Кіно: протягом Євромайдану й далі. Частина 3

20
12 червня 2014

Читайте також:

"Кіно: протягом Євромайдану й далі. Документалістика"

"Євромайдан в ігровому кіно та сценарному втіленні"

Анімація

Події Майдану мали неабияке образне насичення.

Палаюча шина і "коктейль Молотова" міцно увійшли в українське сучасне мистецтво, вони зафотографовані, намальовані, відтворені в скульптурі, чи представлені як ready-made. Автори малюнків, плакатів та карикатур проявили вражаючу вигадливість, більшість подій виявилися неабияк придатними для художньої інтерпретації.

На такому фоні засмучує млявість втілення в анімації.

Пояснення цьому просте й виправдане: мультики робити не так уже й просто, особливо в стані душевної нерівноваги. Тому серед уже завершених анімацій про події переважають або поверхові замальовки, або кепські в реалізації, або ті, хто мінімалізм обрав як стильове рішення.

Гуцул закликає українців об'єднуватися, вірити і йти на Майдан. Китайці зробили анімацію про царька Януковича, де дивуються не менше за нас, чому він під час протестів в Україні їде гостювати до них. Про насилля "Беркуту" над протестувальниками та журналістами, про любов "дівчини зі Львова, хлопця з Донецька" та кілька інших роликів, де йдеться про єдність України.

Завершеною й оригінальною по сюжету здається лише анімація, що її виконано в манері простого контурного малюнку – "Про злети та падіння" російського творчого об'єднання "420", які фантастичним сюжетом показали різних учасників Євромайдану, протестувальників, силовиків та, власне, Віктора Януковича.

Не відмовляючи собі в міцному слівці та не стримуючись у сатирі, автори розповіли не лише про ситуацію в Україні, а й про інші "правильні, хоча й банальні речі".

Мультфільм "Про злети та падіння"

Невдовзі в "420" з'явилися послідовники. У мережі опублікували мультик "Майдан-2019", який повністю скопіював стилістику попередньої анімації. Зроблений, можна припустити, у першу чергу, для того, аби відбити увагу в оригінального мультфільму при пошукові його в мережі.

Проте ролик має примітивну й, що найгірше, навіть не смішну сценарну основу. Авторів та замовників не вказано, а новинної ваги мультику надало його поширення Добкіном у Twitter.

Ще однією змістовною роботою можна назвати серію "Казкової Русі" 95-го кварталу, де йдеться про анексію Криму Путіним.

Є й кілька інших анімацій зосереджених на конкретних політиках, проте такі роботи мало заслуговують на увагу.

Ну й, є велика підозра – а в багатьох, зізнатися, надія – що дехто із Криму стане персонажем хентаю, японської еротичної анімації, чи бодай аніме.

Окрім численних малюнків, відбулися й перші спроби в анімації, проте доволі примітивні.

Експериментальне кіно та відео-арт

Подібне кіно по своїй природі є авторським та зосередженим на власній формі, та будь-які, і тим паче такі часто надмірні авторські прояви в революційні часи втрачають свою затребуваність.

Де діє суспільно-політичний авангард, мистецькому – обмаль місця.

Певно, можна припустити, що експериментальне кіно може існувати лише паралельно революційним подіям, або ж використовувати революційний матеріал постфактум. Не бути частиною дії, а лише наслідком.

Мені, у свій час, вистачило нахабства зробити документальну абстракцію про новорічну ніч на Майдані. Проте основою для мого відео були радісні святкові події. Після трагедій, які сталися менше ніж через два місяці, здавалося б, митці ще довго шукатимуть свого "я-автора" в закутках власної душі.

Проте вже на виставці "Громадянський містицизм", яка проходила в Інституті проблем сучасного мистецтва НАМ України в кінці березня, серед численних полотен та інсталяцій, присвячених Євромайдану, можна було побачити й кілька відеоробіт. Ключовою з них став проект знаної Оксани Чепелик "Колайдер_100: Київ 2014 – геополітичні колізії".

 

Уперше робота була представлена наприкінці лютого в рамках міжнародного фестивалю, присвяченому початку Першої Світової війни, "Сараєвська зима 2014" у Боснії і Герцеговині.

Відео складається із двох основних частин, які змінюють одна одну.

Перша – перемішані, накладені один на одне кадри із центральних столичних вулиць, та обличчя, які незліченну кількість разів повторювали в новинах: Нігоян, Жизнєвський, Вербицький, козак Гаврилюк та інші жертви звірств силовиків. Варто зазначити, що подібним чином відчувався інформаційний потік багатьма, хто пильно стежив за подіями, одночасно з кількох екранів та десятків відкритих інтернет-сторінок.

 

На зміну їм – візерунки з деформованих до непізнаваності панорамних кадрів, які нагадують індійські малюнки Янтри: так звані релігійні "карти свідомості". Авторка таким чином перетворює кадри київської архітектури та натовпів людей – у щось подібне до візуального втілення "карти колективної свідомості".

Ще одна важлива робота, створена за підтримки Фонду Slava Frolova-Group – "Митці говорять" Анни Литвиненко. Безслівне відео, де більше десяти молодих авторів, серед яких і авторка ідеї фільму художниця Аліна Гаєва, роблять над собою зусилля, аби вийти із психічного шоку, під приводом арт-терапії, яка спрямована в обидва боки: на зцілення автора та його аудиторії.

Фільм Анни можна вважати чимось на копил прологу до всієї виставки. Адже кожен із представлених у галереї артистів був змушений творити, маючи до болю важкі спогади.

Ще дві роботи, "Застереження" Олександра Єльцина й "Коло кормушки" Артура Самофалова – не настільки прив'язані до останніх подій і несуть у собі скоріше загальнополітичний зміст.

Перше відео в кілька хвилин зображує розчавлювання тисками курячого яйця, що штриховане написом "Україна". Простий символізм роботи збагачується двома деталями: тиски, по вигляду, доволі старі й, можна припустити, радянського виробництва, а яйце – це традиційний символ Всесвіту, життя, безсмертя та воскресіння.

 

"Коло кормушки", у свою чергу, без зайвих підтекстів відповідає своїй назві. Маємо кілька обідніх хвилин голубів, зокрема, з конфліктами між ними, що є антропоморфною ілюстрацією політиків біля державної казни.

Можна припустити, що експериментальні роботи, причетні до останніх суспільно-політичних подій, з'являтимуться надалі.

Післямова

Філософи від кіно люблять порівнювати кінематограф є дзеркалом – мовляв, це відображення реалій суспільства.

У деяких країнах розвинутого кінематографу на сеанси давно ходять із запитанням: "Кто на свєтє всєх мілєє, всєх могучє, всєх умнєє", – і чують у відповідь те, що хочуть. Бо відповідь прописана в "державній кінополітиці".

Для українського суспільства "дзеркала" вітчизняного кіно, як і національного телебачення, здається, давно не вистачало. Можливо, тому й жили довгий час як у Задзеркаллі, а протягом останніх кількох місяців навіть від журналістів усе частіше чулося: "це сюрреалізм якийсь" і "на заздрість Кафці".

Окрім вітчизняного глядача, бажання побачити кіно про Євромайдан проявили й численні закордонці: окрім уже згаданого Канського кінофестивалю, десятки європейських, американських та навіть російських кінофестивалів планують продемонструвати українські фільми про події.

А на прикладі вже запущеного проекту "Моя бабуся Фанні Каплан" режисера Олени Дем'яненко (продюсери Дмитро Томашпольський та Ольга Осика), про революціонерку, яку звинуватили в спробі вкоротити віку Леніну, можна було б змусити й наших північних сусідів подивитися на себе. Піднявши, зокрема, питання фінансування більшовицької революції австрійськими та німецькими грошима.

 

Питання, зрозуміло, має важливість лише задля встановлення історичної правди.

Але воно недопустиме для держави, ідеологія якої побудована на фарбуванні білого в чорне, а чорного в біле...

Дмитро Бондарчук, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua