Донбас: любов дістанеться найсміливішим

88
12 травня 2014

"У них шкіра коричневого кольору, як грецький горіх, а очі дивляться кудись крізь тебе. Вони мають багато зброї, і їм подобається її демонструвати. Це не ті люди, з якими можна говорити про мистецтво, це взагалі не ті, з ким можна говорити", — ділиться враженнями один з дизайнерів, що протягом останнього тижня створював на териконі лендарт-об’єкт.

Об’єкт був зруйнований протягом одного ранку — людьми у військовій формі з автоматами, яких узагальнено називаємо "сепаратистами".

Хоча насправді узагальнення ні до чого.

Жителів Західної й Центральної України тут називають "бандерівцями", хтось з іронією, а хтось зі страхом — що прийдуть зі зброєю, змусять говорити українською, виженуть з дому.

Так само й "сепаратисти" — це як люди, що трохи не розуміють майбутню політику України й не погоджуються з нинішньою владою, так і ті неадекватні й агресивні, для яких насильство є найвищою формою задоволення.

Готуючи мистецьку подію на Луганщині — ARTPOLE.LU, фестиваль-лабораторію, що відбувся 2 і 8 травня в садибі Мсциховського у селищі Селезнівка Первальського району, — ми намагалися бути толерантними, спілкуватися з місцевими жителями, чути їхню правду, пояснювати свою.

В більшості, як і всюди, люди хочуть спокою й розвитку. Є, звичайно, ті, хто потрапив під прес пропаганди і навіть своїм дітям пояснює все, виходячи з нав’язаних телевізором думок.

Дівчинка-волонтерка з розпачем розповідає, що роликові ковзани, наприклад, "не матиме цього літа, бо мамі зарплатню затримують через тих людей, що в Києві на Майдані стояли всю зиму й не працювали". Ось така логіка.

Є й ті, хто розуміє, що все це пропаганда й провокація. Але як довести це своє розуміння? Після спілкування з озброєними неадекватами стає абсолютно ясно, чому люди бояться виходити на мітинги і в театри, а іноді — просто з квартир.

В нашому випадку двадцятиметрове коло з каміння, всередині якого встановлені стовпи з дзеркальними наконечниками, являло собою об’єкт "Сузір’я метелика". Його спеціально для терикону біля Селезнівки розробив польський художник Ярослав Козяра, а втілювали місцеві дизайнери й волонтери.

Ніби зрозуміло ідею, що все залежить від нас — ми самі запалюємо зірки й створюємо свій всесвіт. А от за версією людей з автоматами — це розпізнавальний знак для ворожого вертольоту або навіть ракетного удару.

Війна, повторювали вони погрозливо, не бажаючи чути наші аргументи.

Продовжувати розмову не мало сенсу, а от продовжувати роботу просто необхідно. Вони ж не знають, що кам’яне коло будувалося для того, щоб висадити лаванду. Висадити ми встигли — тепер чекаємо, коли квіти зійдуть і ми продовжимо.

Фото Вадима Ількова 

ВАЛЬС АЛЧЕВСЬК

Зупиняємося біля місцевого магазину, друзі йдуть купувати необхідні для об’єкту матеріали, я чекаю в машині. На тлі вантажівки з продуктами зустрічається пара — яскрава молода жінка з фарбованим білим волоссям і густим макіяжем та блідий чоловік.

Говорять про святкування травневих.

На якомусь моменті вона пожвавлюється й починає говорити так голосно, що неможливо її не почути.

"Ледве не забруднилися. А я говорила — не їдьте туди. Яка рибалка? На тому блок-пості стріляють. Ну і уявляєш, вони купили все, щоб і рибалка, і посвяткувати, а тут трупи, кров, машини розкурочені, ну, коротше, не вийшло свята. Треба подумати, куди ми завтра. Може, просто у нас посидимо", — посміхається на прощання.

Вони розходяться в різні боки. На вантажівці слоган місцевого молочного бренду — "Молоко переможе зло". Хочеться вірити.

Протягом першого травневого тижня, поки на Луганщині створювалися лендарт-об’єкти та перформанс, нам писали друзі та небайдужі. Одні переймалися: "Що ви робите в пеклі?". Інші переймалися тим, що ми недостатньо глибоко в пеклі, адже поруч з нами — в Слов’янську — викрадення й знущання.

Ми ж керувалися просто нашою вірою, якоюсь абсолютно ірраціональною впевненістю, що в цьому хаосі народиться ідея, яка зможе нас — таких різних — об’єднати.

Якщо говорити про творчий бік справи, то так і сталося.

2 травня в садибі Мсциховського був представлений новий музично-поетичний твір від музикантів Олексія Ворсоби (Мінськ) та Влада Креймера (Донецьк) і поета Сергія Жадана (Харків).

Завдяки музиці вірші стали ще об’ємнішими.

"Речі, заради яких помирають, стосуються саме життя, стосуються невагомості, стосуються опертя", — декламував Жадан в супроводі акордеона, електро-скрипки та шумових інструментів.

Публіка повірила.

А тут цього вечора зібралися й арт-тусовки Донецька та Луганська, і майданівці, які на той момент вже мусили переховуватися, і просто жителі Алчевська й Перевальська. Йшов дощ. Розтопили камін. Після виступу в садибі лендартисти Віталій Кохан та Володимир Бахтов також працювали з вогнем. Обидва за допомогою вогню створили реконструювали містичну алею. І здалося, що тут, в садибі, акумульовано стільки сили й тепла, що навіть коли вже у молока не вийде, то наше тепло точно переможемо зло.

"Речі, заради яких помирають, стосуються саме життя, стосуються невагомості, стосуються опертя", — декламував Сергій Жадан. Фото Вадима Ількова 

На жаль, сталося не так. Щодня ситуація ставала гіршою. Коли з Відня прилетіла танцівниця Андреа Хандлер, щоб взяти участь у другій частині перформансу, ми тільки й говорили, що про війну і мир, про страх і любов, про старших братів і свободу.

Свободи стане всім, якщо ви не будете тримати її для себе,
діліться хлібом і вугіллям на зиму,
дивіться на сонце крізь пляшкове скло океану,
золота вистачить на всіх,
але любов дістанеться лише найсміливішим!

Танцівниця Андреа Хандлер. Фото Вадима Ількова 

Ми створювали танці на ці вірші. А в перервах між репетиціями отримували bad news, і деякі з них просто не могли пояснити Андреа. Чому сепаратисти захоплюють гуртожитки й навчальні корпуси? А чому вони вирішили захопити в Луганську ляльковий театр, де напередодні ArtPole.lu ми робили презентацію з Сергієм Жаданом, і зробити там дільницю під референдум? Наші друзі з театру передзвонили напередодні й повідомили, що не зможуть бути на перформансі, адже мусять боронити театр.

З Донецька передзвонили й сказали, що бояться давати інформацію і збирати автобус, бо є інформація про можливі теракти, і так далі, так далі. В переддень перформенсу на словах "Я знаю, чим все закінчиться" Андреа плакала. А голос Сергія звучав зі старого радіо:

Ніхто не буде страждати.
Ніхто й ніколи більше не буде страждати.
Навіщо тоді існує вся ця поезія,
навіщо в повітрі відкриваються шлюзи й шахти?

Публіка 8 травня була переважно з Алчевська й Селезнівки, кілька людей з Києва. Інші просто не мали можливості приїхати. Але знову разом ми пережили цей твір — вже по-новому — і біль, і розчарування, і самотність, і радість, і любов.

Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій

радій, рибо, радій.

Вальс Алчевськ — остання музична композиція перформансу, створена саме на ці слова. Хочеться знову й знову повертатися до цієї музики, поезії, танцю. Планується, що восени проект побачить українська та європейська публіка.

Любов варта всього
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.

Фото Олени Костюк 

SITE AND TIME SPECIFIC PROJECTS

Якщо нас не влаштовує реальність, то маємо створити свою, — говорили ми один одному перед кожною репетицією останнього тижня і починали. Нам пощастило, що з самого початку ми обрали місцем подій садибу Мсциховського. Вона захищала, давала можливість зосередитися на репетиціях, надихала, була справжнім островом в морі бурхливих і агресивних подій.

В одній з кімнат — у трапезній з білими стінами й великими вікнами ще 2 травня з’явилися і весь час були з нами портрети українців на великому склі — інсталяція львівської художниці Олени Костюк "ДЗЕРКАЛО гаряча точка".

Зараз здається, вони мешкали тут завжди.

"У нас прекрасна країна, полюбила її ще більше", — говорить авторка після того, як вперше в житті відвідала схід України, поспілкувалася з людьми, побачила місцеву сільську архітектуру.

І якщо Олені Костюк вдалася найтонша взаємодія з простором, то зі звуком — це безумовно — контрабасист Марк Токар. Його імпровізаційна музика — для найчутливіших і найуважніших. І саме такі зібралися в садибі ввечері 8 травня.

"Я просто не заважав звучати вогню й птахам за вікном", — сказав музикант.

Марк Токар. Фото Вадима Ількова 

Ми спробували все, що могли. Всі митці й організатори працювали на свій страх і ризик. Просто зібралися разом і зробили.

Здається, щоб врятувати людей, сади й будинки, зараз треба вживати рішучіших заходів на Сході. Адже, коли зійде лаванда, бажано щоб тут лишилися ті, кому це потрібно й зрозуміло. 

P.S. Ранком 10 травня повернулася до Києва. І взяла квиток у зворотному напрямку — на Алчевськ. Хочу відсторонено сприйняти, усвідомити, оцінити. Думала, що почну з залізниці. Розмови в потягах зазвичай багато що проясняють. Вагон майже порожній. Якась дівчина в сусідньому купе тихенько слухає "Я не здамся без бою".

Потяг запізнюється на чотири години. В потязі всього сорок два пасажири", — пояснює провідник. До Луганська з них лишається дванадцять. Алчевськ. Іду гуляти містом. 11 травня. 

powered by lun.ua