Фрагмент роману Анни Шевченко "Спадок"

61
25 жовтня 2013

"Українська правда. Життя" продовжує публікувати фрагменти книжкових новинок.

Цього разу – уривок історичного трилера англійської письменниці українського походження Анни Шевченко "Спадок", який був презентований на цьогорічному Форумі видавців у Львові.

Видало книжку українською мовою видавництво "Нора-Друк", перекладач Тетяна Некряч.

У анотації видавці зазначається: "Згідно із заповітом гетьмана Полуботка в Банку Англії з XVIII століття зберігається золотий скарб, який може отримати нащадок гетьмана лише за умов, що Україна стала незалежною державою. Ця легенда вже кілька століть хвилює багатьох дослідників і авантюристів. Авторка роману пропонує власну версію цієї історії".

ПРОЛОГ

Кембридж, 1 квiтня 2001 року

"Це просто освiтлення, – пiдбадьорює вона себе. – Це просто моторошне освiтлення". Блищать кахлi пiд флуоресцентною лампою-трубкою. Штучне синє свiтло заповнює примiщення, i в ньому чоловiче обличчя здається таким блiдим, що ластовиння зовсiм не видно. Вона стоїть бiля каталки i не знає, куди подiти руки.

Її раптом охоплює бажання розправити простирадло, розгладити двi майже непомiтнi складочки пiд його плечем. Вона торкається пальцями каталки – i вiдсмикує руку, вiдчувши, як холод металу просочується крiзь пучки вище, до плечей, i далi у груди. Тут так зимно! Втiм, думає вона, а чому ж нi? Таке вже це мiсце.

Крiзь нещiльно причиненi дверi їй видно, як чоловiк у довгому цератовому фартуху миє зi шлангу таку саму каталку. Вода ллється рожева й пiнна – сумiш кровi з миючим засобом. Чоловiк працює зосереджено й ретельно, змиває всi залишки чужого життя. Вiн наводить потужний струмiнь на перекладину, i Кейт згадує, що вже чула ранiше такий звук. Так дощ репiжив по залiзному даху – минулого тижня, коли вони ховалися.

А от iще один звук, ближче до неї. Цок-цок. Чорнi шнурованi черевики, якi носять моряки. Звук нетерплячий, неспокiйний. Таке враження, що вiн затинається, як секундна стрiлка на їхньому офiсному годиннику, або як сам власник тих чорних черевикiв, коли вiн промовляє її iм'я – "К-к-кейт". Вона намагається пригадати, чому вона тут, i дивиться на нього, мов чекає на пiдказку. Вiн скидається на викладача коледжу – скуйовджений, виважено розумний, – втiм, такий вигляд мають, мабуть, чи не всi в цьому унiверситетському мiстечку.

Кейт посмiялася з ним разом цього ранку по телефону, коли вiн безуспiшно змагався з її незвичним прiзвищем, цим скупченням приголосних, у яке закинули енергiйнi голоснi. "Якщо це прiзвище, яке вам не до снаги вимовити, то це напевне я", – сказала вона. Непогано розпочати ранок понедiлку невимушеним жартом з незнайомцем.

Але все те було в колишньому свiтi. До того, як вiн сповiстив їй Новину.

Кейт пiдтвердила час i адресу, вийшла з офiсу, сiла в електричку, потiм у таксi. Вона десь читала про захиснi механiзми: у шоковому станi люди i далi рухаються, говорять, дiють якийсь час так, нiби нiчого не сталося. Мозок вiдрубає емоцiї. Накриває їх важкою покришкою i вичiкує.

Дивно, що вони звернулися саме до Кейт. Вона не родичка, не подруга, не представник посольства. Просто особа, здатна iдентифiкувати його тiло.

У пронизливо-холодному примiщеннi вона раптом усвiдомлює, що як на просту знайому витрачає забагато часу, i поспiшно киває головою. "Так, це вiн". Слiдчий дивиться на неї здивовано. Слова не вимовилися. Вона робить iще одну спробу. "Так, це вiн". Вона вимовляє його розкотисте, неанглiйське прiзвище, – й у неї перехоплює в горлi.

– Дякую, мiс Л-л-л... – вiн знову не може впоратися з її прiзвищем. – Д-д-дякую, Кейт.

Вони виходять, пiднiмаються сходами, опиняються у сiрому надвечiрньому коридорi, зашпортуються об яскраво-жовтий пластиковий пакет для медичного смiття. Чому для смiття обрали колiр нарцисiв? Як не пасує вiн до цього примiщення! Вона роздратована i задоволена водночас. Задоволена, бо покинула ту похмуру крижану кiмнату в пiдвалi, задоволена, що здатна бодай на якусь емоцiю.

Слiдчий робить спробу пригладити волосся, але ще бiльше його скуйовджує. Вiн засипає її питаннями, повторює їх раз у раз, поки не домагається вiдповiдi.

– Чи добре ви знали покiйного?

"Краще, нiж саму себе", – думає вона, але вголос промовляє:

– Майже не знала.

– Вiн указав на вас як на найближчого родича в нашiй країнi. Чи можете ви пояснити чому?

Кейт знизує плечима i робить невимушений вигляд.

– Навiть гадки не маю. Може, тому, що я юристка – особа, яка могла б залагодити його справи у разi...

– У р-р-разi чого? – перебиває вiн її, i його заїкання стає помiтнiшим.

– Просто у разi чогось.

Їй уже несила зосереджуватися на вiдповiдях.

– Чи маєте ви якiсь речi, що належать покiйному?

Кейт заперечливо хитає головою. Може, трохи енергiйнiше, нiж слiд.

– Коли ви востаннє б-б-бачили покiйного?

Чому вiн весь час каже "покiйний"? Чому уникає називати на iм'я? Чи це в них такий прийом, щоб вiдвернути увагу вiд драматичної ситуацiї, щоб людина спокiйно вiдповiдала на запитання, доки її не охопить вiдчай?

Слiдчий мало не пiдштовхує Кейт до виходу, розписується у журналi й виводить її надвiр. Але вона розумiє, що залишається пiд його наглядом, коли вiн каже:

– М-ми з вами скоро зв'яжемося. Б-б-будь ласка, не виїжджайте з країни.

Попри заїкання, його "будь ласка" звучить як наказ.

Зовнiшнiй свiт навалюється на неї кольорами й формами, але вона до нього вже не належить.

Глядачка блокбастеру в 3D – блокбастеру пiд назвою "Повсякденне життя".

Повз неї пролiтає машина швидкої допомоги i зi скреготом прямує до травмпункту в лiвому крилi. Кейт пригадує, що це, власне, лiкарня, – мiсце, покликане рятувати живих.

Бiля входу в дослiдницьку лабораторiю рудий хлопець розмовляє з дiвчиною-японкою у блискучому нейлоновому халатику. За нього говорять його руки: вiн стискає кулаки, пiдносить їх до грудей, потiм розтуляє долонi, як фокусник на репетицiї. Чари його, схоже, дiють, бо дiвчина усмiхається i киває головою, як велика порцелянова лялька.

Неподалiк вiд них дiвчина, замолода як на лiкарку, намагається припаркувати свiй яскравий "мiнi" на стоянцi для спiвробiтникiв унiверситету. Її авто протестує шумними вихлопами. На бiлих смугах машини вже проступила iржа, але на зеленому капотi вона ще не помiтна.

Кейт проходить повз фокусника, ляльку й "мiнi" – i раптом згинається, як вiд потужного удару в живiт – такого сильного, що їй доводиться зiщулитися просто отут, за полiцейською машиною. Гаряча хвиля пiднiмається до горла, пропiкає її тiло вогнем. Боже, вона не готова! Не готова до його смертi, до цiєї муки. I до нового, незвичного почуття небезпеки.

"Якщо ви з-з-з'ясуєте, що у вас залишилися якiсь речi покiйного...", – сказав їй слiдчий.

Так, вiн залишив їй три речi. Нi, вiн доручив їй зайнятися трьома речами, їй i тiльки їй. Це дещо з його мрiй. Дещо, здатне врятувати його країну. Вона залишилася в цьому свiтi без нього, але з його таємницею.

– З вами все гаразд? – нахиляється слiдчий до неї. У нього стривожене обличчя. Навiть заїкання десь подiлося. – Дозвольте пiдвезти вас до вокзалу, тут усього п'ять хвилин машиною.

– Я пiду пiшки, – спромагається вичавити вона, але вiн уже розчинив для неї дверцята.

У машинi запитання слiдчого досi лунають у неї в вухах, пробиваючись крiзь бiлий шум болю.

– Де ви були вчора мiж сьомою i одинадцятою вечора?

Вона обертається до нього.

– Ви ж казали, що це нещасний випадок. Ви що, пiдозрюєте мене?

Спохмурнiвши, слiдчий вiдводить погляд, нiби бачить у вiкнi щось невидиме для Кейт.

– Токсикологiчна експертиза не дає повної картини... Можливо, це самогубство.

Вiн замовкає. Вочевидь, вiн собою невдоволений, бо сказав забагато. Далi вони їдуть мовчки. Замiсть прощання вiн їй каже:

– Зателефонуйте нам, якщо пригадаєте якiсь подробицi.

Кейт мусить рухатися, iнакше пропаде. На платформi вона обмiрковує кожен свiй крок, обережно переставляючи ноги по асфальту. Її напрямок – в нiкуди. Кроки її стають важчими, серце калатає швидше. Швидше, важче, важче, швидше, з чiтким ритмом: "по-тяг бо-лю везе-мене-в-недолю...".

Коли iде наступна електричка до Кiнгз-Крос?* Слiд сiсти у вагон, зникнути звiдси, втекти вiд того флуоресцентного освiтлення, вiд чоловiка в тому примiщеннi, який... який був її єдиним коханням. Зараз вона дуже ясно бачить його на платформi: вiн вiддаляється вiд неї, довгими аристократичними пальцями вiдкидає назад чуб з високого чола. Вона кличе його, та коли вiн обертається, його обличчя перетворюється на розмиту пляму, як у свiдка пiд прикриттям у полiцейському телерепортажi.

"Чому я не бачу його обличчя?". Кейт охоплює панiка. "Чого ще я не можу бачити?". Їй пригадується збентеження слiдчого: "Токсикологiчна експертиза не дає ясної картини...".

"Ти вживав наркотики? Чого ще я про тебе не знаю? Ти мав iнше iм'я? Iнше кохання? Iнше життя?".

До платформи наближається потяг. "Зроби-це-для-нього, зроби-це-з-ним, зроби-це". I раптом її осяює. Вона знає, що робити з його таємницями, знає, де знайти iстину! Для цього слiд негайно вилетiти за кордон, скасувати попереднi домовленостi, брехати...

"Послухай, – Кейт навiть вдається до його улюбленої фрази, щоб переконати його, – я не маю вибору, не маю альтернативи. Їхати доведеться. Щоб знайти решту твоєї душi. Навiть якщо це мене згубить".

 

ЧАСТИНА I

ПОШУКИ

Тiльки погана пам'ять звернена у минуле.

Бiла Королева, "Алiса у Задзеркаллi",

Льюїс Керролл (1832–1898)

РОЗДIЛ 1

ТАРАС

Москва, лютий 2001 року

"Це просто освiтлення, – пiдбадьорює вiн себе. – Це просто моторошне освiтлення". Блищать кахлi пiд флуоресцентною лампою-трубкою. Штучне синє свiтло заповнює примiщення, i в ньому його обличчя здається таким блiдим, що ластовиння зовсiм не видно. Тарас нахиляється над раковиною i не знає, куди подiти руки.

Примiщення перетинають вiдблиски гiгантської неонової вивiски зi словами "...льфа Банк" на даху будинку навпроти.

У вбиральнi бiльше нiкого нема, i Тарас має час роздивитися своє вiддзеркалення, поки миє й витирає руки: мертвотно-блiда шкiра, на нижнiй губi чорна тiнь, а верхня губа ховається пiд тонкою щiточкою пшеничних вусикiв. Чи справдi з вусами вiн наче старший, як сказала квартирна хазяйка? I що значить "старший"? Зрiлий i статечний – чи виснажений i зморений?

Тарас вдивляється у своє обличчя, шукаючи слiдiв сьогоднiшнього вiдкриття – якоїсь iскорки в очах, прихованої усмiшки, але бачить лише оцю блiду маску з погаслими очима. Невже вiн аж так стомився? "Це, безумовно, освiтлення, – вирiшує вiн. – Тепер руки. Мию їх тiльки вп'яте за сьогоднi, – значно краще, нiж було вчора". Вiн вiдзначає це безсторонньо, як наставник, що розмовляє з не надто старанним учнем.

Тарас розтуляє долонi й дивиться на них задумливо. "А тепер що? Витерти їх паперовим рушником чи махати ними, як навiжений пiвень крилами, iдучи коридором?".

"Гiднiсть, лейтенанте Петренко", – суворо нагадує наставник.

Тарас виходить з убиральнi, причинивши дверi плечем, i прямує на затишний вогник комiрчини охоронця в кiнцi коридора. Якою недоречною вона тут здається! Фанерна будка на входi до будiвлi, де кожна колона – пам'ятник владi. Недоречним видається i сам охоронець. Суворий сержант з кам'яним обличчям залишився в минулому. В комiрчинi сидить вiдставний полковник i сьорбає трав'яний чай зi щербатої квiтчастої чашки з золоченим обiдком. СторOжку заповнює приємний запах висушеного суничного листя, знайомий з дитинства.

Охоронець пiднiмає очi вiд газети "Известия".

– Затрималися на роботi, лейтенанте Петренко? Не святкуєте День Армiї?

Вiн не виявляє подиву. Стара школа. Чи просто воно його не обходить. Час, коли вiн просвiчував рентгеном чужi думки, сплив, – тепер вiн просто пiдробляє до пенсiї.

"Цiкаво, що вiн купує на цi додатковi грошi?" – питає себе Тарас, розписуючись у журналi про вихiд. Американський спрей вiд ангiни? Ляльку Барбi для онуки?

Мабуть, нелегко колишньому полковнику КДБ змиритися з цiєю новою доступнiстю усього i будь-чого. Радянський дефiцит i порожнi полицi крамниць були його перевагою, його ключем до влади: "Ми маємо, а вони нi". Тепер "вони" i "ми" зрiвнялися. Свобода i вибiр, були б грошi.

Тарасовi треба виговоритися, виплеснути емоцiї. Зараз вiн повернеться до своєї порожньої квартири, а власне вiддзеркалення – не надто захопливий спiврозмовник.

– Та й ви нiбито не святкуєте, – починає вiн. – Але ж День Армiї i ваш день.

– Вже нi, – знизує полковник плечима i дивиться на Тараса поверх окулярiв. – Крiм того, хоча вже минуло майже десять рокiв, як його перейменували на День захисника Вiтчизни, я так i не можу до того звикнути.

– Оцей аромат – ви п'єте малиновий чай? – Тарас вирiшує змiнити тему.

– Та нi, – помiтно жвавiшає полковник, – це сушений лист суницi. У мене її багато росте на дачi. Ми там маємо безвiдходне виробництво, лейтенанте Петренко. Використовуємо все: онучка збирає ягоди, а Валентина Миколаївна, моя друга половина, рве i сушить листя. В цього чаю просто магiчнi властивостi, можете менi повiрити. Я його п'ю вiдтодi, як ми посадили суницю, i переконався, що вiн лiкує значно бiльше хвороб, нiж зазначено у довiднику. Секрет у тому, що листя треба збирати у травнi, коли воно зовсiм свiже, з молодим соком.

Тарас незчувся, як попався на гачок, – вiн тiльки киває головою, зведений до ролi слухача.

– I, звiсно, не слiд забувати про кориснi властивостi цього напою для певних суто чоловiчих проблем... – полковник робить паузу.

А вiн не такий уже старий, думає Тарас. Вiдставка у їхнiй органiзацiї не означає похилого вiку. Пауза дозволяє йому перебити монолог полковника.

– Все це дуже цiкаво, але я мушу йти. Метро скоро зачиниться.

Його кроки вiдлунюють у просторому вестибюлi, нiби якийсь велетень там, у темнiй височинi, слiдує за ним назирцi, крок за кроком.

Мiдна ручка дверей попереджає Тараса про мороз надворi. Вiн вдихає московську зимову нiч, потiм перебiгає безлюдну площу, не остерiгаючись автомобiлiв, – зараз надто пiзно й холодно для напруженого руху транспорту. Хурделиця затягує його у свiй танок. Ще три хвилини вiн кулиться од вiтру, крижанiє й нiмiє кiнчик носа – й нарештi Тарас пiрнає у хвилю теплого повiтря. Вiн любить московське метро – сiро-мармурову велич станцiї "Площа Маяковського", патрiотичний червоний гранiт "Павелецької", ностальгiйно-бадьорi фрески зi щасливими українськими колгоспниками на "Київськiй"... Щоразу, вкинувши в автомат жетон i сiвши у вагон, вiн вiдчуває, нiби хтось могутнiй керує його життям. Визначає напрямок.

Несе його, пiклується про нього. Тiльки тут, пiд час цих поїздок, вiн зiзнається собi, що його нинiшнє життя – ерзац, дешева замiна. Як розчинний цикорiй, що його продають у їхньому буфетi пiд виглядом кави без кофеїну. Нi задоволення, нi смаку – лиш розчарування. Подумати тiльки, що йому зараз на два роки бiльше, нiж було Iсусу Христу, коли Вiн прийняв смерть!

Тарас служить у ФСБ, але сидить в архiвах замiсть оперативної роботи у вiддiлi контррозвiдки, про яку мрiяв.

"Цiлеспрямований, рiшучий, гарний стратег" було написано у його характеристицi по закiнченнi Академiї. Але там було написано ще щось – одне слово, яке перекреслило всi його сподiвання. Нацiональнiсть – українець.

Хто би мiг подумати, що на момент його виходу з Московської академiї ФСБ на Мiчурiнському проспектi Україна перетвориться на ворога?

На заздрiсть своїх унiверситетських друзiв вiн живе у столицi, але майже всю свою мiзерну зарплатню витрачає на винаймання "однушки" в Чертаново, спальнiй околицi з однаковими багатоповерхiвками бiля Кiльцевої дороги.

Справдi, вiн здається молодшим за свiй вiк, i бiцепси у нього досi мало не розривають рукави сорочок, i вродливi дiвчата кидають на нього зацiкавленi погляди на вулицях, – але куди вiн може привести дiвчину, навiть якби i мав її? На диван з продавленими пружинами?

Справжню, свою дiвчину. Люся, продавчиня овочевої ятки на розi, не рахується. Вони якось розбалакалися над ананасом, дискусiя перекинулася на задорогi мандарини, а там i на iнший, заборонений плiд.

Чотири роки нечастих швидких "перепихувань", з дешевим алкоголем, що правив за пальне. Вона часто, сп'янiвши, розпитувала про його плани на майбутнє, натякала на створення сiм'ї. Вiн бува зiтхає, пригадуючи її груди, грайливiсть в очах, коли вона вручала йому пакет з яблуками, удаючи, що вiн просто пересiчний покупець.

Проте йому полегшало вiд того, що тепер не треба вечорами гадати, чим будуть пахнути Люсинi руки, коли вона його обнiме, – бананами чи пiдгнилою капустою, залежно вiд завозу до овочевої ятки.

Вiдколи вони розiйшлися, Тарасовi залишається тiльки дорогою вiд метро до своєї багатоповерхiвки спостерiгати за "плечовими". Цi дiвчатка- пiдлiтки безнастанно вештаються поблизу Кiльцевої, обсмикуючи свої синтетичнi куртки над мiнi-спiдничками: чекають, чи не зупиниться якась вантажiвка. Їх возять з мiста до мiста в iлюзорнiй безпецi камазiв у обмiн на швидке обслуговування, коли вони десь на темнiй дорозi закидають свої худi ноги на плечi далекобiйникiв. Тарас пiдчепив одну таку минулого року. Тобто мало не пiдчепив. Навiть це нiчим не скiнчилося.

Одна з тих дiвчат подивилося на нього з-пiд чубчика, коли вiн проходив повз них. Її горiховi очi були вологi, як у хворого цуценяти. Вiн не розмовляв з нею, тiльки скомандував "Пiшли" i мотнув головою. I все ж вона усмiхнулася, боязко чи переможно – вiн не мiг сказати точно у ранньому присмерку зимового дня, i потюпала за ним вузькою стежкою, протоптаною у снiгу, втягнувши голову в плечi, стежачи за кожний його рухом, голосно чмихаючи. Раптом вiн усвiдомив, що вона, певне, неповнолiтня i якщо вiн приведе її до себе, вона запам'ятає, де вiн живе, може знову припхатися, а то й почне його шантажувати.

"Чудовий кар'єрний хiд, Тарасе, – привiтав вiн себе. – Давай, уперед – занапасти своє майбутнє через хвилинну хiть!". Тодi вiн обернувся i просто вiдiгнав її жестом. Вона зупинилася, не зводячи з нього очей, не знаючи, що робити, i перетоптувалася з ноги на ногу. Вiн знову махнув рукою – мовляв, iди геть. Тут вона зрозумiла й вибухнула хрипким залпом брудної лайки, й кOпала снiг носаком збитого черевика. Тарас дивився, як вона плентається назад до Кiльцевої. Вони були чимось схожi, вiн i вона: те саме прагнення кращого життя, та сама провiнцiйна самотнiсть у великому мiстi.

Втiм, була одна велика вiдмiннiсть: вона здалася дуже рано, а вiн вирiшив прийняти бiй – тiльки завдяки вишколу в Академiї.

"Знай свого супротивника" – такий був курс з п'яти лекцiй у Академiї, який вiн i досi вважає вельми ефективним.

Крок перший. Передусiм iдентифiкуйте супротивника. З'ясуйте його цiль, оцiнiть його озброєння, визначте його тактику.

Крок перший був легкий. Супротивник – мегаметрополiс. Цiль – байдуже пожирання провiнцiйних жертв. Озброєння – iзоляцiя, ненависна робота, спогади про минуле. Тактика – поступове придушення мрiй i прагнень.

Крок другий. Щоб перемогти супротивника, слiд зосередитися на завданнях, а не на своїй злостi й роздратуваннi. Ключовий фактор – самодисциплiна.

Вiн веде вiйну з цим мiстом, просувається день у день вiд задачi до задачi, i його пiдтримує парова подушка, коли вiн морозяними недiльними ранками вдихає повiтря у вiдкритому басейнi, i його втiшають субтитрованi американськi фiльми, якi вiн бере двiчi на тиждень у сусiдньому прокатному кiоску.

Бiльшiсть часу Тарас дає собi раду... якби тiльки не спогади. Спогади – найгiрше. З ними боротися значно важче. Вони невидимi, вони вискакують з засiдки, коли вiн їх найменше чекає: то зазвучать мелодiєю, то впливуть ароматом, то зачеплять у натовпi.

Але Тарас знайшов спосiб їм опиратися. Три вечори на тиждень, по сорокахвилиннiй поїздцi у переповненому автобусi, вiн приходить до клубу, вдягає боксерськi рукавицi й вiдпрацьовує хук лiвою та аперкот правою. I тут не треба думати, звiдки звалиться наступний удар.

Життя в цьому мiстi – пiдготовка до дiї. Вiн виробив звичку спостерiгати за його побутом, аналiзувати його вчинки й помилки, його жертви. Власне, вiн уже зараз готовий до короткої вправи. Потяг метро набирає швидкiсть. Примруживши очi, Тарас оглядає пасажирiв, – цю навичку вiн здобув у Академiї. Парочка в кутку: чоловiк щось нашiптує на вухо своїй супутницi, нахилившись до неї аж надто близько. Вгодований, лисуватий, огидний. Дiвчина нервово мне почервонiлими з морозу руками мохерову шапочку в себе на колiнах. Вона смiється, трохи вiдкинувши голову. Ясно, чим для неї закiнчиться цей вечiр.

Вагон смикається, i хлопець навпроти, одягнений у чорну шкiрянку, надто благеньку як на лютневу нiч, мало не падає з сидiння. Одним ривком вiн сiдає назад. Його осклiлi очi втупилися кудись повз Тараса, у чорну дiру тунелю. Вiн розгойдується у синкопiчному ритмi. Ще не закiнчений наркоман, вирiшує Тарас, але вже став на цей шлях.

Поруч iз ним чоловiк в оленячiй шапцi занурився в газету. Його шапка й дублянка дорогi, але старомоднi. Вiн спирається лiктем на лакований чорний "дипломат" з пошарпаними кутиками. Головний iнженер, або навiть директор заводу – вiйськового, гадає Тарас. Колись мав "Волгу" з персональним водiєм. А нинi замовлення скоротилися, вiн їздить на метро, але ховає обличчя, соромиться. Газета, яку вiн удавано читає, – "Аргументы и факты".

Аргументи i факти. Це тепер i є робота Тараса. Вивчати факти i наводити аргументи.

Сiм рокiв тому, коли ФСБ проголосила свою нову "полiтику прозоростi", всi внутрiшнi розпорядження пiдкреслювали, що як превентивний захiд доцiльно провести "ретельну фiльтрацiю" справ, якi вiдкриваються для вiльного доступу. А раптом якийсь надто цiкавий журналiст, не усвiдомлюючи наслiдкiв, вiзьме й виловить певнi факти задля хвилини скандальної слави? Хтось згадав, що лейтенант Петренко, якого в червнi взяли до ФСБ пiсля закiнчення Академiї, має диплом iсторичного факультету, – i Тараса вирядили до архiву просiювати справи НКВС, лиховiсного попередника КДБ. НКВС – свiдок параної Сталiна, жахливих судiв-"трiйок", ентузiазму народу i повального терору.

Тарас нiчого не знав про трагедiю сталiнського режиму, доки не вступив до унiверситету. Про це й словом не згадувалося на шкiльних уроках iсторiї, та й небагато вiн мав шансiв чогось навчитись у школi. Школа у його далекому карпатському селi займала лише одну кiмнату у злиденнiй хатi пiд солом'яною стрiхою, де з десяток дiтей навчалися всього потроху вiд старого вчителя-пенсiонера, який бiльше покладався на свою хитку пам'ять, нiж на заяложенi пiдручники.

Перший шкiльний день у вереснi завжди зустрiчав дiтей нудотним запахом свiжої чорної фарби, якою замазували написи на стiльницях парт. Побiленi стiни сiльської школи були голi, якщо не рахувати портрет Ленiна над класною дошкою та два вицвiлi ботанiчнi плакати, якi затуляли облуплену штукатурку. Тарас ненавидiв школу. Вiн вивчив у всiх подробицях ботанiчнi плакати, перерахував усi кнопки, на яких крiпилася церата на пiдвiконнях, i чекав, коли дзвоник сповiстить про волю, про можливiсть промчати сонною сiльською вулицею. Повз величезну калабаню, яка нiколи не просихала; повз обдертий одноповерховий будинок сiльської кооперативної спiлки, на якому стирчав вицвiлий прапор; повз сiльську крамницю, дверi якої завжди були на замку; повз чорних i попелястих курей, якi порпалися у порохнявi разом зi шмаркатими дiтлахами. А потiм добiгти до стежини, що вела до вогкої, грибної свiжостi лiсу, до кривої хатинки пiд стрiхою – його таємного сховища за городами, за рядами кукурудзи й соняшникiв. Там вiн лежав горiлиць, дивився у бездонне небо, мрiяв про час, коли вiн стане героєм, поїде звiдси далеко-далеко, за отими хмарами, за своїми мареннями, i тодi...

Цей вiльний дух не пропав, вiн ще живе в ньому. Сидячи годинами в архiвi, Тарас часто пiднiмає очi вiд павутинних рядкiв поспiхом надрукованих вирокiв, дивиться на ненависну зелену стiну, вдихає знайомий запах дешевої фарби i почувається засудженим, як отi люди, чиї долi нагромаджуються перед ним. Є якась безкiнечна приреченiсть у цих справах. Замiсть зменшуватися, вони розростаються, множаться, клонують однi й тi самi фрази: 10 рокiв без права листування... Засуджений до розстрiлу... 15 рокiв виправних робiт у колонiї суворого режиму... Дiти ворогiв народу вiдсилаються до дитбудинкiв...

А ще вiн їх усiх чує. Не завжди, не щодня. Тiльки коли вiн перевтомлюється, коли у коридорах архiву тихо, виникає далеке вiдлуння. Слiзнi благання про милосердя, притлумленi зiзнання, зрадництво вiд мук i знесилення. Цi емоцiї його спустошують, нiби вiн доглядає смертельно хворого. От тiльки для смертельно хворого завжди наступає кiнець.

Тека, яку вiн зняв з полицi сьогоднi вранцi, справа № 1247, мало чим вiдрiзнялася вiд решти – товста, з пожовклими аркушами, акуратно зав'язана на бантик. Напис у верхньому лiвому кутку обiцяв захопливу пригоду – саме на таку i полюють журналiсти. Але вона не схвилювала Тараса. Всi цi справи розпочинаються, як детективнi романи, а фактично бiльшiсть iз них не мiстить нiчого, крiм протоколiв виснажливих допитiв безневинних людей, заарештованих часто-густо тiльки за доносом анонiмного "доброзичливця".

Не схожа була на виняток i справа № 1247. Першi два документи, на яких стояла розмазана печатка з двоголовим орлом Росiйської таємної полiцiї, були пiдшитi до клаптя цупкого картону бiлою вощеною ниткою. Вiн звiрив дати: березень 1749 року... липень 1749 року... Слова нанизувалися одне на одне, як химернi намистинки, купчилися лiтери, що давно вже були вилученi з обiгу. Тарас швидко переглянув вмiст теки. Там були звiти, що охоплювали три столiття, й усi вони були пов'язанi з одним i тим самим прiзвищем, з однiєю родиною. Двiстi п'ятдесят рокiв пiд наглядом, подумав вiн. То, вочевидь, якась вельми незвичайна справа, стiльки по нiй було виходжено й написано!

Далi йшли типовi звiти, якi таврували членiв тiєї родини як ворогiв народу i англiйських шпигунiв, – усi вони були засланi до ГУЛАГу за зраду Батькiвщини.



*Кінгз-Крос – залізничний окзал в північно-східній частині Лондона (тут і далі прим. пер.).

powered by lun.ua