Шевченко-функція aka Наше Все

Поки у Мінікульті поруч із його штатними співробітниками працює Асамблея діячів культури України, намагаючись перевинайти підходи до державної політики у цій царині, офіційне мистецьке життя іде за планом, створеним ще попередньою командою відомства.

Передбачувано, цей план підпорядкований головній культурній події 2014 року, щоправда, станом на початок 2013, коли він розроблявся і був затверджений.

Святкування 200-річчя із Дня народження "основоположника української літературної мови", "родоначальника казахської школи живопису", "батька української нації", "поета селянського бунту", "першого національного інтеліґента" тощо Тараса Шевченка мало пройти Україною й світом урочистою ходою - від тематичних дитячих ранків у сільських школах до представницьких подій у європейських столицях - та залишилось дещо на периферії суспільної уваги через об’єктивну політичну ситуацію в країні.

Проект "ШЕВЧЕНКО/MANIA/", що відкрився в "Мистецькому Арсеналі", традиційно для цієї інституції маневрує між офіційним державним запитом та риторикою інноваційності й сучасності.

Сконструйована з трьох частин, виставка пропонує погляд (хоч і фрагментарний) на Шевченка-художника, Шевченка-людину та Шевченка-символ. Куратори виставки, щоправда неусвідомлено, зробили спробу оприявнити засобами візуального те, що Оксана Забужко у своєму дослідженні Шевченка-предмета називає "національно-консолідуючим авторським міфом", тобто, намагались продемонструвати увесь комплекс творчих, життєвих, суспільно-політичних та історичних здобутків, що зробили поета "більшим-ніж-поет".

В основних залах представлений доробок Шеченка-митця, а саме графічна його частина: ранні твори та учнівські копії відомих художників, деякі офорти та безліч замальовок олівцем, зроблених під час експедиції по Аральському морю в період заслання.

Хрестоматійно відомі твори, як то серія офортів "Живописна Україна" чи олійні полотна, до виставки не увійшли, потрапивши, вочевидь, до ювілейної квоти інших музеїв.

Експозиція в "Арсеналі", тим не менше, дозволяє скласти досить непогане уявлення про характер художньої практики Шевченка. І, не в останню чергу, завдяки експозиційним тонкощам – грамотному музейному освітленню та вправній розвісці, що сприяє уважнішому сприйняттю, а також детальним пояснювальним тестам до кожної роботи.

З цих текстів дізнаємося про віддалені місцини Російської імперії з невимовними назвами – єдине, що Шевченко міг зобразити легально в часи царської заборони на малювання.

У команді експедиції Шевченку була відведена роль документатора, що зарисовував для звіту краєвиди Аральського узбережжя та місцеві народні типи. Саме начерки з Аральської подорожі, мабуть, є найбільш цікавими з представленого на "Шевченкоmania". Попри деяку одноманітність, малюнки ці привертають своєю зваженою лаконічною мовою, продуманим ставленням до експресивних якостей олівцевої лінії та незайманих плям білого паперу, що тонко резонує з аскетичними пейзажами Середньої Азії.

Для охочих дізнатися про Тараса Григоровича ще більше, в закутку виставкової зали працює науково-освітній портал, розроблений Національним центром "Мала академія наук України" у співпраці з низкою інших державних інституцій. Для любителів же сучасного мистецтва, без якого не обходиться жодна виставка в "Арсеналі", в останньому залі розмістилася невеличка добірка дотепних картин, що на різні лади обігрують образ Шевченка.

Безумовний хіт виставки – дві величезні стіни, вкриті акуратними рядками абсолютно однакових невеличких олійних портретів Тараса Григоровича.

Усі ці овальні та прямокутні картини є продуктом не серійного штампування, а творчості художника-любителя Федора Гавриловича Кучера зі Сміли.

До святкування 200-річчя Кучер поставив поставив собі за мету створити 200 портретів Шевченка. Для здійснення цього амбітного задуму художник щодня копітко працював над черговим "типовим" зображенням в своїй імпровізованій майстерні, де з ним і познайомився режисер Сергій Проскурня в ході роботи над фільмом до ювілею.

В цих портретах намішано геть усе – і невибаглива щирість народного наївного мистецтва, і несвідома поп-артова гра з масовою картинкою, і відвертий кітч, не позбавлений, однак, своєї специфічної душевності.

Найбільше у цих портретах вражає їх кількість та майже обсесивна дисципліннованість їх автора-шевченколюба. Цей, без перебільшення, перформативний акт щоденного відтворення лику Шевченка та його чепурна, проте пуста, візуальна оболонка зчитуються на ювілейній виставці не інакше, як квінтесенція народної любові до Тараса Григоровича, що набуває дедалі вигадливіших форм, хоча й не завжди наповнених притомним змістом.

Вочевидь, консолідуючим елементом всієї експозиції та кураторської думки мала виступити масштабна відео-інсталляція режисера Сергія Проскурні – 52 екрани (за первісним задумом – 365), на яких паралельно розгортається драма читання шевченкової поезії. Глядач, щоправда, має змогу оцінити тільки фізіогномічну сторону справи, адже звук всіх відео, хоч і приглушений, зливається у рівномірний абстрактний гулкіт.

Проект "Наш Шевченко" мав за мету здути пил із поетового "забронзовіння, що викликає відразу" й реактуалізувати доробок Кобзаря вустами сучасників. Відомим й незнаним українцям - письменникам й поп-співакам, вченим й учителям, бандуристам й музейникам, політикам й військовослужбовцям, дітям, священникам й поетам - й справді не можна відмовити у щирому намірі поділитися зі світом "своїм" Шевченком.

У результаті, однак, цей намір обертається майже пародією на поета: нехитра концептуальна рамка ("у кожного своє") помножена на низької якості відеозйомку радше відтворює нібито багатовимірний, а насправді усталено-поверховий погляд на фігуру й практику Шевченка.

Цей проект далеко не єдиний приклад художнього задуму (нехай і народженого із найкращих міркувань), який отримує на виході проблематичне втілення. Видовищні, але часто спекулятивні "шевченкіани" множаться тоді, коли певній події необхідно надати культурного та національно свідомого забарвлення, та маскують сумний факт того, як критично мало ми насправді знаємо про Шевченка і наскільки глибоко прошиті в суспільстві стереотипні уявлення про його образ та творчий спадок.

Започатковане радянською ідеологічною школою так зване "функціональне шевченкознавство", що дозволяє вписати різнобарвні твори митця у будь-які суспільно-політичні категорії, пустило коріння й у колективне несвідоме сучасного українця.

Один з провідних шевченкознавців Григорій Грабович вважав, що ця неприємна тенденція "каже багато більше про стан українського політичного життя, його об'єктивної слабості — тоді як і тепер, — ніж воно нам каже про самого Шевченка".

Вочевидь, сьогодні Україна вкрай потребує глибокого і ретельного аналізу власної історії на фактологічному та символічному рівнях. Шевченко в цьому сенсі, як засвідчила культура Євромайдану, є майже офіційним символом державності на рівні з національними прапором та гімном.

Ба те, що цей символ однаково успішно атрибутується вкрай протилежними політичними культурами – радянською владою різних періодів, всіма урядами незалежної України, в тому числі, відверто українофобними, президентом-злочинцем та одночасно його опонентами – є наслідком відсутності справжніх досліджень постаті Шевченка за наявності чималих держвидатків на подібні проекти.

Сподіваємось, новий Міністр, за активної участі культурної громади, наважиться змінити таку звичну для офіційної України риторику вшанування-святкування на стратегію дослідження й критичного мислення.

Тоді, можливо, герої поступляться місцем багатоголоссю неприявних історій, а за бюстами, монументами та промовами можна буде розгледіти власне поезію, живопис чи навіть людину.