"Броники" для душі

Є люди, які вкладають гроші в війну. Вони купують приціли, зброю, прилади нічного бачення.

Є люди, які вкладаються у життя на війні. Вони знаходять Целокс, спальники, бронежилети, теплий одяг.

А є люди, які втілюють непопулярні проекти. Які, здавалося б, "геть не на часі".

Ці люди їздять з концертами по військових частинах, возять кінопокази чи фестивалі на схід. Вони стикаються зі шквалом критики і звинуваченні в тому, що "танцюють на кістках".

Здавалося б, навіщо "на гоцки" тратити матеріальний і людський ресурс, якщо є речі значно важливіші в умовах війни? Невже не можна зайнятися просвітництвом після закінчення війни?

"Це дуже велика помилка, яку, на жаль, допускають багато людей, в тому числі і державні чиновники, - стверджує Денис Блощинський, головний організатор, ідеолог та натхненник всеукраїнського фестивалю "З країни в Україну". – Є речі, які не можна розставляти за пріоритетами. Як би важко і непросто нам не було, як би не здавалися питання культури і духовності другорядними, ніколи не можна залишати їх на потім".

"Війна, бронежилети, аптечки, теплі чоботи - так, це потрібно, важливо і актуально. Але культура, інформаційна підтримка, антипропаганда і духовна опора це не менш важливо. Як би не було важко - ці речі потрібно вирішувати також тут і зараз. Тому що патрон від АК стріляє в сьогодні, а патрон слова - в завтра.

Ми можемо ворога вбити фізично за одну секунду, а на те, щоб зробити з забитого ватника людину йдуть роки. Саме тому не можна не те що відкладати, а навпаки – потрібно всі сили зараз кидати на просвітницьку роботу і усіма можливостями підтримувати тих, хто робить це самостійно на місцях. Пісні, танці, ремесла, книги, культура нашого народу - це броники для душі і теплі чоботи для нашої моральної стійкості", - додає Блощинський.

УКРАЇНА ІНКОГНІТА

Близько 70 волонтерів з 22 міст України – саме силами стількох людей робляться регулярні триденні заїзди у маленькі містечка на сході України в рамках фестивалю "З країни в Україну".

Це містечка Донеччини і Луганщини, неподалік від яких проходить лінія фронту і які ще геть недавно були під обстрілами.

Містечка, у яких немає українських книгарень, де не проходять українські концерти і не буває фестивалів української традиційної культури.

Містечка, які не ніяк не можуть підтримувати нашу країну, бо Україна для них – всього лиш абстракція, натомість Росія набагато випукліша, осяжніша і зрозуміліша. Адже мешканці цих містечок дивляться російське телебачення, ходять на російське кіно і читають російськи книжки.

З чого б їм підтримувати Україну, яка для них мов біла пляма?

Саме тому з’явився такий проект, як фестиваль "З країни в Україну", що поставив за мету розрекламувати на сході бренд "Україна". Показати донеччанам і луганчанам, що ж це за країна у нас така?

Тому на провінційні містечка звалюється повномасштабний фестиваль української культури. Саме лиш це вражає людей, бо до них фестивалі навряд чи колись доїжджали.

Тут і далі - усі фото автора

Фестиваль складається з денної і вечірньої програми. Вдень діти і дорослі беруть участь у майстер-класах. Вони тчуть, ліплять пташечок з тіста (і одразу їх випікають у маленькій печі!), роблять ялинкові прикраси з соломи ("павуків"), плетуть іграшки з сіна, вирізають по дереву, вчаться петриківському розпису, витворюють глечики на гончарному крузі, граються в ігри.

Всі люди, які творять фестиваль – волонтери. І тут вони стають ніби батьками, що відкривають дітям прекрасний довколишній світ. Так само, як захоплено торкається ручкою морських хвиль дитина, що вперше приїхала на море, так само захоплено і боязко проводять писачком перший візерунок по майбутній писанці зачудовані донеччани.

Для них ще писанки мовчать. Вони не знають символіки візерунків, не знають, як називається писачок, не уявляють, як видути яйце. Але після першої спроби і першого захвату від відкриття нового може прийти перше розуміння, а за ним і уміння "читати" українську культуру.

Майстри вражають. Вони не лише передають своє уміння людям, вони промовляють до них. Спокійно, зважено відповідають на питання, спілкуються. Можливо, це спілкування чи не важливіше за сам майстер-клас. Адже страшні "бендеровци" виявляються людяними, уважними і чуйними.

Ввечері розпочинається концерт, з вогняним шоу, показовими виступами козаків, звареним у казанах кулішем. Дівчата починають майстер-клас з народних танців, і от вся площа вже закрутилася у запальних "гречаниках".

Грають гурти, під які неможливо встояти: "Телері", "Нумер 482", "От вінта"… А зі сцени ведучий розповідає, що ми говоримо на одній мові – мові любові. І не важливо, звучить вона як російська чи як українська.

"От Вінта"

Люди дивляться на це, дивуються. Вони не можуть противитися тому, що робиться так щиро і з такою любов’ю. Україна проростає у їхньому серці. І от ввечері по одному в натовпі з’являються українські прапори, ретельно складені і заховані у наплічники, і витягнуті нарешті – тепер можна.

Гроші на фестиваль "З країни в Україну" дають благодійники. Іноді здається, що черговий фестиваль не виїде через брак коштів, але в останній момент все складається і гроші десь знаходяться. Дають і по 20 грн, і по багато тисяч. Окрім культури, організатори фестивалю возять на схід теплі речі для вояків.

"АЛКАШІ, БОМЖІ І НАРКОШІ НЕ Є ВІДОБРАЖЕННЯМ ДОНБАСУ!"

- То ви агітуєте за Україну? - спитала я у Дениса Блощинського про фестиваль при першій нашій зустрічі.

- Ні, ми не агітуємо за Україну. Ми агітуємо за Новоросію.

- Як це?!

- Дуже просто. Ми кажемо: от ви брали участь у фестивалі, бавилися і займалися на майстер-класах, слухали концерт. Якщо вам це все не сподобалося – ідіть у Новоросію! Там точно цього нема і не буде.

Денис Блощинський – директор креативної агенції "42", лідер рок-гурту "Неспроста", розповідає про те, як взагалі виникла ідея такого культурного проекту:

"Ідея фестивалю "З країни в Україну" насправді з’явилася ще з того часу, коли з друзями і однодумцями організовували концерти по військових частинах України. Ми проїхали по багатьох місцях, і останній концерт відбувся у Харківській області.

Мене вразила найбільше історія, що місцеві тричі брали у заручники сім’ю командира частини. Концерт наш тоді відбувся для 30-40 солдат, і ще прийшли 10-15 місцевих мешканців. І я тоді на все це дивлюся і розумію, що це немов стріляння з гармати по горобцях.

Денис Блощинський

Ми тратимо час і сили, викладаємося на повну, їдемо за 600 кілометрів, у нас 4 концерти за поїздку, але що це і кому дає? Так, солдатам приємно, що ми виражаємо їм підтримку, але ми ж можемо більше!

Я почав думати: а що робити з мешканцями, аби вони не захоплювали цих командирів частин і їхні сім’ї. І потихеньку народилася ідея такого фестивалю, який приїздить і показує, що ми – дуже класна Україна, дуже класна країна, яка бореться з ватою і ватниками. Я бачив це як філософський диспут з представниками "русского міра".

Коли ж ми вперше приїхали в Слов’янськ, потім доїхали до Дружківки, і побачили всіх цих алкашів, бомжів і наркош, які з факами кидаються на сцену, я зрозумів, що ніяких представників інтелігентного "руского міра" я не бачу і не побачу взагалі.

Що дискусії бути не може. І що ці люди не є відображенням Донбасу! І тоді я зрозумів, що проект треба робити у будь-якому разі, але для тих людей, які є втіленням Донбасу! Ці люди приходили з бажанням провести гарно час, отримати інформацію, розважити діток.

Фестиваль почав видозмінюватися. Ми зрозуміли, що треба робити ухил у просвітницькі речі, більше працювати з антипропагандою, давати більше інформаційних меседжів, опорних точок для місцевих патріотів. Ми зверстали 4 інформаційних брошури.

З усім цим розумінням ми поїхали в наступну поїздку. Були ті самі інтерактиви і ремесла, були інформаційні брошури, але все одно чогось бракувало. І ми прийшли до висновку, що не вистачає більш жорсткої промоції українського. Бо в першій поїздці здавалося, що багато хто буде противитися цьому, буде сприймати це як " насильницьку українізацію". А виявилося, що там українського немає в принципі. Наприклад, нема звідки брати українські книжки. Відкрита бібліотека, яку ми привозимо, користується просто шаленою популярністю. Я побачив, що патріотичні браслетики розлітаються з неабиякою швидкістю.

В першу поїздку у нас розійшлося 1,5 км жовто-блакитної стрічки, а у другу – 2 з хвостиком.

Люди постійно просять прапорці, тканину, жовто-блакитні фломастери і фарби, значки… Їм цього дуже бракує.

Отак і вийшло, що початково ми сприймали проект як такий, що спрямований на вату. А він виявився дуже важливим і потрібним для патріотів, для нейтрально налаштованих людей; для всіх тих, хто хоче мирного неба над головою. У них інші запити. Їм цікаво дивитися на українське

І коли ми це усвідомили, то повністю переінакшили акценти свого фестивалю. Ми привезли куліш, бойовий гопак, привезли купу народних ремесел. І отримали абсолютно інший за якістю фестиваль.

Я дуже хочу привнести ще в проект якісь освітні речі: лекції, семінари. Виставки народного костюму, лекції з історії, бухгалтерії, стартапів, ІТ-технології.

Треба почати підключати до цієї події професійні еліти. Адже головна мета фестивалю – це місцеві активісти, з якими хочеться вибудувати стосунки. Йдеться про горизонтальні взаємозв’язки між регіонами в одному культурологічному контексті. Українською чи російською мовами це називається "дружба".