Фрагмент нового роману Наталки Сняданко

21
19 вересня 2013

"Українська правда. Життя" продовжує публікувати фрагменти найновіших сучасних українських книжок.

Щойно у видавництві КСД вийшов новий роман Наталки Сняданко "Фрау Мюллер не налаштована платити більше".

До речі, цей роман, як повідомило видавництво, за продажами на Форумі видавців став одним із топ-10 цьогорічних романів видавництва.

Можливо, і вам сподобається.

***

—Та не кажіт, кумо, так часом буває, серце шось схопит, аж в голові сі замакітре, а потім постоїш-постоїш і поволи йдеш далі. Я так теж, знаєте, як то була на полуницєх тамтого літа. Ну в нашого господарє, в Лєшка. Він, самі знаєте, добрий чоловік. Запрошення все зробе, напише, як тре, дасть роботу, як обіцєє і нікди не обдурит з грошима. Я до нього все їду, як кличе. А тоді я ше молодша була, ше тáмта Ірка не приїхала, шо йому теперка плєцки смажит. Ну, він все після роботи підійде, так мене за дупу вщипне і повідає: "То шо, Маріє, наліпиш мені пирогів?" — А мені шо, шкода? Сєду та й наліплю. Кілько там тої роботи. Він все любив з бульбою і з сиром. Я кажу: "Може, з полуницєми зробити?" А він: "Нє, видіти не можу тих полуниць". І тілько з бульбою і сиром все просит. І шоб зо шкварками.

А потім си наїсь, встане з-за столу, возьме мене за цицьку, поверне до себе тилом і робит своє. І так то викручує тим своїм і цицку мне, шо і мені аж в голові сі макітрит. Нікди не думала, шо жінкам то теж тре. Мій то так раз-раз і готово, тіко шкробай після него. А той нє — той довго не кінчає, все жде, аж я застогну. Я перше то так стогнала, шоб він вже міг кінчити, не чекав, а потім си втєгнула, думаю, може і мені сі сподобає. І так теперка мені аж сі снит, як то він мене цицками в то борошно, шо я вареники ліпила, а потім ше розверне і передом, або каже на коліна стати, чи сісти на нього на стілец зверха. І так я приспособилася, шо вже й сама стала кінчєти. Так аж затрусит всю і потим пальці мліют. Не знаю, кумо, може, то і вредно для здоров’я, але дуже приятно. Та й так. Та мені шо, мені не шкода, я вже баба немолода, хто там ше мене схоче. Мій то давно вже не теє.

Ну, і шо ви думаєте, кумо, приїхала додому, шось мені не тойво, голова сі крутит, нуде. Пішла до дохтора, а він каже — вагітна. Добре, шо за тиждень шось тєжке піднесла на городі, то воно і вийшло все, тіко крові було море, ледве до хати дотєгла той мішок. А так то шо би я своєму казала? Хоча він так п’є, шо, може, би ніц і не замітив.

Потім як приїхала ше до того Лєшка, повідаю єму. А він сі тіко сміє. А потім вже сі появила та молодша Ірка, то вже вона теперка йому плєцки смажит.

Фото цієї обкладинки взято з vsiknygy.com.ua  

***

Христина з Соломією поволі наближалися до входу в консульство. Черга і будівля, куди запускали по одному, були розділені дорогою. Усе разом нагадувало спробу облоги лицарського замку. Вуличка, на якій стояла будівля консульства, піднімалася до парку, перетворюючись на замкову гору, дорога, що відділяла натовп від будівлі, заміняла рів із водою, а озброєні охоронці з суворими виразами на обличчях старанно виконували ролі одночасно сторожових псів і моста на ланцюгах, який у разі потреби міг миттєво перекрити потік бажаючих вступити на територію замку.

Сувора військова субординація серед цих охоронців порядку визначалася зокрема й за національною ознакою. Перш ніж пропустити когось, український охоронець, чий пост був на вулиці, повинен був отримати дозвіл старшого польського колеги, який перебував усередині будівлі і був захищений від несприятливих погодних умов. Той, кому вдавалося поза чергою прорватися через українського охоронця, намагався не відступити із завойованої території та хоча б на крок просунутися ближче до входу.

Зазвичай охоронець не дозволяв цього нікому й примушував чекати за ворітьми. Але іноді спрацьовували якісь магічні формули на зразок: "Я від Івана Івановича", "Мені призначено на восьму", якісь потайні попередні домовленості, або, украй рідко, когось пропускали за службовим посвідченням. Останнє здебільшого стосувалося журналістів, які вимахували посвідченням, вигукували щось про законодавство й намагалися привернути до себе увагу польського охоронця, уважаючи українського занадто легкою здобиччю. У таких випадках український охоронець опинявся в непростій ситуації й лише розгублено позирав убік дверей з не меншою надією, ніж ті, кого він не пропускав. Адже однаково можливими в цій ситуації були два варіанти розвитку подій: якщо власникові посвідчення відмовити, а той справді виявиться впливовою особою, поскаржиться куди слід, буде скандал і, відповідно, неприємності в охоронця. Або якщо прохача пропустити, а це не сподобається керівництву, то скандал і неприємності охоронцю також гарантовані.

Тому українські вартові намагалися зняти з себе відповідальність і приймали компромісне рішення — дозволяли особливо настирливим власникам посвідчень зробити один крок за ворота, але примушували чекати там, аж поки вийде польський охоронець і візьме подальше рішення на себе. Таким чином, на якийсь час ситуацію вдавалося стабілізувати й відкараскатися від надокучливих пільговиків.

Іноді польський охоронець не поспішав виходити і біля воріт скупчувалося кілька людей, кожен із яких був готовий затято боротися за відвойовану територію та власні права. Вони вороже позирали одне на одного, розуміючи, що кожне наступне службове посвідчення знецінює вартість попереднього й зменшує шанси на успіх кожного. Водночас усі вони намагалися не зустрічатися поглядами з охоронцем, щоб у нього не виникло думки прогнати їх усіх назад за паркан.

Рано чи пізно двері відчинялися, звідти виходив із кавою в руці польський охоронець, недбало кидав оком на посвідчення та запрошення, втомлено піднімав очі до неба, когось пропускав, а комусь говорив щось на зразок: "Журналістів приймали вчора з 9 до 9.30. Ви запізнилися, приходьте через тиждень".

Щасливі кидали на переможеного суперника тріумфальний погляд і бігли до дверей, переможені збиралися в купку й говорили щось про солідарність, журналістське розслідування, негативні публікації, перекурювали та поволі брели хто куди, сховавши в торбу свої папери. Хтось вирішував пробувати щастя в загальній черзі, намагався знайти її кінець і з’ясувати порядковий номер останнього, хтось починав діалог із метушливими співгромадянами, які бігали вздовж черги й пропонували "візові послуги", а хтось брів на роботу, перебираючи подумки варіанти, кому слід подзвонити та кого задіяти, аби прорватися таки до мети.

Поспостерігавши за цим протягом кількох годин, Христина дійшла висновку, що намагання прорватися без черги вартують не менших зусиль, ніж стояння в черзі, просто зусилля ці інші — більше метушні, нервів, непевності й лише потенційна можливість заощадити трохи часу. Загалом можна було б відразу організувати дві черги: для тих, хто намагатиметься випередити інших, щоразу вигадуючи нові способи довести свою обраність, і для тих, хто більше цінує власний спокій та гідність, адже сама процедура отримання візи й так містить достатню кількість принижень, які були гарантовані кожному прохачеві.

Якщо висловлюватися зовсім точно, то ця процедура була суцільним концентрованим приниженням в усьому — від самої необхідності просити про право пересуватися світом до того, за якими критеріями це право надавалося або не надавалося, не кажучи вже про необхідність ще й самостійно фінансувати цей процес принижування себе, інвестуючи в нього кошти, які далеко не кожен у цій черзі готовий був витратити, скажімо, на лікування чи відпочинок. Усі спроби чогось уникнути чи обійти правила лише змінювали спосіб, у який тебе принизять, не змінюючи при цьому суті.

Коли підійшла їхня черга, Христина з Соломією зайшли до консульства, яке містилося в затишній ззовні старій кам’яниці, однак усередині було облаштоване так, що скидалося на внутрішнє приміщення будь-якої сучасної бетонної багатоповерхівки з низькими стелями та клаустрофобічно розділеним простором.

Христина не встигла збагнути, як саме вдалося досягти такого ефекту, але бачила довкола себе лише численні перегородки з огидної брудно-білої пластикової вагонки та крихітні віконечка, розміщені на тій самій специфічній висоті, що однаково незручна як для того, хто стоїть із зовнішнього боку, так і для того, хто сидить по внутрішній бік. Так, ніби всі ці внутрішні перегородки замовляли там само, де й віконечка біля ЖЕКу, де доводилося сплачувати за житлово-комунальні послуги. Над віконечком, до якого їх скерували, був підпис "VIP", і воно було зачинене. У сусідньому віконечку здавали документи представники туристичних фірм. Христина впізнала жіночку з фірми, куди вони ходили з Соломією. Обличчя жіночки було буряковим від обурення.

—Як то відмова, прошу пані? Це ж проплачений тур, готель, подорож, як ви могли поставити відмову? До чого тут консул, я вас питаю? Тоді проведіть мене до того вашого консула. Люди ж гроші заплатили. Ну і що, що тут попередня віза невикористана? Люди ж тому і йдуть у туристичні агентства, щоб вирішувати такі проблеми, платять гроші. Ми ж давно з вами співпрацюємо. Що, і тут відмова? Прошу пані, ви мені всю групу розвалили, як ми тепер організуємо тур? Хто нам відшкодує збитки?

Жіночка обурено озирнулася довкола себе, Христина і Соломія привіталися з нею, але вона не відповіла. Тут відкрилося їхнє віконечко VIP, і вони синхронно нахилилися, щоб зазирнути всередину.

—Доброго дня, — сказала сувора пані у віконечку. — Ваші запрошення.

Христина квапливо подала їй стосик паперів, де були і її, і Соломіїні документи.

—По одному, будь-ласка, — ще більше посуворішала жіночка, відсортувала папери Соломії і рвучко віддала їх назад, мало не влучивши Христині в чоло. Христина відсахнулася, але та навіть не глянула в її бік, заглиблена в сортування папірців.

—Чому не поскладали за порядком? Для кого там написано, що потрібно дві копії паспорта, а не три, і три копії ідентифікаційного, а не дві.

—Але ж на веб-сторінці… — несміливо заперечила Христина.

—Ви тут не на веб-сторінці, тож дотримуйтеся правил, — обірвала її жіночка. — Фотографії треба було приклеїти, ксерокопії зробити чіткішими, пункт тринадцять в анкеті не заповнюється.

—Але якщо його не заповнювати, система не реєструє анкету, — знову зробила стратегічну помилку Христина.

—Я вам не система, — з незмінною інтонацією продовжувала жіночка. — Пора вже знати, як заповнювати елементарні папери. Теж мені, учителька. Куди їдете, з якою метою?

—До Перемишля, на шопенівські концерти. Ми — викладачки музичної школи.

—Знаємо ми ваші концерти. Наступного разу відразу пишіть "на закупи", — відрубала жіночка. — До побачення.

Вона рвучко встала зі свого місця і поклала папери Христини на візок у себе за спиною. Для цього їй не обов’язково було вставати, достатньо було б просто витягти руку, але, мабуть, то був уже звичний для неї ритуал, щось на зразок гімнастичної вправи. Як і штучно стимульоване роздратування, яке дозволяло зберегти енергійність і не заснути над безкінечним потоком чужих документів.

Христина любила спостерігати за тим, як працюють люди на таких от посадах, де їхні функції доведені до автоматизму, як на конвеєрі. Це було існування, цілковито відмінне від того, до якого звикла вона сама. Її власний день досі мав задиханий ритм, і кожного уроку виявлялося замало, щоб устигнутивсе вивчити, усе повторити і просто поспілкуватися з черговим учнем, а дорогою додому вона обдумувала можливості оптимізувати час уроку так, щоб встигати більше, міняла твори, які вчила з учнями, достосовуючись до їхніх побажань, виробляла із кожним інший стиль розмови. Це було цікаво, і час летів дуже швидко.

Тепер ця швидкість перетворилася на швидкість більш примітивну й буквальну — їй треба було за день встигнути доїхати до багатьох різних точок міста. Це було виснажливо й не надто цікаво, але рятувало від депресії, яка нападала в порожніх стінах вдома в періоди, коли роботи не було.

Але Христина ніколи не пробувала проживати чітко відміряний робочий час якомога повільніше, намагаючись утиснути в набридливу рутину щось приємне або хоча б просто індивідуальне. Мабуть, у цьому теж був свій кайф, непомітний на перший погляд і дуже своєрідний. Якесь схоже задоволення отримувала колись Христинина бабуся, готуючись до Святвечора. Вона починала ці приготування приблизно за три тижні до свят, ретельно розписуючи в спеціальну табличку, що саме та коли слід зробити. Наприклад, прибрати в шафах — до середини грудня, потерти мак і кутю — 5 грудня в другій половині дня, ліпити вареники — 6 грудня по обіді тощо. І коли Христина напередодні свята приїздила допомагати перевтомленій бабці, то їй завжди здавалося, що бабця отримує найбільше задоволення не в момент, коли завершує одну із запланованих справ, а через секунду — коли викреслює зроблене зі списку. Особливо тоді, коли це було зроблено відповідно до графіка. А поіншому в бабусі ніколи не бувало.

Саме за таким неоприлюдненим графіком працювали тут усі. П’ятдесят анкет за день, шість за годину, по десять хвилин на відвідувача, з них п’ять — заощаджених, які належать тільки тобі, і можна встати, зробити п’ять кроків, відчути м’язи на ногах, стукіт каблуків по підлозі, зазирнути до кухні, зайвий раз пройтися до вікна в коридорі і назад, зробити ковток із чашки, перевірити повідомлення в телефоні, п’ять хвилин власного життя, оплаченого за тарифами проданого часу. Тому найважливішими були саме такі дрібниці — якою ручкою користуватися, яким степлером, з якої саме філіжанки пити незліченні ранкові кави, як уставати зі свого стільця, щоб задіяти якомога більшу кількість м’язів і при тому вибудувати максимально зручну траєкторію руху.

По суті, це було те саме, що і її теперішнє бігання з ліками — іноді вона ловила себе на думці, що найприємніше за весь день провела час, стоячи на зупинці в очікуванні автобуса й у самому автобусі, у вухах — слухавки, у плеєрі — аудіокнига, за вікном — сірий пейзаж, який не відволікає від книги. Це час, украдений у дрібних справ, час, який ні до чого не зобов’язує і який можна легковажно витратити на щось, що ніяк не входить у твої службові обов’язки, але за це потім не картатимуть докори сумління, як за час, коли просто лінуєшся й не робиш нічого. Іноді їй навіть здавалося, що саме такий, прожитий усупереч приписам час і є найбільш інтенсивно та свідомо прожитим, на відміну від часу, який назавжди зникає в момент законослухняного виконання рутинних справ.

Ніби читаючи Христинині думки, співробітниця VIP-віконця й справді не поспішала повертатися до розгляду анкет, і Соломії довелося кілька хвилин зачекати, аж поки настала її черга прослухати про неприклеєну фотографію, пункт 13 і невідповідну кількість ксерокопій. Хоча папери в них були ідентичні, Христині віддали 2 зайві ксерокопії, а Соломію примусили збігати під консульство та зробити ще кілька додаткових. Ксерокс був зачинений, довелося почекати, потім щось зламалося, у результаті вони провели під консульством ще півтори години, і врешті-решт Соломії ледве вдалося переконати охоронця, що вона мусить зайти досередини, щоб донести документи й забрати номерок на повернення паспорта.

***

Старому добре жити. Стара людина тіко і має до роботи, шо си пригадати, як то колись бýло. Я теперка стара, ніц робити не гóдна, то все си сєду і думаю, як була молода. І фест можу си пригадати, більше ніж колись, бо стара людина борше забуде, шо нинька їла, але шо було двайці років тому — то добре памнєтає. Колись я де мала час такво сидіти і думати. Хіба як банз теребила, пироги ліпила чи горіхи лущила. Але то все інакше. Як молода — все шось мусиш рихтувати, нема часу на дурниці. А теперка шо маю до роботи. Хіба в неділю піду си до церкви. Церква близенько, ген ту за рогом. В селі так було, і тутка так маю. Але всьо їдно. Колись би в п’єть мíнут там залéтіла, а теперка заким дíйду, півдня сі минé. Але я сі не спішу, йду доки дíйду, там маю своє місце, сєду си, і на службі бýла.

Ну шо там казати — старе то старе. Зате на всьо маю час. Часом си гадаю, шо старим бути навіт ліпше. За ніц сі не гризеш, всьо маєш. Жиєш собі, думаєш. А молодому — то клопіт. Теперка в селі таких старих, як я, то вже мало шо є. Була ще одна баба стара, біля цвинтарє жила, мала вісімдесєт п’єть літ допіру, а вже блудила, вже ніц сама не годна. Забрала її до себе донька.

А я ше ходжу, ше сама си раду даю, ніхто мені ніц не скаже, сама си господарюю і нікого не мушу слухати, і доси би си була сама, якби син не захтів до себе забрати. Каже: мамо, то далеко, шо я буду робив, як з вами шось сі стане. Заким звідси заїду, то три дні сі мине. Будете туткайво зі мною, шоб я не переживав. Ну і так. Я сі згодила, бо шо маю казати. Але то вже не то, як самому жити. Туткай шо я маю, ні поговорити з ким, ні надвір вийти.

А я як сама жи´ ла, то добре мені було. Ніхто мені ніц не казов. Дідо мій вже був помер. А я собі сама господинє. Тілько страшно бувало самій. Колись-то йшла по дворі, зашпорталася і впала. Лежу, гадаю си, як ніхто не буде йти, то біда. Але потім потроху стала і пішла гет.

Ну, або як рішила город зорати. Гадаю си, нікого нема, я сама жию, а як мені взимі пенсії не дадут? Шо буду робила? Посаджу си город. А вже стара була робити, то найнєла си конє, жибі мі зорав. Ну і йду за плугом. І сі зашпортала, впала, і коліном об той плуг. Болит — фест. І лежу, сама на тім поли. Не знаю, шо робити. Добре, жи прийшов господар того конє. То мені зорав, і грошей не хтів брати, і до дохтора завіз. Дохтор дав якусь масть, і мені перейшло без зиму. Відтоди вже-м не орала.

Ну, а десь тамкайво, на Малому Селі, баба теж так жи´ ла сама. Була стара і стало їй зле вночи, впала за лижко, кричєла ґвалт, аж на рано сусіди прибігли. Теперка має інсульт, лежит і сі не рухає. А я тіко Бога прошу, жеби не лежати. Бо то мука і мені, і всім коло мене.

Часом подзвоню си по телєфону до села, запитаюсі, як там шо.

Якось-то дзвонила до сусідки в селі, і вона повідала, же знову будут ксьондза виганєли. Та я ніц не кажу, шо я там, стара баба, але кілько то вже можна. Допіру прийшов новий ксьондз — і вже знову його виганєти? Та де ж то таке? Та з нас люди будут сі сміяли з сусіднього села.

Я не кáжу, церква в нас велика, і люди ходіт до церкви, не то шо в інших селах. Але і пильнуют ксьондза — страшне. Тіко хтось сі обмове, жи десь гроші сі поділи з таці — всьо, зразу будут ксьондза виганєли. Пишут листа, збирают підписи по всій парафії, і висилают. Тоди того ксьондза забирают від нас, і вже не знаю, шо там далі.

А той новий, шо був, коли я ше жила в селі, то добрий ксьондз. Все приїде на машині, нíґди сі не спізне. Бо він спішит гет — де ж то єден ксьондз на штири села — і відправити, і похрестити, і поховати. Все шось має до роботи. І він гоне, бідний, шо без день з їдного села, до іншого, і в Княжому, і на Малому селі, і в Ясенівцях. І ше сі боїт, бідний, шо як парафії сі не сподобає, то будут його виганєли, як то трьох ксьондзів вже виганєли перед ним.

А туткай, в Німеччині, я сі дивлю, такого нема. Ніхто до церкви ніц не носе, нема ніякої таці. Тіко платє´т податок — і гет. І не крадут той податок — і церкви поремонтовані. Як в нас в селі колись-то було, за Польщí.

powered by lun.ua