Гамбург: децентралізовані культури

6
1 грудня 2014

Я щойно повернулася з тренінгу Cultural Journalism Training, який фінансувався Гьоте-інститутом. Семінари відбувались у місті Гамбург, і ландшафти саме цього міста стали наочним прикладом того, як в Німеччині функціонують культури різних середовищ.

Мені запам’яталися декілька цікавих прикладів того, як це могло би працювати в Україні. Котрісь із рішень потребують адекватних державної політики та фінансування, але є також речі, що можна робити "без грошей", ціною лише власного вільного часу та відваги почати нове.

Досвід 1: відкиньте все і починайте з мрії

В Німеччині є політика державної підтримки культурних ініціатив, але в Гамбурзі подати заявку на таку підтримку можна лише за 3 роки після старту ініціативи. Такий ценз, вочевидь, дозволяє залишити в конкурсі більш активні, ініціативні та довготривалі ідеї.

Наприклад, цікавий досвід незалежного театру "Sprechwerk". Колись у цьому приміщенні був склад. Ззовні це досі виглядає як склад, у дворі стоять якісь побиті машини і трохи іржавий катер. А от всередині - незалежний театральний простір, де і ставлять власні вистави, і надають сцену для виступів тим, хто її потребує.

Сьогодні "Sprechwerk" держава фінансує на 50% - сумарно це складає 69 тисяч євро на рік. Решту 50% бюджету театр мусить заробляти сам.

Театр «Sprechwerk» - вид ззовні. Фото Дарії Холоділіної

Всього в театрі працює 7 осіб постійно, з них 1,5 особи отримують зарплату (тобто є 1 ставка і 0,5 ставки). Решта, включно з директоркою та режисеркою театру – волонтери і волонтерки.

До речі, більшість незалежних митців, яких я зустрічала в Гамбурзі, говорили, що працюють десь на зарплаті, а власним проектом займаються як хобі.

Для того, щоб театр існував, за оренду сцени беруть оплату. Але загалом система фінансових взаємин гнучка – у випадку якщо виступити хоче талановитий, але бідний колектив. В цьому контексті цінно, що театр розуміє вагомість негрошових ресурсів. Думаю, це добра позиція для створення спільноти навколо себе.

Інший цікавий приклад – але зовсім на шляху становлення – я побачила в театрі "Das Zimmer".

Театр знаходиться в спальному районі міста, де дуже цікаве соціальне тло. Район "кольоровий", не дуже багатий і зовсім не джентрифікований. Один із засновників театру "Das Zimmer" розповів, що часто мешканці дому зі здивуванням дізнаються про існування театру на першому поверсі власного ж під’їзду.

Все почалося з того, що на тому ж місці знаходився театр монодрами, власниця-режисерка-акторка якого вирішила виїхати з Німеччини. Дізнавшись про те, троє засновників ввечері вирішили створити власний театр, а наступного ранку вже уклали угоду оренди.

4 жовтня "Das Zimmer" почав працювати. Станом на тепер це найменший і найновіший театр Гамбурга.

Цей факт засновники використовують для просування. Гасло цього театру – "Ближче". Ідеться про мінімальну дистанцію між акторами та глядачами та про загальну не снобську направленість. Напевно, в Україні це міг би бути умовний "Театр на районє". До речі, є у нас десь незалежні театри в спальних районах?

Інший спосіб просування – взаємодія з місцевою спільнотою. Скоро група ентузіастів закінчить серію маркувань у публічному просторі, присвячених відцентровим театрам, куди потрапив і "Das Zimmer". Для існування театру це має дати бодай тактичні плоди. Наприклад, вже зараз є закономірність: після кожної статті в місцевому медіа на наступних вихідних у залі аншлаг.

Звідки гроші? Засновники "Das Zimmer" взяли кредит, а також планують подати заявку на фінансування від району (бо на фінансування з боку федеральної землі вони податися не можуть, поки не проіснують три роки).

Ще цікава деталь – команда театру неправильно зареєструвалась, вибравши не ту форму юридичного існування, тож тепер має платити чималі податки. Тож інший виклик – переєструватися як нормальний Verein (це умовно можна перекласти як "асоціація" або "спілка"), бо це одна з двох найбільш зручних для існування митців форма організації роботи в Німеччині.

Для мене особисто ця історія цікава тим, що почалася оце зараз, і ще не ясно, що з неї виросте.

Третя історія про незалежні проекти, які творяться самостійно – це історія про журнал "theatralisch".

 Одна з обкладинок журналу "theatralisch"

Якось 2011 року журналістка Даніела Шторн та її однодумиця рекламістка Гедда Бультман подумали, що в Гамбурзі не вистачає ще одного театрального журналу.

Якого ж саме журналу їм не вистачало? Журналу, який би писав лише про постановки у Гамбурзі, і який би говорив до широкої аудиторії, до тих, хто не має спеціальної освіти, хто не має великого театрального досвіду, а чи й взагалі не ходять в театри.

Ідея полягала в творенні журналу для максимально широкої публіки, який би зміг привести в театри тих, хто туди не ходив раніше.

Далі засновниці журналу скинулись і протягом року самостійно видавали щоквартальний журнал. Тексти писали самі, дизайнер працював як волонтер. Журнал "theatralisch" друкували і безкоштовно поширювали в кафе, театрах та інших публічних місцях. Наклад був біля 20 тисяч примірників – це дуже мало за німецькими мірками, але порівняйте з нашими великими тижневиками, місячниками чи навіть квартальниками, якщо в нас такі є.

За рік свої гроші скінчились, і довелося шукати іншу модель. Засновниці звернулися до театрів із пропозицією підтримати журнал, але грошей їм там не дали.

Хоча деякі незалежні театри типу "Sprechwerk" підтримали не грошима, а тим, чим мали - наприклад, журнал у них в театрі поширюється. Чому багатим державним театрам такий журнал не знадобився? Тому що вони мають великі бюджети і можуть собі дозволити рекламу, тож для виходу на великі аудиторії їм не потрібні нові журнали.

Потім "theatralisch" спробував зібрати кошти на спільнокошт-платформі "Startnext", але не зібрав. Бізнес спонсорувати журнал теж відмовився, тому що гамбурзькі меценати звикли підтримувати або особисто митців (а не журнал про митців), або фондувати великі гучні проекти, як-то будівля нової філармонії.

Але якось на котромусь із публічних заходів команда журналу зустріла видавця місцевої безкоштовної газети-афіші – і почалася співпраця.

Нова розроблена схема виглядає так: власник надає "theatralisch" бюджет, яким вони розпоряджаються (купують легальні зображення, платять дизайнеру, коректору і редактору тощо). "theatralisch" виходить щоквартально як додаток до видання, яке його фінансує, власник розбирається з друком, дистрибуцією, рекламою та іншим самостійно.

Після 3 років регулярного виходу журнал трохи скорочує свою присутність. Внаслідок загальнонімецької кризи друкованих ЗМІ, тепер "theatralisch" виходитиме лише двічі на рік. Що буде далі – не ясно. Можливо, засновниці журналу знайдуть свою нову модель.

Досвід 2: підтримка держави

Візит у мінкульт Гамбурга дав цікаву поживу для роздумів. Наприклад, місто Гамбург на культуру витрачає 2% свого бюджету, що на даний момент становить 250 мільйонів євро. Місто розуміє, що ці гроші - не гроші управлінців, а гроші містян. Містяни ж платять податки та вимагають звіту та прозорості.

Саме тому всі документи скануються на викладаються на сайті офіційних установ. Тобто ідеш і читаєш, скільки грошей витратили на оперу, а скільки – на підтримку дитячого читання.

Зараз популярне запитання серед мешканців міста – "А чи не забагато грошей ми віддаємо на театри?". А все через те, що саме на театри пішло більше половини всього бюджету на культуру 2013 року. Лідер фінансування – міська філармонія та опера. На другому місці із чималим відривом – міські бібліотеки.

Дуже цікаво місцевий мінкульт працює в царині фінансової підтримки різноманітних ініціатив.

 Театр "Sprechwerk" - фойє з баром і стендом для безкоштовних журналів і листівок, де є і примірники журналу "theatralisch"

Наприклад, місцевий літературний фестиваль місто фінансує на 150 тисяч євро, а ще 200 тисяч євро фестиваль шукає сам. В результаті його дофінансовують спонсори – це не дивно, адже в Гамбурзі є традиція меценатства.

Інший приклад креативного підходу стався з одним із міських музеїв, який занепадав і не мав великої уваги відвідувачів. Якщо музей занепадає, то чи достатньо просто дати йому більше грошей? Таке цікаве запитання поставили собі міські бюрократи. І замість грошей вирішили допомогти музею знайти нові інструменти роботи, підтримати з рекламною кампанією, переосмислити експозицію. І це допомогло.

Дуже добре та регулярно місто працює з університетеми. Наприклад, студенти театральних вузів мають можливість зіграти свої постановки на сцені котрогось із муніципальних театрів, студенти мистецьких академій мають можливість виставок в муніципальних приміщеннях, молоді митці мають право на пільгові ціни на оренду майстерень в котрійсь із вільних будівель міста.

До речі, в роботі гамбурзьких бюрократів від культури можна прочитати декілька ключових векторів. Це підтримка жінок у галузі, підтримка меншин, підтримка людей з інвалідністю. Інша тема – як привабити в театри та великі музеї людей непенсійного віку. Над цим поки працюють.

Досвід 3: сила громади

В Гамбурзі найбільше мене вразили не цифри в бюджетуванні культурних інституцій і навіть не гуртки живопису для пенсіонерів при місцевому художньому музеї. Найбільше мене вразили ініціативи громади для громади.

Наприклад, Гамбург має позитивний досвід тривалого сквотінгу. Маю на увазі неймовірний досвід "Rote Flora", колишнього театру вар'єте, який після періоду занепаду та довгого буття універмагом думали перетворити на театр мюзиклів. 1989 року обурені незалежні митці захопили цю будівлю, перетворивши її на сквот, відкритий до незалежних мистецьких практик.

Цей сквот існує вже 25 років. Його мешканці захищають свої права, а сама "Rote Flora" є незалежним культурним центром, який надає вільні простори для роботи тим, хто цього потребує. Це місце, привласнене громадянами настільки, наскільки вони готові були його привласнити, захищене ними ж настільки, наскільки вони готові були його захистити. Включно з жорстокими протестами. Для порівняння давайте згадаємо досвід Гостинного Двору на Подолі.

Інший приклад роботи громади для громади – це досвід меценатства. Гамбург має декілька століть традиції взаємодії між бізнесом і мистецтвом. Форми взаємодії різноманітні - включно з колекціонуванням мистецтва, передачею власних маєтків під галереї та фінансування будівництва музеїв громадою, а не тільки з бюджету міста. Моя улюблена історія - про перетворення колишньої закинутої школи на приватну школу балету, котру утримують саме приватні особи. Цікаво, хто з українських бізнесменів колись пробував підтримати український балет?

Самі мистецькі ініціативи теж діють не поодинці, а громадою. Скажімо, є потужне крило незалежних неофіційних митців і центрів творення, які об'єдналися в щось на кшталт гільдії "Hamburg OFF", з напрямком роботи off мейнстрім.

 Театр "Sprechwerk" - вид на сцену та глядацьку залу з-за куліс

Але історія про незалежних об'єднаних митців нас в Україні може і не вразити. Натомість точно вразити може історія об’єднання нічних клубів у гільдію "Club Kombinat", що дозволяє їм не тільки обмінюватися технічним ресурсом за потреби, але й мати спільний виразний голос у комунікації з місцевою владою.

В цій історії важливою є наявність легальної рамки в організації такої роботи. Наприклад, для культурних ініціатив зручними є форми Verein (асоціація, спілка) та Genossenschaft (щось схоже на кооператив). Чому зручними? Тому що говорить не "фізособа", а організація та "юрособа". Ці рамки дозволяють зручно платити податки (всього в Гамбурзі 75 тисяч митців платять податки) та взаємодіяти між собою чи з владою.

Наприклад, якось ініціатива "Frappant", зареєстрована як Verein, захопила одну будівлю. Місто виступило проти такого захоплення, але як компроміс для задоволення потреб організації запропонувало інше приміщення - котрусь із колишніх казарм, що стояли порожні. Це дало "Frappant" можливість почати вести економічну діяльність та розпоряджатися майном - і вони перетворилися на Genossenschaft із назвою FUX.

Загалом креативні індустрії - один із найбільш динамічних секторів економіки міста Гамбург, що має одну з найкращих динамік зростання. Тут варто замислитися, які в Україні існують форми легалізації творчої діяльності.

Висновки:

Мій перший особистий висновок полягає в тому, що частину з описаних чудес можна цілком зробити своїми руками.

Мій другий висновок полягає в тому, що час піти познайомитись із департаментом культури в мерії вашого власного міста та з’ясувати, чим ці люди займаються, погортати бюджет і написати парочку запитів. 

Фото Дарії Холоділіної

powered by lun.ua