Сучасний театр у Молдові: від політичного дидактизму до війни на Донбасі

89
28 червня 2015

У житті Молдови багато дешевої драми: поляризоване суспільство, безперервна політична боротьба, корупційні скандали, вбивча радіація російського телебачення, міжнаціональна напруга, суперечки про історію та мову.

У цій веремії театр відіграє особливу роль, артикулюючи складні питання, повертаючи суспільство до вічного та шукаючи виходів. Серед кільканадцятьох театрів Кишинева є проєвропейський політичний, український шкільний та неформальний документальний. 

Театр європейця

Коли Молдова стала незалежною, з Москви до Кишинева повернулись популярні в Радянському Союзі актори й режисери. Режисер-постановник Театру Радянської армії Іон Унґуряну став першим міністром культури новоствореної держави й покликав інших, зокрема режисера Еміля Лотяну ("Табір іде в небо"), який очолив спілку кінематографістів. Був серед тих, хто повернувся, й Санду Ґреку, молодий актор московського театру "Сатирикон". Він створив у Кишиневі театр "Сатірікус" - молдавське переосмислення російського європейського театру.

Ґреку наголошує, що його ім’я – Санду, а не Олександр, як режисера називали в Москві. Він називає себе румуном, а Молдову – історичною частиною Румунії: "…до Дністра, звичайно. Придністров’я ніколи не було Молдовою, це теж треба визнати". Ґреку займається політичним вихованням глядачів театру, що носить ім’я румунського драматурга Іона Луки Караджале.

 

Відсотків сімдесят вистав "Сатірікуса" стосуються політики. "Нас можна порівняти з театром на таганці у брехтівський період, – наводить московську аналогію Санду. – Моє завдання – піднімати рівень мислення глядача. Люди потребують театру протесту: вони не вірять ні уряду, ні парламенту, ні партіям, ні навіть церкві". Крім класичних "Кармен" Меріме, "Калігули" Камю", "Життя пана де Мольєра" та "Майстра і Маргарити" Булгакова, театр ставить свої вистави. Made in Moldova – реп-п’єса про корупцію від учителя до президента. "Наші старики" –  найновіший спектакль про неповагу до старшого покоління. "Що робити з дідусем" –  драма, в якій онука вбиває дідуся-інваліда, бо він голосував за комуністів.

Парадокс: вистава надміру політизованого театру викриває надмірну політизованість суспільства. Є й спектакль про так звану твіттер-революцію 2009 року в Молдові – "7 квітня".

Ґреку є членом Ліберальної партії Молдови – однієї з тих, що тоді виступили проти фальсифікації виборів та зрештою прийшли до влади. Партію очолює Дорін Кіртоаке, кишинівський примар (міський голова), який претендує на цю посаду вже втретє. У другому турі виборів 28 червня його конкуренткою буде Зінаїда Гречана від опозиційної Партії соціалістів. "Виграє Кіртоаке, – впевнено прогнозує режисер. – Удруге будемо голосувати не так за нього, як проти Гречаної".

Серед молдавських театрів "Сатірікус" забезпечений найкраще. Цього року він завершує ремонт і матиме чотири різнопрофільні зали, найсучасніші звук та світло, комфортні кабінки для акторів. Гроші дає уряд, міська рада Кишинева та європейські донори. Попри це, Ґреку вважає, що Молдова замало вкладає в культуру, тому її громадяни надають перевагу російському продукту: "Я говорив усім нашим керівникам: поки не будете вкладати в театр, телебачення, ми будемо рабами".

Молдова не знімає ні фільмів, ні серіалів. "У 90-х іще працював "Молдовафільм", – згадує режисер. – Ми спілкувались із "Мосфільмом" і студіями по всьому Союзу, багато знімались, наші обличчя впізнавали, й це допомагало театрам. А нове покоління молдавських акторів працює в Румунії. Вони зайняті у фільмах і серіалах. Там інший рівень зарплат. 95% не повертаються". Він вірить, що, якщо Молдова почне створювати власний телепродукт, уподобання глядачів зміняться.

 

Попри те, що Санду вважає себе румуном (як і всіх молдаван – "а хто вважає інакше, той просто був неуважний на уроках історії", ідею негайного злиття з Румунією він не підтримує: "спочатку увійдемо в Європейський Союз, а там об’єднання з Румунією буде вже саме собою". 

Театр Коцюбинського

Юрій Шобя себе ні румуном, ні молдаванином не вважає. Він – етнічний українець, народжений в українському селі на півночі Молдови. Його театр не має ні зали, ні стабільного фінансування, в ньому грають актори-аматори.

"Режисером я став завдяки українській культурі. Почав займатись музикою, співом, і поступово прийшов до театру", – розповідає Юрій. Любов до української пісні йому прищепила бабуся. Ще під час навчання в сільській школі він створив пісенний колектив, а потім вступив до кишинівської Академії мистецтв на режисуру естради й театру. Там усвідомив, що театр йому ближче, особливо європейський.

"На четвертому курсі я зрозумів, що радянська система Станіславського мені чужа. Я почав шукати, перекладати й вивчати західну літературу. Також вивчав систему акторської майстерності Михайла Чехова. А щоб не кидати село, їздив туди займатись театром із дітьми", – каже режисер. На його заняття в сільському будинку культури ходили півтори сотні дітей. Першою постановкою сільської театральної трупи стали "Вечори на хуторі біля Диканьки".

 

"У виставі грали діти, чиї батьки поїхали на заробітки, або діти з інтернату, – говорить Юрій. – Двоє були зі спецшколи, вживали наркотики. За три роки я їх витягнув за допомогою мистецтва. Тоді я зрозумів, як мистецтво впливає на формування дітей". Сільський театр захистили чотирма спектаклями перед режисерами зі столиці, щоб надати йому статус державного. Та за місяць театр розпався: "Були люди, що звели на мою сім’ю наклеп і подали до суду. Я був змушений піти з роботи і все залишити".

Режисер знищеного сільського театру влаштувався на півставки в український ліцей імені Коцюбинського у Кишиневі.  На позакласних заняттях він викладає акторську майстерність, пластику, ритміку, сценічний рух і мову. Українську в ліцеї вивчають лише у спеціалізованих класах, і знають її одиниці, тому вистави ставлять російською. Проте Юрій намагається спілкуватись із учнями українською. "У день вишиванки я привіз сорочки своєї бабусі й роздав своїм учням, – розповідає він. – А хлопець-білорус дивиться ображено й питає: "почему вы мне не принесли вышиванку? Дайте мне хотя бы женскую!"".

Разом зі школярами вони поставили "Маленького принца" Екзюпері у спеціальній обробці для дітей-інвалідів. "На виставі були діти з вадами зору і слуху, аутисти, діти з синдромом Дауна, – каже Юрій. – Пару місяців довелось надзвонювати в усі міністерства, поки уряд виділив велику сцену театру імені Чехова. Я зібрав дітей-інвалідів з усієї країни, й усі переживали, що вони будуть кричати й бігати по залу. А вони спокійно сиділи і плескали".

Під враженням від Майдану та окупації Криму Юрій написав сценарій п’єси-фантасмагорії "про те, що станеться, якщо люди стануть байдужі до всього і світ зануриться у війну". У п’єсі "Два місяці, або як намалювати птаха" дія відбувається на розділеному навпіл місяці, де після знищення землі опиняються останні діти. Їм нікуди повертатись, але вони намагаються полетіти: "Ця спроба втекти – внутрішня боротьба, яка має велике значення. Війна відбувається з людиною не просто фізично, вона відбувається в душі".

Він боявся, що аудиторія не зрозуміє його спектакль-протест проти війни в Україні. "На жаль, багато етнічних українців Молдови підтримують Росію. Мене називали бандерівцем, фашистом", розповідає режисер. П’єса розрахована на професійних акторів, але Юрій вирішив ризикнути зі школярами: "Змусити старшокласників грати в театрі – це на межі подвигу. А все решта – заслуга дітей. Йому може бути сімнадцять, а він робить таке, чого не зробить професійний актор у тридцять. Він справді плаче на сцені, б’є себе в груди, кажучи: "Я хочу жити на своїй землі. Я не хочу війни. Не хочу жити на місяці"".

Документальний театр

Кишинівська Spălătorie ("Мийка") – це не тільки театр, а й вечірній клуб, платформа для перформансів, місце зборів інтелектуальної молоді та неофіційна  ґей-спільнота. Господинею "Мийки" є драматург і режисер Ніколета Єсінєнку. Вона бачить суть театру не в радикальній зміні суспільства, а в постановці простих питань: "Ти можеш прийти на виставу й не мати жодної реакції, але за десять років це в тобі десь випливе".

У Spălătorie лише четверо постійних акторів. Двоє з них раніше працювали в сучасному академічному театрі Іонеско, але вирішили відокремитись. "Почали грати маленькі вистави в іншому місці, й люди приходили – їм було цікаво, бо це було щось нове, –  розповідає Ніколета. – Політичні й соціальні теми провокували дискусії. Згодом ми орендували власне приміщення".

 

Останнім часом вони займаються переважно документальним театром. Адже драматургія й перформанс вимагають більш підготовленого глядача, а документальні вистави ближчі до аудиторії. Текст спектаклів базується на інтерв’ю пересічних людей. "З одного боку, добір опитуваних важливий – часом в одному інтерв’ю випливає щось, що ти намагаєшся підтвердити в іншої, – пояснює Ніколета. – Але важливо говорити зі звичайними людьми, бо вони мають дуже розмаїті погляди".

Перша документальна п’єса була про Голокост. "Опитували вісімдесятирічних людей, які до того нікому нічого про це не розповідали. Їх уже навіть немає в живих, – каже режисер. У школах Молдови Голокосту на території, контрольованій за часів Другої світової війни Румунією, не приділяють належної уваги, тому було важливо побачити реакцію аудиторії. – Після вистави чули щось на зразок: "Я навіть не знав, що в селі моєї бабусі…". Та все одно залишається "але": "Але цей Антонеску був героєм, він був хорошою людиною". Люди ставляться до історії вибірково: приймають приємні сторінки та заперечують те, що не подобається".

 

Ще одна вистава – про останні двадцять п’ять років історії Молдови: розпад СРСР, війну у Придністров’ї, крадіжки та спекуляції 90-х, перетворення тих, хто крав і спекулював, на бізнесменів і політиків,  їхнє рішення інтегруватись у Європу, розворот комуністів у бік євроінтеграції… "Молодь приводила своїх батьків і казала: "дивіться, що було ці двадцять п’ять років, може, хоч зараз щось зрозумієте". Через виставу це легше сприйняти: можна сміятись, можна бути критичними й іронічними", – говорить Ніколета.

Про війну у Придністров’ї Spălătorie розповідає через монолог людини, що розвозила їжу солдатам. "Він розповідає, як усі там бухали, скільки бухали і як починали стріляти, коли бухали, одне в одного чи в повітря. У нас про це взагалі не говорять, щодо цього ми дуже патріотичні – адже вони помирали за батьківщину", –  іронізує режисер.

 

Із перших днів на вході до "Мийки" була намальована райдуга – символ ЛГБТ. Аудиторія клубу-театру також переважно толерантна до сексуальних меншин. Одного разу десяток агресивно налаштованих активістів прийшли на виставу про ЛГБТ, але обійшлося без бійки. "У цій виставі реальні люди розповідали свої історії. Я думала, буде важко когось переконати вийти на сцену і говорити, але вони погодились, – розповідає Ніколета. – Цю виставу багато грали закордоном, там завжди було багато підтримки, і це, напевно, дало їм сили грати тут".

Ніколеті сумно, що молдавська молодь спокійно сприймає дискримінацію сексуальних меншин. "Вони можуть бути толерантними, але й тут є оце "але": "краще, щоб це був не мій друг… як я це буду пояснювати дитині…". І розумієш, що ця толерантність лише декларована через те, що її вимагає Європа", – нарікає вона.  

 Драматург і режисер Ніколета Єсінєнку

Наступного року Spălătorie ставитиме п’єсу про війну в Україні, базовану на телефонних розмовах української художниці Алевтини Кахідзе з мамою, що живе в окупованій Жданівці. "Ці тексти багато говорять про війну через просте побутове життя, – пояснює свій вибір Ніколета Єсінєнку. – Це дуже просто й дуже емоційно".

Автор - Артур Корнієнко, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua