сусіднє місто на пошуки батька. Призи журі Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI отримали фільми "Креденс" Валентина Васяновича та "Уроки української" Руслана Батицького. На пітчингу отримав схвалення проект Марини Вроди "Степне".

Але ми з тобою ще не обговорили українську програму загалом. Мені було приємно зустріти у конкурсі дві мої улюблені короткометражки з альманаху "Україно, гудбай!" - "Ядерні відходи" та "Побачення", а також гіт фестивалю "Докудейс" "Сери та сеньйори". 

Із фільмів, які я вперше побачила саме на Одеському фестивалі, мені найбільше припав до душі "Кінотеатр Україна" Максима Радонова. Це документальна стрічка, дія якої відбувається у галицькому містечку Радехів. Група студентів інституту ім. Карпенка-Карого вирішує повернути до життя місцевий кінотеатр "Україна", відкритий 1990 року та занедбаний вже за часів незалежності.

Юні кіношники планують показувати в кінотеатрі українські фільми, і місцеві жителі, а також мер міста радо підтримують їхню ініціативу. Проте на шляху ідеалістам  встають інтереси великого бізнесу.

Ця коротка, але сповнена гіркоти і сарказму картина, яка влучно коментує українське сьогодення. Мадонов, який був і сценаристом картини, вдало обрамлює свою роботу "оптимістичними" заявами українських чиновників від кіно про сенсаційне відродження національного кінематографу. Проте реальність, вкладена у цю "потьомкінську" інформаційну рамку, виявляється значно менш оптимістичною і для українського кіно, і для глядачів.

І.Г.: Як на мене, українська програма засвідчила, що кіно в Україні існує, проте для свого розвитку воно вимагає додаткового імпульсу, інтелектуального насамперед. Більшість фільмів, які творяться у нас, видаються мені необов’язковими. Те, що ми побачили у короткому метрі, по-суті, найкраще із зафільмованого за рік.

"Уроки української", "Кінотеатр "Україна", "Ядерні відходи", "Металобрухт", "Сери та сеньйори" – кожен з тих фільмів бачить одну і ту саму Україну, регіональну відмінну, проте однаково занедбану.

"Креденс" з повнометражного конкурсу пропонує такий-сякий вихід з цієї ситуації, проте він радше містить загальний імпульс, ніж хоч якусь програму. Зрештою, вимагати її від фільмів було б досить дивним. Поряд з соціальним кіно існують спроби фільмувати кіно жанрове, як на мене, малоуспішні через відсутність школи та досвіду.

Сьогодні ж були показані два найскладніші українські стрічки фестивалю: "Вічне повернення" Кіри Муратової та "Деліріум" Ігоря Подольчака. Обидві картини я зараховую до радикальних авторських фільмів. Йдеться про штучний товар, ручну роботу, яка, до певної міри, протистоїть кіноіндустрії, як сфері розваг та глядачеві, як пошуковцеві комфорту. Обидві картини спираються на індивідуальну поетику, а не якісь загальні кіношні правила чи конвенції.

Найпоказовішою з цього погляду є картина Кіри Маратової, дивитися яку, з одного боку, непросто, а з, іншого, доволі легко. Від фільму досить швидко втомлюєшся, він видається одноманітним, надуманим і здатен приспати.

Кадр із фільму "Вічне повернення"

Проте якщо дивитися його як сучасний серіал, краєм ока та краєм вуха, не боячись чогось пропусти і не особливо вдумуючись у побачене, то фільм здатен розвеселити і водночас розтривожити.

У стрічці йдеться про кінопроби трьох сцен. У першій до певної жінки у двері стукає чоловік. Виявляється,  колись вони були однокласниками, проте не бачилися дуже багато років. Чоловік прибув сюди у відрядження і вирішив відвідати однокурсницю, аби отримати пораду.

Річ у тім, що він вже десять років одружений з Людмилою, проте три місяці тому зустрів Люсі, яку також покохав. Чоловік запитує, як йому бути. Жінка починає давати поради, які чоловікові різко не подобаються. Він звинувачує однокурсницю у черствості, цинізмі, бездушності і ще чомусь дуже схожому. Співрозмовники сваряться та розходяться, проте згодом чоловік приходить ще двічі.

Ці три сцени повторюються у картині добрий десяток разів. Його грають різні актори, інколи одні і ті самі актори повторюються у різних комбінаціях.

Кадр із фільму "Вічне повернення"

Актори часто не дотримуються тексту діалогу, виголошують щось від себе, змінюють послідовність тем та предмету обговорення. Незмінним залишається тільки спроба героїні вгадати ім’я чоловіка, бо на паралельному потоці вчився і його брат-близнюк, а також чотири поради, які вона йому дає.

І ці три уривки, повторювані одне за одним,  не просто контрастують одне з одним, а ще й збивають глядача з пантелику.

"Вічне повернення" не тільки руйнує звичний сюжет, він демонструє умовність кіносюжету як такого, показує не просто поліваріантність його розвитку, але також усю непристойну механіку акторства  Аматори тут відтіняють техніку професіоналів, демонструючи їхні прийоми, оголяючи усю фальш лицедійства.

Кадр із фільму "Вічне повернення"

Мені здається, Кіра Муратова зняла найрадикальніший фільм про кінематограф, який уміло деконструює низку його прийомів. Але і це ще не все. Як і будь-який фільм Кіри Муратової, "Вічне повернення"  також бере тебе у полон своєю неповторною манерою оповіді, тому після перегляду весь час хочеться повторювати репліки його героїв, як певну езотеричну мову, як водночас нічого не означає і означає усе на світі.

Скажи щось про "Деліріум" Ігоря Подольчака як давня шанувальниця цього кінематографіста.

А.К.: На жаль, не встигла на початок фільму, тому можу тільки поділитися своїми неповними враженнями від картини. Перше, що мені впало в око, Подольчак знову звернувся  до образів української буржуазії, проте не сучасної, а схоже, що довоєнної. Пригадую, що у рецензії на дебютний фільм Подольчака "Меніни" я знаходила витоки його любові до побутових дрібниць у рідному Львові, де довгий час зберігалася українсько-європейська культура буржуазії та інтелігенції.

Кадр із фільму "Деліріум"

Саму ж назву стрічки можна прочитати по-різному. У субтитрах до фільму слово "деліріум" перекладалося як "маячня". Головного героя картини підозрюють у розпаді особистості. Він зав’язує вузли і весь час говорить про них. Втім, стрічка ставить просте запитання – як можна відрізнити "маячню" від "норми"? Колір об’єктів – це відображені сонячні промені, звук – це відбиті від слухових перетинок хвилі. Ми ніколи не можемо бути певні того, що даний звук чи колір є атрибутом певного предмету. Ми знаємо лише те, що дають нам органи відчуттів.

Наша свідомість структурує непевний і хаотичний потік звуків, запахів, кольорів. Вона формує уявлення про час та простір. Фільм же каже, що час – це лише петля, де майбутнє та минуле з’єднані воєдино. Подольчак створює образ такої неструктурованої реальності. Його фільм змонтований нелінійно, часом звуки навмисне підібрані "неправильно", а усі сцени зафільмовані у розфокусі.

Кадр із фільму "Деліріум"

З іншого боку, "деліріум" означає білу гарячку – галюцинаційний стан, який виникає після довгої пиятики.  Змінена свідомість перестає упорядковувати інформацію, і довколишня реальність знову перетворюється на хаос. Цікаво, що у деяких сценах фокус навмисне зосереджується на неважливих для сюжету предметах, залишаючи головних героїв на периферії кадру.

Взагалі, стрічка дуже клаустрофобічна та болісна, вона як чорна діра затягує глядача у себе. Думаю, це візуальне рішення може бути метафорою для улюбленої Подольчаком української інтелігенції та буржуазії, яку так само затягнуло у чорну діру часу, і замість її безпосередньої присутності, ми можемо бачити лише сліди її існування – предмети побуту, які назавжди втратили своє місце та хазяїв.

Ти побачив усю стрічку Подольчака. Скажи, чи поділяєш ти мої думки про "Деліріум"?

Кадр із фільму "Деліріум"

І.Г.: Ти сказала багато з того, що відчувалося мені, додам тільки своє розуміння кінематографічного контексту. Для мене "Деліріум" опинився десь між "Звіром" Валеріана Боровчика, "Одержимістю" Анджея Жулавського та "Відразою" Романа Полянського. Себто, як на мене, це кіно знаходиться за крок від жанру.

Не знаю, чи зробить Подольчак цей крок, проте він вміло розмічає територію для людей, які насміляться піти слідом. Уся пропрацьовано ним фактура, створена атмосфера не можуть довго залишатися на території арт-гаузу, вони неодмінно повинні перейти до жанрового кіно. Наприклад, до горора, якого в Україні ніяк не навчаться знімати.

А.К: Завершити нашу розмову мені хочеться одним із фільмів українських-гала прем’єр. Це "Табір" Олександра Балагури, який також знімає непрості для сприйняття стрічки, проте зовсім іншого спрямування, аніж філософ Подольчак та руйнівниця канонів Муратова. Думаю, Балагура намагається передати у своїх фільмах напівусвідомлені переживання, з штибу тих, які спонукають нас піти гуляти незнайомими вулицями, чи годинами сидіти на лавці та милуватися пейзажем.

Стрічка "Табір" народилася із бажання режисера повернутися у закарпатський ромський табір, де він двадцять років тому знімав кіно, і знайти героїв своєї картини. Проте він починає свій фільм зі слів "Доля нас занесла у табір", а далі показує кількох ромів, із якими його „звела доля". Балагура – поет спонтанності, і його стрічка цілком складається із вихоплених кадрів з життя ромів. Ось вони співають і танцюють, займаються господарством, готуються до Нового року, навіть ходять у туалет.

По-суті, режисер не має засобів для комунікації з ромами. Єдине його запитання – "розкажи про своє життя", і різні люди по-різному дають на нього відповідь. Він таки стрічається  із героями попередньої картини, але не стає до них ближчим, а просто демонструє їхні портрети "сьогодні" та "двадцять років тому". "Табір" – це медитативна подорож чужинця загадковими землями дикунів, і він робить спонтанні дорожні записки, проте не намагається пройнятися переживаннями своїх героїв.

Зрештою, "Табір" дає цікавий етнографічний зріз, проте нічого не відкриває нам з життя ромів. Це радше фільм "для настрою", аніж повноцінний наратив, і Балагура створює цей настрій тонко та майстерно.

Усі фото http://oiff.com.ua

powered by lun.ua