Фрагменти книжки Наталі Гуменюк "Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції"

399
7 квітня 2015

Журналіст "Громадського телебачення" Наталка Гуменюк написала книжку про побачене під час її подорожей  Близьким Сходом у часи революційних перетворень. У фокусі уваги – Йорданія, Іран, Єгипет, Туніс, Палестина, Сирія, Ірак, Туреччина.

У кожній з країн Наталка знайомиться з впливовими блогерами, кібердисидентами, художниками, письменниками і активістами. Через їхні розповіді, вплетені у побачене і пережите, журналіст описує досвід "арабської весни", чимало фрагментів книжки дуже резонують з українськими реаліями та щойно пережитими подіями. 

У середу, 8 квітня, у Центрі візуальної культури відбудеться презентація книжки

"Українська правда. Життя" публікує передмову Андрія Бондаря до "Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції" та фрагменти з самої книжки.

РЕПОРТАЖИСТИКА ЗВІЛЬНЕННЯ І НІ

Андрій Бондар

Між двома словами "Майдан" і "Тахрір" у назві книжки репортажів Наталки Гуменюк напрошується якийсь розділовий знак, але його там немає. Тобто, думай, як хочеш, сприймай, як завгодно, інтерпретуй, як авторський прийом, або просто пройди собі повз, не надаючи цьому факту жодного значення.

Втім, мені здається, що в цій відсутності розділового знаку (вона ж – незрима присутність) криється головна інтрига творчого методу авторки. Просто пишучи про арабський світ вона насправді пише про нас, хоча між нами – прірва взаємного незацікавлення, нерозуміння і просто звичайної байдужості.

Властиво, оця байдужість до всього, що не належить до західного або свого домашнього світу, і характеризує аутичні культури, схильні до міфологізації та мислення стереотипами.

У нашій уяві арабській світ зливається в одну велику сіру пляму десь приблизно так само, як для більшої частини світу з чимось зливаємося ми самі, українці. Араби так само, як і українці, є об’єктами колоніальних практик, хоча наш під’яремний досвід нібито разюче відмінний, а історія з її поведінковими установками категорично різна.

Однак останніми роками з’ясувалась одна очевидна спільність: і ми, і вони витратили масу енергії на пояснення очевидних для нас речей, які для західної свідомості виявилися справою занадто тонкою. Наталка береться за цю справу із завзятістю неофітки і перестрибує з Аммана до Тегерана із зупинками в Каїрі та Багдаді, привласнюючи і пояснюючи цей незрозумілий і збіса цікавий світ.

Вона не має ні ілюзій, ні заздалегідь сформованих установок, ні тим більше завдання проголосити якусь остаточну істину про пережите, відчуте, побачене, почуте. Чим відрізняються салафіти від "Братів-мусульман" і сирійські алавіти від іранських шиїтів – річ, безперечно, важлива, але не вирішальна в її випадку.

Ні, вона захлинається якоюсь неприборканою емпатією зовсім не для того, щоб запхати цей новий світ у якусь шухлядку, визначити якесь певне місце в певній політичній ієрархії або сформулювати для свого читача головну відповідь на питання "чим була Арабська Весна?".

Репортерська творчість Гуменюк імпонує тим, що образи та факти, якими вона повниться, не можна записати лише за відомством знання або розуміння.

Цінність якраз у тому, що все це сфера живого досвіду, якоїсь дуже інтенсивної роботи, в якій головне – між словами, в паузах і замовчуваннях, проривах і знахідках, провалах і зависаннях людської комунікації. Найцінніше в цих текстах – пошук і знаходження спільного коду. Тому між Майданом і Тахріром немає розділового знаку.

Гуменюк – пророчиця нової чутливості, для якої те, що в дужках і в повітрі, не менш цінне, ніж у словах і фактах.

Саме через цей потяг до пошуку інтерсуб’єктивності неможливо звести до позитивізму формулювань і діагнозів, до утилітарного пізнання – хоч і його, певна річ, не бракує. "Майдан Тахрір" – це енциклопедія симптомів, хаотичності, проявів політичного й соціального в незнаному для нас контексті. Зрештою, всього того, що протягом останнього часу переживаємо ми самі.

В мусульманському світі так само тонко, як у нас, так само незрозуміло, як у нас, так само непрогнозовано, як у нас. Пишучи про нього, Гуменюк насправді пише також і про Україну. Україна незримо присутня в усіх цих текстах настільки зримо, що іноді спотикаєшся на фразах: а це, бува, не про нас?

 

Гуменюк пише про свободу та справедливість і про те, що стримує свободу та справедливість. Її авторську одержимість цими двома категоріями можна було б кваліфікувати як репортажистику звільнення, якби все описуване нею не було аж настільки закрученим і складним, а свобода не обмежувалася і не підважувалася консервативними структурами та традиціями.

Тому як по-справжньому безстороння репотерка авторка книги "Майдан Тахрір" обережна з висновками й економна в судженнях. Попри її виразний авторський голос і явні або приховані симпатії, Гуменюк не виписує вердиктів і не вдається до прогнозів. Вона має значно шляхетнішу мету: увесь цей складний світ вписати в людський, надто людський вимір.

Для чого? Для того, щоб усе побачене й пережите жило між людьми і давало їм поживу, вказувало на спільності та викрешувало іскри небайдужості. Тому між Майданом і Тахріром немає розділового знаку.

Фрагменти з книжки "Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції"

ЙОРДАНІЯ

– Про те, що за революціями на Близькому Сході стоїть Америка, говорять ті самі люди, які протягом десятиліть стверджували, що арабськими диктаторами керує Білий Дім. Навіщо ляльководам позбавлятися слухняних режимів, усвідомлюючи, що в перших рядах мітингувальників будуть ті, хто не в захваті від Ізраїлю чи США? Це маячня.

– Ну а якщо ісламісти таки закріпляться при владі надовго?

– Не варто робити висновків про революцію з того, що відбувається зараз. Після десятиліть застою політичне середовище оголилося. Ще кілька років тому ніхто й думати не смів, що радикальні салафіти (сучасний фундаменталістський, ультра-консервативний рух в ісламі, який шукає духовне повернення до "стародавніх" предків – ред.) утворять партію й здобудуть місця у парламенті, як і "Брати-мусульмани". Їхня популярність ґрунтується на тому, що вони протягом десятиліть були єдиною опозиційною силою, яка протистояла режиму. Що більше їх переслідували, то більше вони гуртувалися. Якби побачити їх при владі, у реальній політиці, люди зрозуміли б, чого ті варті, і розстановка сил вирівнялася б. Зрештою, народ схоче золотої середини.

– І що далі? Що вам робити зараз?

– Починати з нуля. Ми опустилися до рівня базарного натовпу. Я вважаю, що ця країна і цей народ заслуговують діалогу, побудованого не на особистих амбіціях, персональних вендетах і підозрах, а на повазі. Скрізь – у мережі, в офлайні – ми заслуговуємо на обговорення тем серйозніших, складніших, заплутаніших, суперечливіших – таких, якими вони є насправді. Без постійного відчуття того, що нам щось загрожує.

ЄГИПЕТ

У метро підходить дівчина у нікабі й гарною англійською просить усім переказати, що єгиптяни не убивці, а там, де туристи, все спокійно. Сумно додає, що на світі все переплуталося: хороше називають поганим, погане – хорошим, але тому, хто справді, справді – підкреслює вона – хоче дізнатися правду, бог розкаже.

"Іншала", – кажу я, пообіцявши усе переказати. Я навіть обличчя її не бачила. Тільки крізь вузьку щілинку нікаба помічаю дуже гарні очі.

У спілкуванні допомагає вислів "сахафейя хурра" – незалежний журналіст із незрозумілої країни, якій немає діла до Єгипту, а в медіа й поготів немає усталеної традиції висвітлення подій на Близькому Сході.

Мені щастить, що я залежу тільки від власного телефону, інтернету, доброти добрих людей, а насамперед – волі Аллаха. Від медіа арабських, європейських, американських, російських, єгипетських заздалегідь очікують матеріалів, зроблених відповідно до редакційної політики і геополітичних інтересів. В Єгипті такі матеріали не сприймають, не хочуть чути, навіть якщо ті справедливі.

Я не згодна з заголовком про "громадянську війну", як називають події в Єгипті деякі медіа, але український редактор все ж змінить назву моєї статті на "Розколоті надвоє" . У 80-мільйонній республіці налічується всього один мільйон членів організації "Брати-мусульмани" і три мільйони її прихильників. Це чимало, але про сутички релігійних фанатиків з лібералами чи мусульман із християнами не йдеться.

На арабські та єгипетські медіа сподівань мало. За рік правління Мохаммед Мурсі налаштував проти себе більшість періодичних видань. І державні, й приватні засоби масової інформації охоче підтримали нову владу. Вони ігнорували повідомлення про генералів, яких засуджували за жорстоке вбивство демонстрантів, тоді як прихильників Мурсі називали злочинцями.

 

"Братам-мусульманам" не допомогла відверта підтримка найпопулярнішого арабського телеканалу "Аль-Джазіри". "Аль-Джазіра", наприклад, показувала, як лікар схилився над пораненим. Ненароком той підняв закривавлену футболку, а на тілі ані ран, ані крові. Коли невідповідність картинки дійсності видалася очевидною, каналу перестали довіряти.

Так само, як єгипетські медіа замовчували загибель мирних жителів, арабомовна "Аль-Джазіра" зображала представників "Братів-мусульман" безневинними мучениками й уникала кадрів, на яких видно, що серед "братів" є озброєні особи. Для опонентів "Братів-мусульман" сюжет "Аль-Джазіри" про уявного потерпілого – достатній аргумент, щоб стверджувати: абсолютно всі розповіді про загиблих – вигадка.

Комендантська година завдає суттєвих збитків економіці, та найбільше єгиптяни скаржаться на те, що в атмосфері облоги важко лишатися при здоровому глузді. Все, що можна робити з шостої вечора до середини ночі, – дивитися телевізор і стежити за новинами, бо серед потоку інформаційних повідомлень легко стати жертвою маніпуляції.

Усі без винятку єгипетські телеканали, які протягом року правління підтримували "Братів-мусульман", за одну добу після арешту Мохаммеда Мурсі кардинально змінили свої погляди й одностайно стали на бік військових.

Якщо в ефірі й надається слово "братам", то переважно колишнім членам руху, які засуджують соратників. В ефірі крутять музичні кліпи, у яких героїчно зображено армію, а на тлі співака танцюристи в уніформах. З екранів лунає свіжий хіт: "Спасибі, арміє, що врятувала рідну землю від терору". Протягом кількох годин у прямому ефірі транслюють церемонію поховання військових, тоді як про загиблих "Братів-мусульман" узагалі не згадують.

Хтось із коментаторів надзвичайно голосно, але – це явно – штучно ридає. Щоп’ять хвилин повторюються кадри, на яких ісламісти з кулеметами відстрілюються від поліції. Інакше, як "терористами", представників руху, котрий ще півтора місяця тому утримував владу в Єгипті й, власне, призначив на посади тих самих військових, поліцію та службу безпеки, які й розганяли протести "Братів-мусульман", не називають.

Більшість єгиптян також переконують, що геть усі учасники мітингів "братів" були озброєні. Хоча багато з них все ж не застосовували сили проти правоохоронців.

Щоб довести свою правоту, обидві сторони і на телебаченні, і в соціальних мережах спираються не на розповіді очевидців, а на відео. Мені надсилають черговий доказ, що "Брати-мусульмани" самі принесли тіла загиблих на площу з морга ще напередодні розгону демонстрації, щоб звинуватити у вбивствах владу. На відео видно, що справді тягнуть загорнуті в білі простирадла тіла.

Розібратися сама не можу, тож пишу колишньому викладачеві-єгиптянину, який давно переїхав викладати до Швеції, а нині відстежує сотні роликів. Ахмед пояснює, що таке зображення можна трактувати інакше:

– В той самий час у шпиталі поряд сталася пожежа, тому, ймовірно, люди просто виносили загиблих із лікарні, щоб ті не згоріли. Ми змушені розглядати всі можливі сценарії. Єгиптяни звикли вірити всьому, що їм кажуть, особливо якщо це те, у що хочеться вірити. Якщо до слів додають ще й відео, то це подвійний аргумент, до якого не ставляться критично.

Будь-які заперечення чи уточнення щодо непевності джерела громадяни сприймають як особисту образу. Противники ісламістів так само гостро реагують на розмови про те, що армія могла б уникнути такої кількості жертв. Мій приятель музикант і активіст Мохаммед Алі Талібаб показує шрам на обличчі після поранення на демонстрації проти "Братів-мусульман":

– Я добре знаю, наскільки серйозними можуть бути погрози ісламістів, їхні ідеї небезпечні, але мене шокує, що така величезна кількість людей готова заплющити очі на загибель мирного населення. Вони перестали чути одне одного. Коли я скажу, що відповідальність лежить на армії, адже саме вона має можливість контролювати ситуацію, мене одразу ж звинуватять у підтримці терористів, до того ж навіть ті, з ким ми разом виступали проти армії на площі Тахрір під час революції.

"Брати-мусульмани" також сліпо виправдовують своїх лідерів, уникають розмов про вбивства під час минулих протестів, тортури у в’язницях, а винним у економічних проблемах досі називають режим Мубарака, хоча протягом останнього року саме вони мали всю повноту виконавчої і законодавчої влади, а також слухняні медіа.

Через десять днів після розгону демонстрацій під головним моргом Каїра стоїть дві вантажівки. Місцевий працівник не на камеру підтверджує: у них повно неідентифікованих тіл. Правозахисник Мохаммед Фаділь мав змогу побачити їх на власні очі.

– На вході до наметового містечка у прихильників "Братів-мусульман", які приїздили з периферії, відбирали документи. Людей не випускали, аби показати масовість протесту. На площі справді була зброя, там справді були джихадисти, але й снайпери поліції цілились у мирне населення.

"Мурсі хотів захиститися від народу армією", – кажуть нині в Єгипті. Лідер "Братів-мусульман", який на президентських перегонах протистояв колишньому військовому, сам призначив міністрів-силовиків, які його заарештували. Водночас перебуваючи на найвищій посаді, він дав привід дискредитувати власний рух, бо водночас вирішив укласти і таємну угоду з ісламістами на Сінайському півострові, де на доволі великій території, яку армії важко контролювати, розташувалися півтори тисячі бойовиків.

– За домовленістю армія мала заплющувати очі на контрабанду зброї, рекрутування джихадистів. Після арешту лідерів "Братів-мусульман", конфіскації їхніх активів та заборони цієї організації, бойовики на Сінаї почувалися в боргу, – спираючись на власні джерела, пояснює єгипетський журналіст Гішам Аллам. Його матеріал про те, що джихадисти були на площі, але й пообіцяли мститися за загиблих "Братів-мусульман", вийшов друком за добу до того, як ісламісти стратили на Сінаї двадцять п’ять військових.

Протести в Єгипті не варто романтизувати. І військові, й ісламісти, й бандити в цивільному застосовували проти демонстрантів силу, катували затриманих. Виходячи на вулицю, єгиптяни знали, що ризикують. У перших лавах – ті, хто готовий захищати людей від поліції або ж її бездіяльності. Після перевороту 3 липня 2013-го революціонери намагалися триматись осторонь протистояння армії та "Братів-мусульман": "Це не наша боротьба. Ми не зможемо протистояти двом сильним противникам відразу".

– Армія – це не просто люди в погонах, а гігантська структура, яка тримається насамперед на власності: йдеться і про землю, і про підприємства. Бачиш цей магазин на розі? Він також належить військовим, які мають монополію на деякі товари і фіксують ціни. Наприклад, продають сигарети дешевше, ніж будь-хто в кварталі, і ніхто їм не може скласти конкуренції, – пояснює Емад – документаліст, який з першого дня ось уже третій рік знімає фільм про революцію. – Військовим вдалося послабити "Братів-мусульман": верхівка руху – за ґратами, за два місяці затримано дві тисячі ісламістів. Надзвичайний стан дає змогу арештовувати без висування звинувачень. Ми свідомі того, що влада може використати це проти будь-яких політичних опонентів, однак воліємо зачекати з акціями. Коли буде треба, то нагадаємо про себе генералові аль-Сісі, який де-факто керує державою.

 

ТУНІС

Якби я нотувала щось у телефоні, то не роздивилася б цей бар на набережній, де є лише гірке місцеве пиво. Алкоголь у Тунісі продають лише в барах. У цьому-от барі збираються блогери з найуспішнішої в арабському світі платформи Nawaat (з арабської "ядро", "суть"). Вони – чи не єдині, хто не втопився у дискусіях про секуляристів та ісламістів, чи не єдині, хто пише про досі засекречені архіви часів диктатури і про те, що сталося зі снайперами, які стріляли в людей під час демонстрацій.

Я відмовляюся розуміти, чому українські блогери вправляються у віртуальних баталіях, тоді як тунісці збираються у цьому барі зі стільцями із шин та відер, стінами, обмальованими графіті, хардовими діджеями та прорваною каналізацією в туалеті.

А от цей чоловік у заправленій у джинси білосніжній сорочці й дорогому взутті геть не пасує до цього місця, як не пасує і його довгонога супутниця. Не допомагають засукані рукави й бажання видаватися молодшим. Він прямує до нас. З розмови я вихоплюю лише імена політиків, адже не розумію їхній франко-арабський суржик, який вони з любов’ю називають "туніською".

Часом і не потрібно розуміти, достатньо просто вдивлятися в обличчя. Швидше за все, він – телезірка. Він намагається у чомусь переконати блогерів із Nawaat. А може, вмовити? Жартує, але його жарти не підхоплюють. Хіба Семі, засновник Nawaat, посьорбуючи пиво, посміхається у відповідь. Телезірка пропонує всіх пригостити. Разом з усіма відмовляюся. Хтось із хлопців купує йому пляшку.

– Приємно було познайомитися, – звертається до мене ідеальною англійською. Тисне руки на прощання і йде геть.

– Семі, хто це був?

– Новий генеральний продюсер найбільшого каналу. Ним раніше заправляв брат першої леді – Лейли бен Алі. Там у керівництві ті самі люди, просто тепер вони великі демократи і використовують це проти нової влади, щоб не втратити статки і вплив.

– А чого хотів?

– Зробити програму про свободу слова і зняти перший випуск про нас. Ми, звісно, відмовилися.

Завдяки Nawaat невеличкий Туніс потрапив на перші шпальти світових газет за два тижні до початку "арабської весни". Вони раніше за всесвітньовідомі видання: американську The New York Times, британську The Guardian, французьку Le Monde, німецьку Der Spigel та іспанську El Pais – оприлюднили документи WikiLeaks. Частина хакерів вимагала від Джуліана Ассанжа, щоб витік інформації почався у справді незалежному онлайн-виданні. Розшифровки розмов, викладені на платформі TuniLeaks, підтвердили існування у Тунісі таємних в’язниць, де катували опонентів, та інформацію про неймовірні статки президентської родини, і навіть про такі екзотичні деталі, як-от тигр, що живе у палаці президентського зятя. Доти Бен Алі утримував велику піар-агенцію, яка мала створювати йому на Заході імідж прогресивного лідера, котрий захищає права жінок та береже світ від терористів.

Співзасновника Nawaat Семі бен Гарбію, який на той час жив у вигнанні в Європі, Yahoo за боротьбу з інтернет-цензурою визнало людиною року. Журнал The Foreign Policy віддав йому 24 позицію у рейтингу "Найважливіші мислителі планети". Ще кажуть, що він краще за всіх знає про роль соцмереж в арабському повстанні. Семі – головний туніський кібердисидент.

– Мені тридцять, а його я читаю з тринадцяти років, відколи навчився заходити в мережу через проксі-сервери, – звертається до мене добряче п’яний хлопець з-за сусіднього столика, який представляється "комп’ютерним ботаном". З Семі вони обговорюють перший і не зовсім вдалий досвід залучення місцевих хакерів до постреволюційного громадського життя. Хакери виявилися не дуже організованими і працелюбними.

– Семі, я звільнився з найкращої французької IT-компанії, де отримував неймовірну зарплатню, повернувся в Туніс, сподіваючись бути корисним, а тут я нікому не потрібен, бо у цій країні нічого не змінилося.

– Мехді, потрібен час. Мені довелося протистояти чотирнадцять років, щоб повернутися додому. Я до останнього не вірив, що Бен Алі колись піде.

****

Заснована у вигнанні і раніше заборонена в Тунісі редакція Nawaat перебралася на батьківщину після "арабської весни". Розмістилася в невеличкому офісі у старовинному будинку з високими стелями і кольоровими туніськими кахлями у самому центрі Старого міста – поблизу цитаделі Касба. Тут тепер працюють і блогери, які, попри всі ризики, під псевдонімами – так їх знають і досі, – робили репортажі з місця подій.

У кількох кімнатах постійно товчуться люди. За весь тиждень, проведений в редакції, де мені гостинно надали місце і допомагали з контактами, ледве знаходимо час, щоб поговорити, про те, з чого все починалося.

Нині головний редактор сайту, Малек Кандаурі у 2005-му працював у готелі в Парижі. Тоді не мав жодного стосунку до журналістики, але цікавився правами людини. Залишав батьківщину впевнений, що за Бен Алі йому в Тунісі немає чого робити.

– Я спрагло вишукував новини з Тунісу, аж от з’явився Nawaat – спершу інтернет-форум, а вже потім блог. За ідеологією лівий, атеїстичний, дуже ліберальний. Nawaat відрізнявся від усього того, що було досі, та ще й усі адміністратори сайту були тунісцями. Досі критичну інформацію з Тунісу можна було читати лише в іноземних виданнях. Коли Nawaat розмістив мій пост на першій сторінці, здавалося, я найважливіша людина у світі. У 2005-му Світовий саміт з інформаційного суспільства проводився в Тунісі, хоча наша країна була серед найбільших "ворогів інтернету", на думку "Репортерів без кордонів".

– Ми влаштовували віртуальні демонстрації: пропонували людям фотографуватися з гаслом "Досить" і розміщували це на всіх можливих ресурсах. Я був дуже активний, і мене прийняли в "клуб" – це було мов посвячення в мафію.

– Унікальність Nawaat полягала в тому, що тут міг висловитися кожен. Ми запрошували й ісламістів до участі в обговореннях політичного життя. Досі існували лише ворогуючі табори: ті, хто вважав, що всі ісламісти – терористи, а отже, їм не можна давати слова за будь-яких обставин, або ж релігійні люди, які не бачили іншого способу управління країною. Nawaat мав відображати все туніське суспільство. Також було ясно, що, окрім дискусій, бракує фактів. Тож ми, наприклад, провели величезне розслідування, щоб скласти базу політичних в’язнів.

Nawaat відслідковував інформацію про фінанси президентської родини, їхні подорожі, рахунки за кордоном і відмивання коштів. Блогери першими написали й опублікували фото новенького аеробуса, який Бен Алі придбав за 300 мільйонів доларів. На сайтах, де фіксуються всі злети й посадки літаків, Малек знайшов інформацію про те, що президентський літак має летіти у Францію, і сфотографував його.

Тоді пілота звільнили, подумавши, що саме той злив інформацію, хоча блогери знайшли її у відкритому доступі. Режим Бен Алі переймався своїм іміджем на Заході, де його називали "поміркованим лідером", який бореться з терористами. Nawaat хотів зірвати маску і, зокрема, показати у Франції та США, що уряди цих країн підтримують диктатора.

Під час протестів Nawaat генерував найважливіші повідомлення щодо подій на вулицях. Активісти перекладали статті і давали коментарі західним медіа. Насамперед наваатівці намагався писати про причини революції: про обмеження свобод, про політичних в’язнів і економічну стагнацію.

– Для нас було великим питанням, що робити, коли Бен Алі піде. Це була виграна лише битва. Бен Алі не був системою, а лише її символом. Тепер час працювати над реконструкцією системи: ми досі боремося з безчинствами поліції, з цензурою, яка набула нових форм – релігійних, юридичних. Ми зрозуміли, що сила в того, хто контролює інформацію. З групи активістів ми перетворилися на реальну редакцію. Однак ми не хочемо стати буржуазною інституцією – редакцією сивочолих снобів, що спочивають на лаврах і знають, як жити далі. Ми лишаємося в полі з активістами з вулиць. Наші ключові журналісти пишуть не думки з приводу, а провадять свої розслідування. Ми не можемо оперувати тільки словами. Я добре знаю, що армія відповідальна за вбивства демонстрантів, але емоційні заклики про те, які ж вони погані, ні до чого не призведуть. Нам треба докази.

- Зараз на туніському телебаченні чимало гострих суперечок про роль релігії в державі, про межі свободи слова. Ми ж про це писали ще в 2004-му. Є речі принциповіші: якщо свобода висловлення гарантована, то яка різниця, хто при владі – релігійні люди чи ні. Якщо ісламісти поважають право інших, то я не маю з ними проблем. Ми публікуємо думки, навіть якщо категорично не згодні з чимось. Нам важливо показати, що іншу думку можна сприймати без насильства. Так само нас більше цікавить справедливе правосуддя. За суперечками про те, хто з політиків що сказав, через півтора роки після революції телебачення мовби не помічає, що суди над відповідальними за злочини минулого режиму так і не відбулися. Так само журналісти і далі приділяють мало уваги соціальним проблемам, насамперед табуйованим: як, наприклад, живеться в Тунісі матерям-одиначкам, котрі досі не мають права дати дитині власне ім’я? Ну і ми намагаємося виїжджати за межі столиці.

СИРІЯ

Усі повстанці родом із півдня – з околиць Дераа. Саме там після розстрілу мирної демонстрації почалося повстання. Решта Сирії дивувалася, що протести почалися у цьому небагатому сільськогосподарському регіоні, де традиційно підтримували владу, а не у великих містах із відносно ліберальним населенням. Безробіття, корупція – хорошу роботу у Дераа можна було отримати лише в держустановах, армії, поліції. На перші мітинги тут виходили навіть із гаслами: "Асаде, ми тебе любимо, але просимо реформ".

До революції життя в сирійській глибинці нічим особливим не вирізнялося: робота, родина, телевізор. А ще – насаджений протягом десятиліть культ президента та віра в близьку до компартії СРСР партію "Баас".

Запитання, чи можна було б уникнути збройного протистояння, серед повстанців викликало дискусію. Екс-поліцейський підсумував:

– Ні, нас просто вбивали, будинки грабували, людей затримували без причини – звинувачували в підтримці опозиції, якої у Сирії зроду не було. Навіть півроку тому деякі односельці трималися осторонь політики. Зараз таких мало. Якби зброї вистачило, всі пішли б на передову.

Все ж старші чоловіки та жінки прагнуть швидше повернутися до мирного життя. Трохи інакше почувається молодь, яка рветься в бій. Аднану – 20 років, Хусаму – 24. Обох серйозно поранено. Воювати почали два місяці тому, перед тим супроводжували конвої з їжею. Під час першої зустрічі хлопці, ніяковіючи, показують рани. Наступного дня з гордістю показують викладене на YouTube відео з поля бою і просять сфотографуватися разом на тлі прапора революції. Раніше один з них допомагав батьку на будівництві, другий був водієм. Для сільської молоді війна — хай і найстрашніша, але яскрава подія у житті.

- Найбільше я турбуюся про розбрат у суспільстві. Найперше завдання – захистити людей різних етнічних і релігійних груп – алавітів, християн – друзів. Важко пояснити тим, хто втратив братів, батьків, дітей, що все гаразд. Майже в кожного сирійця загинув хтось із близьких. Люди в жалобі й жадають помсти. Є ті, хто думає: якщо ти алавіт, значить прислужник режиму. Для мене всі сирійці рівні. Ми, як організована група, маємо не допустити хаосу й братовбивства у період безвладдя, поки не буде обрано новий демократичний уряд, – пояснює Ясір Аббуд – командувач Південної частини Вільної сирійської армії.

- Що довше триває конфлікт, то вагомішою стає роль професійних бойовиків, налагоджуються маршрути постачання зброї, починає працювати економіка війни. Захоплення заручників заради викупу, який іде на озброєння та утримання війська, – звична річ. З'явилися і найманці, які просто заробляють гроші.

- Президент Сирії не визнає, що в його країні йде громадянська війна, а регулярні війська причетні до загибелі цивільного населення, зокрема жінок та дітей. Усю провину Башар Асад покладає на терористів: "Вони вербують сирійців і за підтримки заходу хочуть дестабілізувати країну. Між мною і сирійським народом проблем немає. Проти мене змовилися Саудівська Аравія, Європа, Туреччина, підсаджені на нафтодолари арабські країни".

- Чого чекаєте від міжнародної спільноти, – перепитую я в генерала й дивлюся на схвальні обличчя решти сирійців, що сидять у кімнаті.

- Нічогісінько. Якби вона хотіла втрутитися, то давно це зробила б, як із Мубараком у Єгипті. Захід втратив вплив на Асада. Великі країни зацікавлені у м’якій зміні влади в Сирії та передачі її іншим. Вони шукають, із ким саме серед сирійців можна було б співпрацювати. Їм байдуже, що майже 200 громадян гинуть щодня, що загалом убито вже понад сотні тисяч, що кожної доби тисячі людей вимушені тікати з країни, а мільйони будинків зруйновано. Понад рік сирійці просили допомоги й не дістали. Тепер ми не бачимо сенсу в таких проханнях.

ІРАК

Живу з іракською родиною і спілкуюся з іракцями. Оселилася в перетвореному на передвиборчий штаб гостьовому будинку депутатки, яка саме балотується в мери Багдада. Кришталеві рукотворні люстри, бангладеська прислуга, водночас – перебої з електрикою: час від часу гасне світло, і в крані немає гарячої води. Паралельно даючи вказівки по рації, тут вкручує лампочки й шукає рушник її головний бодігард та голова виборчого штабу, вусатий красень Абу Саїф, завжди вбраний у випрасувану сорочку та блискучі черевики.

От тільки охорона в Іраку річ теж умовна. Останні роки тут не викрадають людей, тут навряд чи почнеться стрілянина. Але у випадку чого блок-пост насправді не врятує від терориста-смертника. Атаки "Аль-Каїди" спрямовано насамперед на місцевих урядовців та поліцію.

От тільки якоїсь миті кожен може опинитися в "непідходящому" місці. Якщо весь час про це думати, можна з глузду з'їхати. Напевне, саме тому багдадці ставляться до чергового вибуху, ніби це – звична річ. І по-буденному пояснюють: якщо заклали вибухівку, то винні баасисти – прихильники старого режиму, якщо себе підірвав смертник – справа рук "Аль-Каїди".

Мирне населення гине в терактах не тільки тому, що "Аль-Каїда" всесильна. У корумпованому суспільстві – корумповані спецслужби, а в такому випадку жоден блок-пост не врятує. Поліцейський за хабар пропустить будь-кого без перевірки. Міністр не розпочне розслідування проти керівника підрозділу, який проігнорував попередження про загрозу, адже той його родич.

Тоді як президент після чергової атаки і не подумає звільнити очільника служби безпеки, бо він лояльний і обіймає посаду за партійними домовленостями. Політикам куди легше покласти відповідальність на "спадок Хусейна" і зовнішніх ворогів, які хочуть дестабілізувати Ірак.

– Голова американської окупаційної адміністрації Пол Бремер не знав регіону, встановив правила, які спровокували купу проблем. Було розпущено армію та служби безпеки. Сотні тисяч озброєних чоловіків опинилися на вулиці без роботи. Усунення з публічної сфери членів єдиної за часів Саддама партії "Баас" (переважно сунітів) відбувалось усупереч ідеї національного примирення. Насаджені принципи державного управління поглиблювали й закріплювали етнічний поділ. Не дивно, що люди відвернулися від Америки, – продовжує дипломат.

 

Нині іракським політикам можна вільно ставити запитання про дискримінацію колись провладної сунітської меншини, про зосередження керівних важелів у руках шиїтського пре­­м’єр-міністра Нурі аль-Ма­лікі, про тортури у в’язницях та поліцейських відділках, про безкарність правопорушників і неспроможність гарантувати безпеку, а насамперед про захмарний рівень корупції.

За запасами природних ресурсів (нафти, газу) Ірак – одна з найбагатших країн на планеті. Тоді як за даними міжнародних організацій, Ірак у десятці найкорумпованіших країн світу. Однак відповіді, чому це так, від чиновників не отримати. Хіба місцеві журналісти будуть розповідати, скільки коштує місце в парламенті.

– Заробляють геть усі, питання лише в нахабності і дотриманості домовленостей. Це стосується і найпрогресивніших , – розповідає іракський журналіст Аммар Керім. Він щиро дивується, що в Україні теж є корупція, але найбільше його вражає, що корупція поширюється і на медицину: – Що, і лікарі беруть хабарі? Але ж лікар – це святе! Як можна дискредитувати стільки років освіти?

Аммар згадує, як два місяці був перекладачем з арабської на англійську для українського миротворчого контингенту в Іраку, але так і не отримав ані копійки, бо через бюрократію українська армія не змогла заплатити іноземцю. У найгарячіші дні працював для поважної американської газети, яка непогано платила, але статті підписували іменем журналіста, який редагував його англійську.

Нині Аммар працює для великої міжнародної інформаційної агенції, окрім пристойної зарплатні, найголовніше, що його зазначають як автора матеріалів. Тішиться, що час від часу може опублікувати історії, які показують інше обличчя Іраку: не лише про теракти, про родини загиблих, про нафту та корумпованих політиків.

Ми буквально тікаємо з формальної церемонії відкриття відреставрованої Годинникової вежі, де на огородженій галявині в оточенні десятків охоронців, поліції, армії, спецпідрозділів, снайперів, а ще десятків телевізійних камер багдадські політики слухають багдадський симфонічний оркестр, – і їдемо на околиці до єдиної в Багдаді команди, що займається паркуром – мистецтвом долання перешкод. Хлопці з гуртка Baghdad PK розказують, що війна в Іраку триває стільки, скільки вони себе пам’ятають. Кажуть, паркур для них чи не єдина можливість відчути абсолютну свободу і подолати невпевненість і страх

ПАЛЕСТИНА

– Театр працює для аудиторії, яка й без того об’єднана думкою, що ізраїльська окупація – це погано. Ставити постановки проти окупації – безглуздо. Це все одно що вимагати схвалення згодних. Джуліано хотів змінити спосіб мислення палестинців, щоб ті позбулися посттравматичного синдрому, з яким тут виростають чи не всі діти. Якщо людина думає про себе лише як про біженця, що прагне повернутися в часи до 1948-го, – це шлях в нікуди. Треба змінити себе, а значить знайти індивідуальну свободу. Ми говоримо про свободу думки, свободу від статусу біженця, свободу від страху й репресій. Театр ставить питання "хто є героєм?", "чому ми чекаємо на визволителя, коли треба звільнитися самим?". Індивідуальна свобода як основа політичного звільнення – ось у чому основа естетики театру. Також тут ми говоримо про конфлікти, які роз’їдають суспільство, що живе в умовах репресій, про проблеми біженців, котрі не хочуть позбуватися свого статусу, адже це – частина їхньої приналежності.

Той факт, що у людей відібрали дім, підгодовує їхню злість і врешті визначає їхню ідентичність, те, ким вони є. Всі думають, що єдиний супротивник палестинців – це Ізраїль, але історія куди цікавіша, ніж уявляють на Заході. У виставі "Скотоферма" за романом Джорджа Орвелла йшлося не про ізраїльську окупацію, а палестинську адміністрацію, яку тут вважають частиною проблеми, називаючи її "рукою Ізраїлю", адже окупація неможлива без місцевого контролю. Дійсність набагато складніша, – завершує Гаррі.

powered by lun.ua